Шайтанка

Борис Харчук

Ой, терен-дерево — ти світова гіркото, ти колюче терня, чом під тобою росте будяччя і полин?

Сидить під тим деревом Вовчиця — ясирна до смерті робітниця і робить своїй рідній дочці водномить аж три пильні роботи: пасе очима великі табуни, руками пряде чесаний кужіль і колише ногами в колисці косооку дитину.

Розбредаються пелехаті бики-корови, вигулюють тонконогі гривасті жеребці-кобили, посуваються хмарами вівці-отари — пасеться гладке багатство. Пальці смикають мичку, і фуркає веретено — прядеться тонка краса.

Ноги торкають колиску — гойдається сльоза.

Так іде день, і так заходить вечір. Вилежуються, сито спочиваючи, табуни, засинає плекане дитя, а Вовчиця пряде при зорях і при місяці. І так настає новий будень, бо вона не знає ні неділі, ні свят. Не зрадила і не зганьбила своєї віри і роду, та в тяжкій неволі погубила свої свята й неділі, а ворожа віра проклята, неділі й свята чужі, бусурманські.

Вона сива, стара, плеската — самі жили й кості, тому и ім’я і звання — Вовчиця.

її голова не покрита навіть ганчір’ям. Коси посіклися і вилізли, а які не випріли, збилися у тверді ковтуни, і в них плодиться мушка.

Її очі запали. Витік і зник блиск радості й щастя. Її очі — темні вирла.

А її груди присохли і сховалися в ребра.

Її губи потріскались, у ранах. Її руки як залізні. А її ноги як вирване з землі коріння. У струпах.

Вона без сорочки. На плечах дрантя без рукавів. А замість спідниці — латаний мішок.

Над терен-деревом, над нею високе блакитне небо, палюче сонце, а долом суха земля.

Вовчиця пасе, пряде, колише. А їсти їй — у черепку, як собаці.

Вона біжить, завертав табуни. Вертається і веде нитку і, ведучи нитку, ворушить зраненими губами:

— Люлі, люлі, татарчатко, а по доньці онучатко.

Пече сонце, і тріскається земля — у чорному небі чорне сонце над чорною землею. Чужина.

Вовчиця не бачить табунів. Їй у руці зупиняється веретено, але вона ще торка ногами колиску:

— Люлі-люлі...

І тоді її вуха вловлюють шелест. То вітер. Вона перестає колисати колиску і наслухає.

Вітер іде горою. Він іде низом. Він іде в чорному небі під чорним сонцем і стелиться чорною землею. Цей вітер з ще дальших лісів. Віявся-віявся і знайшов її.

— Повівай, повівай мені...— каже йому, а чи їй здається, що каже це, звертаючись до нього. Він шелестить, завіває у вуха, в очі, в ніс, у губи — вітер влітає їй у душу і ширяє у грудях. Він пахне і бентежить. Сипле вишневим цвітом і гойдає дніпровою хвилею. Цвіте барвінком і шерхотить колоссям. Дихає дібровою і дзвонить листям. Він сипле, гойдає, цвіте, шерхотить, дихає і видзвонює. Їй як розвиднилось, і вона побачила всі дерева й кущі, які тільки знала: тополі, ясени, дуби, липи, черешні, яблуні, груші, а черемуха й калина махають своїми мітлами просто в лице, і дика шипшина приліплює їй до губів свої пелюстки. Вона побачила всі лісові, польові, лугові й городні квіти: дзвіночки, конвалії, волошки, горицвіт, зозулині черевички, жоржини, а м’ята і лепеха просто забивають дух. І все ж вона не тільки бачить, а й чує, як спалахнула, переливається і тремтить роса на стиглому колоску. Вовчиця відімкнула свою душу: до неї і під чорне небо з чорним сонцем на чорну землю прийшли потуга і краса її роду, і вона впустила їх собі в душу.

Обернувшись очима до вітру, дивилася на вітер і бачила себе у вітрі дитиною, дівчиною, молодицею.

...Дріботить, вистрибує серед високої трави на галявині. Де ступить, з-під ноги порскав ромен, куди кине оком, там з’явиться деревій, або кривавник. Вона біжить, дивується і кричить:

— Дивіться! Дивіться! — Так начеб ніхто, крім неї, не помічав і не бачив зілля, а їй дуже хочеться, щоб це бачили небо, сонце і люди.

...Край городу під вербою над річкою вона заплітає косу. Її коси довші, густіші й розкішніші, ніж плакуче вербове віття, крізь яке не пробивається жоден промінь. Вона заплітається, а він дивиться на неї з коня. Він кивнув і моргнув їй. Вона скрикнула, засоромилась, а коли взяв її за руку, не пручалася. Річка тече повна молока й меду, а береги гомонять колоссям. Вона закинула косу за плече, взяла коня за поводи і веде під ясними зорями.

Він був козак, вона — його наречена. Трубить похід, не плаче і не жалкується: виводить молода вороного, вкривав хустиною сідло і подає праведну зброю за честь — на славу свому родові і в розправу над ворогом.

Він накриває її курявою, і вона чує з куряви його клич:

— Я в піхви шаблю не ховаю!

Вони кохались — він гнав у похід, а вона стояла на могилі, ламаючи руки, їй на губах пахне його палкий поцілунок. Терпнуть з одинокості її палкі груди. Вона не встигла ні побути з ним, ні наобійматися: западала ворохобна розлука. Кров заливає голову, а серце вистукує: живий чи убитий? Дні заходять в ночі, ночі заходять в дні — не світить сонце, не сяють зорі, пропав місяць. Вона виходить на могилу, стоїть, жде — не видно, не чути. Він прилітав, як вихор. Шапка набакир, чорний вус висівається... Вона кидалась до нього, розпростерши руки. Він зіскакував з коня і ставив її до себе, торкався пальцями її кіс. Вона дивилася на нього й доростала до його очей. Він брав її під свою кирею — ховав од людей своє щастя. Вони йшли, і трава була вища них. Він її цілував, вона приростала до нього, і їй в очі перекидалося небо зі всіма ясними зорями і молодим місяцем, а земля була килимами. Так вони кохались і так стали чоловіком і жінкою.

І вона народжувала сина, дочку... не так боялася, побиваючись за ним, як бідкалася за дітьми й тому допоминалася в нього, чому він не встає з коня, а все у похід і в похід, навіщо це життя між війнами? А він відказував: хіба не знаєш? Наші річки течуть молоком і медом, наші береги гомонять колоссям — захід і схід ідуть на нас, південь і північ нам не дають спокою. Ми підіпремо землю своїми головами, а не підіпрем — земля упаде і ми пропадем. Вона чула, як земля стогнала, дрижала і хиталася: насувало панство. Вона з дітьми, одне на руках, а друге держиться їй за спідницю, проводила його, свого мужа, в похід. Вони схопили і повезли його в свою столицю.

Вовчиця дивиться на вітер і бачить у вітрі: її чоловік забитий у кайдани, а на вогні шкварчить котел — мідний бак. Її чоловіка кидають у котел, у той мідний бачище, що аж шкварчить, і вона каже:

— Він не вмер: він перейшов у вогонь.

Вітер несе ці-слова, а вона каже:

— Він перейшов у вогонь, а я живу вдовою.

Вовчиця не опускає голови, і світ пильно заглядає їй у темні вирла. Вона розмовляє зі всім світом: виховувала сина і наставляла брати у голови сідло, а в боки стремена; виховувала дочку: наставляла вставати з зіроньками, саджати м’яту — пам’ять про батька-матір, садити барвінок — пам’ять про увесь рід. І великий світ озивався до неї терен-деревом.

Виріс син, збирає його в похід і просить не забувати про родину, остерігатися вогнів, звірів і бурхливої води, а він відказує: вогні, звірі і води його знають, іде — вогні гаснуть, звірі кидаються урозтіч, а води тихнуть, бо за ним стоїть рідня — вся Україна. Вона подає йому праведну зброю, а сестра-малоліток дарує вишиту хустинку і просить, щоб брат не гаявся, щоб не відстав од війська.

Вовчиця ловить губами вітер. Вітер гоїть їй рани. І вона бачить у вітрі: її син забитий у кайдани, його скидають ребром на гострий гак. І вона каже:

— А він не вмер: він перейшов у слово.

Вітер бере, підхоплює її мову, а вона каже:

— Ні дід, ні батько, ні чоловік, ні син — ніхто з них не вмер і не пропав: всі перейшли у вогонь і в слово. Я гріюся, але мене й пече.

Від її мови всихає і тріщить терен-дерево.

— Вони всі перейшли у вогонь, у слово, а я ніяк не можу перейти в землю,— вишептала й замовкла. Хоче ловити губами вітер, а вітру нема, утих.

Палить і сліпить сонце.

Їй байдужі табуни, кужіль, навіть колиска. Що їй згадувати? Недолю, сум?

Нема ні вітру, ні хвилі.

Вона журно гойднулася. Згадка й думки киплять їй у серці, згадки й думки гудуть їй у голові і похитують нею. Вона все погойдується. Її кістки тарахкотять, як каміння: жива, ще живе, ще не вмерла...

Вовчиця ледве дихає. В грудях пече. Це пече страшне і грішне життя. Воно стало їй давким і гірким подихом. Вовчиця дихає — творить зі свого дихання вітер. Вона хукає на ізбезумілий світ.

...Якось жила, дочка росла, росла і виросла. Жали ниву. Виорали мислями, сльозами засіяли. Вродила. Жнуть. Вона пішла винести обід, а дочка із серпом. В неї дочка завзята і жвава. Змалечку, піддівчам схотіла заквітчатися, різала в неділю барвінок і Відрізала собі мізинчика. Така не загається: жне пшеницю, а під ноги стелить собі сонце. Несе їй обід, квапиться, згадала відрізаний пальчик і усміхнулася, а поле куріє, димить. Орда наступила, зайняла її одиначку і відступає хмарою.

Пропадай, обіде: покинула горнята-близнюки і летить, летить — взяли татари дочку, нехай і її беруть і женуть.

Летіла і кричала.

Дочка почула. Оглянулась.

Кивнула-махнула білою ручкою з темної хмари і заголосила:

— Вернися, матінко, вернися, рідна: вже мене не віднімеш і сама загинеш. Не неси, матінко, свою сиву голову в чужу сторону,— та й здиміла у темній хмарі.

Вона впала й дерла під собою яму, закопувалася в землю. Тиждень лежала в полі, у ямі серед снопів і незжатої пшениці, але земля її ще не прийняла: підвелась, натеребила з колоска зерна, кинула до рота — життя, а смаку нема. Котуляла в роті зерно — сире життя без смаку й радості, аби котуляти. Так і приволоклася додому. Білі стіни не говорять, але стоять, чекають. Під вікнами пахнуть ружі, вікна дивляться і мовчать, але і квіти, і вікна чекають. Стала на порозі, взялась за клямку й увійшла в пустку — сама-самісінька, а вікна приймають сонце, білі стіни радіють, і скорботна матір божа держить на руках сина й дивиться на неї. Вона подивилась на матір божу й сказала:

— А ти не вища від мене. Я така, як і ти: я була щаслива, як носила їх на руках — сина й дочку. Чого ж ти журишся? Будемо жити удвох.

І вона почала жити — ввійшла у тяжку працю. Орала й копала, сіяла і садила, поливала й полола, косила й молотила... Мовчала і робила. До неї озивались своїми голосами поле, город і дерева. Річка в березі й сіно у лузі. Вертка дика повійка розтуляла до неї свої ніжні м’якорожеві вічка, а пишні блавати виходили до неї на стежку з золотої ризи.

1 2 3