Повість-легенда
ДО СИНА
Морозиха лежала під тином у бур’янах. Вона вже очунювала. Вітер розхилив сиві полини, і білий день явив над нею висоти неба. Що бачила там, у висі? Близьку мрію? Підвела голову. Сіла. На неї відразу ж дмухнуло димом і чадом, забиваючи памороки. Очі закліпали, обличчя зморщилось, руки хапливо знайшли землю, і вона мовби зависла, обпершись на свої руки: від хати, від комор — ні сліду.
Прижмурюючись, молодиця дихала димом і чадом, які були гіркіші, ніж полини, й дивилася на обгорілу вишню. Скарлючена, скалічена, вона стояла, як чорне дерево смерті, а край нього куріло, дотліваючи, румовище. Брови в Морозихи ламались, обличчям пробігали тіні, груди то здіймались, то западали — блискавка роздирала свідомість, і, дивлячись на вишню, яку не зжер вогонь, вона ще раз переживала те, що сталося…
…Шляхтич і пахолок Яреми Вишневецького — Киселиця — напав, як розбійник, на їхній хутір. Козака Мороза зарубано. Яка челядь боронилася, ту теж порубано, а яка здалася, ту пов’язано й побрано: буде служити Киселиці. Вона, Морозиха, кинулася з кулаками боронитися — келеп обвалився на голову: нічого опісля того не бачила й не чула.
Її брови стали як криві шаблі, обличчя посуворіло, і вона сказала вишні:
— Ти стій собі. Може, ще й зазеленієш, а я поховаю своїх, бо так належить за звичаєм: покидати християнське тіло вовкам на поталу не личить.
Вставши, вона обійшла згарище, але як не придивлялася, як не дошукувалася, ні тіла свого чоловіка, ні когось із челяді не знайшла.
— Порубали, потяли, побили й покидали у вогонь, — прошепотіла собі.— А коні, воли, вози, хліб… — і уривала свій шепіт. — Що ті табуни, що те добро? — Впала на коліна й голосно мовила: — Мені нічого не шкода, крім вас, молодих та мертвих.
Перехрестилася, забила поклони.
В повітрі літала сажа, як чорні мотилі.
Вона зірвала очіпок, просякнутий кров’ю. Запекло в потилиці. Голова заболіла, аж стало жовто в очах.
— Нехай тебе пече, а ти боли, — озвалася до своєї голови, — боли і розвалюйся, якщо така розумна, якщо змусила мене вповзти в бур’яни і сховатися, а не згоріти з усіма у вогні.
Схилившись над чадким попелищем, взяла пучку теплого попелу, зав’язала в кінчик хустини й пов’язала собі очіпком голову.
Хутір стояв на пагорбі, в діброві — перед Сулою.
Морозиха спускалася до річки. Вже було по жнивах, але літо ще не втратило свого тепла. Була густа роса. Морозиха йшла і будила її — стежка плакала за Морозихою. Перед нею розчинялися простори, повні краси і сили. Столітні могутні дуби і молоденькі ніжні верболози росли, зачаровані Сулою, чистотою її води. І Морозиха бачила: зелені береги впиваються річкою, а річка, впиваючись зеленими берегами, блищить і, повновода, повільна, тихо пливе за обрій, у сині степи. Небо раює над землею, і земля раює над небом. А їй перед очима мерехтіли чорні мотилі: вітер підняв клапті сажі, неперетлілі соломинки, скручені листочки кружляли знаками біди між землею і небом.
Вона спустилася до річки, відв’язала човна, переправилася на правий берег і подалася степом. Порожній човен загойдався на хвилях і поплив собі, куди хотів. А вона йшла та йшла, вигулькуючи й пропадаючи у високій тирсі. Ні разу й не оглянулася. Що їй було робити там, на пагорбі, в діброві? Крім згарища, її нічого не чекало. Вона йшла до сина — студея, студіоза.
Люди існують у часі, а час існує в людях. Люди і час дуже ощадні. Їх дорога трудна. Вони беруть із собою найнеобхідніше, істотне, без чого не можна жити, тому хто скаже, як називалася Морозиха? Вона — Морозиха. Чоловік — Мороз. А син — Нестор Морозенко.
Шлях був довгий — через рідну землю, через рідні води. Коли втомлювалася, постелялась травою, а вкривалася, ночуючи, небом. Часто будив лютий звір: гавкав сірий вовк, брехала руда лисиця, але вона їх не боялася. Кожен звір зрідні людині, якщо вона на нього не нападає. Сіроманець вив, руда лисиця брехала, а Морозиха, знявшись на ноги і вмившись росою, верстала свою путь! Була ловка, могла руками впіймати щуку і в’юна. Ліси і гаї дарували їй кислиці, журавлину, гриби, а степи — калган-корінь[1], дикий часник і кінський щавель. Чого вона боялася? Щоб раптом над головою не прошумів і не зашморгнувся на шиї татарський аркан, пущений з руки жорстокого наїзника. А найбільше боялася впасти в полон шляхти чи кварцяного війська, що шастали стежею, бо що було Киселиці зварити її в мідному казані? А то й простіше: камінь на шию та й у воду — годувати раків.
Минала ніч, засвічувався день.
Сива тирса виростала за нею й стояла стіною: кущі й дерева, розхитнувшись, приймали її і сходились докупи; річки роздавались, коли їх перепливала, й тихо собі вигойдувалися, а броди не шуміли; в чистім полі, в темному лісі — вітер скрізь замітав за нею сліди. Вона йшла світом, і вело її сонце — голова цього світу. Воно світило — показувало дорогу.
Так добилась до кручі. Внизу горів і темнів Дніпро. Вона стояла на кручі.
— Дайте мені сили! — просила землю, воду, вогонь і вітер. Глянула округ — там здіймається багряна заграва, а там вихорить страшний, як орда, пил. Не злякалася, тількй її очі вогневіли. Вона відчула, як у груди вливається потуга. Хіба сама не була щедра, як земля, здорова, як вода, чиста, як вогонь, і хоробра, як вітер?
Морозиха подумала: "Йду з вогню в полум’я". Дніпро гримів. Вона сходила до нього з кручі.
Заросла терном, неходжена, у крем’яних гостряках стежка звела її до урвистого берега. Під вербою на білому камені сиділа не молода і не стара жінка, латаючи якесь рубище. Замість привітатися, підняла очі і запитала:
— Лишенько, звідки та звідки ж ти взялася така змарнована, змарнована і обдерта, лише очіпок на твоїй голові ще тримається? — Опустила очі, втупившись у голку, і додала: — Ну й голодна ж, певно, але хоч і голодна, та вже зачекай.
— Я з вогню, — просто відповіла Морозиха. І сказала: — Шукаю перевозу.
— А я і є перевізниця. Перевізниця, голубонько. Мій човен припнутий, та припнутий він до корчаги, — виспівувала не молода і не стара жінка. — А живу я та й живу собі он у тій печері, щоб пособляти та пособляти добрим людям у нагальній потребі. Ти знайшла, що шукала, моя голубонько. Ось зажди, почекай, я скінчу.
Морозиха дивилася на її спечене, тверде і мужнє обличчя, на її міцні, загнічені смалкою засмагою руки і не могла взяти собі до тямку, як у такому не по-жіночому кремезному, дебелому і зав’яленому тілі та може бути ніжний, співочий голос?
Вона латала чи то кирею, чи то гуньку — щось із каптуром.
"Готує собі на негоду", — думала Морозиха, переймаючись повагою до перевізниці.
А та шила-латала і вела, як наспівуючи:
— Я не питаю та не запитую, хто ти і що ти.
А Морозиха думала: "Звикла до самотності, от і втішається своїм голосом, тому мова її як пісня".
Перевізниця виводила:
— Припече на Лівобережжі — втікають на правий бік. Припече на Правобережжі — втікають на лівий. Наш народ між молотом і ковадлом, між молоточком і ковадлочком він. Золотий спокій та золотий спокій — наш народ у кліщах. А я все вожу та вожу людську кривду і горе. А Дніпро все тече та тече. І чому мій човен не розсохнеться? — Вона раптом перегризла зубами нитку, вткнула собі голку в сорочку на грудях, скинула з колін чи то кирею, чи то гуньку і, звівшись на ноги, крикнула Морозисі в обличчя: — Де ж та правда-мати? — І, вичекавши, сказала: — Не знаєш? Я теж не знаю. Ну, та ходім, перевезу. Так хліба хочеш?
Морозиха ступила до корчаги.
— Почекай, я винесу, дам.
Перевізниця пішла до своєї печери, винесла й подала чорного окрайця. Морозиха взяла, поцілувала його, так і вп’ялася в той окраєць зубами!
— Їж, голубонько, їж, тепер голодному бути не соромно, ні, не соромно, скоріше, соромно ситому. А мій хлібець чорний та святий, бо чесний. Я б тобі дала й плахточку, і запасочку, але я нічого не маю: сама в дранті та в дранті. Де ж моє весельце? Ти ждеш мене, мій човнику?
Довбанка легко відпливла від берега. Перевізниця сиділа посередині, веслуючи вільно і вправно. Дніпро горів, темнів і гримів. Морозиха сиділа на носі, відщипувала по дрібочці хліб і кидала собі на зуб. А коли довбанка причалила й коли вона зіскочила на сухе, перевізниця загукала:
— Щасти та щасти тобі, сестро-голубонько!
Морозиха оглянулася: перевізниця стояла в довбанці, високо піднявши весло. Махнула прощально їй рукою і сховалася в густі верболози.
Йшла гойдливими, грузькими плавнями — сила пташви випурхувало з-під ніг і лопотіло над головою. Сірі журавлі й білі лебеді, червонодзьобі бусли[2] й рябопері качки збиралися табунами, щоб летіти за море. Вона не лякала їх, лебеділа, кажучи:
— Летіть, небесні мандрівники. — І вони проводжали її своїм курликанням, клекотом і криком.
Широкий, рівнинний степ захопив масний чорнозем і розпросторився — Дике поле. В голубій імлі від обрію й до обрію шелестіла тирса. Вже давно відцвіли червоні маки, молочаї, волошки, звіробій, але цілющий дух зілля напував повітря. Кінський щавель стирчав жиластими пацьорками, які були обліплені дрібненьким червонясто-брунатним насінням. Достигала, але ще не висипалася, розвісивши золоті сережки, вівсяниця. Як завжди, синів петрів батіг. І врунилась, впиваючись у все живе й висмоктуючи з нього соки, переплутлива конянка.
Степ то озивався перепелицею, то в його хащах прошмигувала. зграя спритних куріпок, то свистав ховрах. Раптом запала тиша. Буйно, вогнисто цвіли будяки, які називаються татарником. Обминаючи їх, щоб не поколотися, Морозиха скрикнула: їй з-перед очей, змахнувши дужими крилами, нагнавши вітру, зірвався орел-скигляк. Вона ледве не наступила на людське біле тіло: зминула, подалася геть, а темно-буравий, сірявий скигляк виширював у чистому небі, опускаючись з кожним колом все нижче й нижче.
"Хто лежав там, серед будяччя? — думала. — Козак, лях, бусурман?.. Хіба зараз це має вагу — все’дно людина!"
Вона йшла та йшла.
"Люди цураються ховати людей".
Їй з очей скотилася крута сльоза. І Морозиха думала про сина: він скінчив дяківку, тобто науку в слобідського дяка, і подався вчитися далі. Провідувала його в братстві — у Києві на Подолі. Їй хвалили сина, казали, нехай вчиться і вчиться, а вона, якби могла, взяла б собі його в пазуху й принесла додому.