Наша публіка

Франко Іван

— Що нам там займатися науковими питаннями, філософією, економією, науками природничими! Наша публіка того не любить!

— Годі нам вдаватися в остру критику нових літературних появ. Одно те, що познеохочуємо молодих письменників, а друге те, що й наша публіка кривиться, читаючи надто остру критику.

— Але ж бійтеся бога! Що се ви говорите про якісь загальноукраїнські справи, про конечність вироблення одностайної галицькоукраїнської мови літературної! Наша публіка має інші, місцеві діла перед собою,— куди їй ще й тим займатися!

— Познайомлюватися з життям, літературами і обставинами інших слов’янських племен? Та воно б то теє... ми й не від того, але годі знов заповняти цілу газету самою слов’янологією. Наша публіка не дуже-то в ній смакує.

— Мужик... хлоп... його інтереси, його освіта, його організація... ну так, ми хіба против того? Адже ж наша "Просвіта", "Народна торговля" з філіями, "Гуцульська спілка", "Гуцульська крамниця", читальні... хіба ми не робимо, що можемо? Хіба не пишемо? Ми ж демократи! Але в літературі... як би то вам сказати... ми й тут не противні хлопові... "Капрал Тимко", "Убога Марта", "Лихий день", "Сини",— нехай і так. Тілько все-таки замного тої хлопістики в літературі, то недобре. Що то за література тоді буде? "Нужда і біда" — "біда і нужда", "хомут" і "верета" — "верета" і "хомут". А ще як почнете малювати того хлопа по-свойому, з "запахом", з цинізмами і тривіалізмами,— ну, то нехай радше чорти поберуть і вас, і літературу! Такої літератури наша публіка певно не прийме.

— Бо то треба вам знати нашу публіку, треба знати, чого їй потрібно, що їй подобається...

Оттакі на тисячу ладів повторювані оклики, ради, нарікання та упімнення почуєте з уст кождого руського редактора і газетяра в Галичині. "Наша публіка" — се крайній, неоспоримий доказ у всякім спорі про напрям і зміст усякої галицькоруської газети. Що редактор сам занедбав, чого не доглянув і не розкусив, чого не розуміє або не хоче — усе те так і повинно бути, бо, бачите, наша публіка так хоче. І мовчанка про важні та живопекучі речі, і безконечне мливо на тему "у городі лобода, а в Києві дядько", і ніякою логікою недосяжне скакання від "нашого демократизму" під булаву "його високопреосвященства" і від програмового "ми поступовці і федералісти" до "мира, що тече з мощів святого Николая", і дрібна полеміка за дрібні особисті урази — і все, все те, що творить букет нинішнього нашого газетярства всіх "парафій" і всіх відтінків, усе те, коли розколупати ближче людей, що ведуть ті діла, пливе з одного джерела: наша публіка того домагається. Вона домагається і "такту" і "темпераменту", і мовчанки і "дзявкання", і льоду і огню. Для її догоди ми раз чорніємо, раз біліємо. Для її ласки ми сьогодні плюємо, а завтра лижемо.

Боже мій! Та хто ж ви такі і хто той ваш тиран, мучитель і деморалізатор, ота ваша публіка?

В переписці одної з наших газет вичитав я недавно ось що: "Слухи, розпущені нашим підлим і обскурним противником з другої парафії, немов-то наша газета чимраз більше тратить довір’я у публіки,— не мають ніякої підстави. Чорний клеветник може переконатися про се з наших книг касових".

Урадуваний таким чистосердечним признанням, стрічаю редактора тої газети і щиро стискаю йому руку.

— Ну,— кажу,— слава богу, слава богу! Прецінь раз і ми, русини, починаємо виходити на зелену пашу!

— На яку зелену пашу? — питає той, здивований. .

— Як то — на яку? Ви ж самі се найліпше знаєте. Говорю про вашу газету.

— Так,— протягнув редактор ущіпливо,— спасибі вам за ласку, що називаєте нашу газету зеленою пашею.

— Але ж бійтеся бога! — скрикнув я, покмітивши непорозуміння.— Я говорю про слова в вашій переписці.

— Які слова?

— А про загальне довір’я публіки. Хіба сього мало?

— Е, чорт би побрав довір’я? Воліла б публіка менше довіряти, а більше пренумерувати і точніше платити, то ліпше було б!

Я очі витріщив і ó світі забувся.

— Та хіба ж у вас довір’я не значить сього всього разом? Як же публіка довіряє вам, коли вас мало читає і неточно платить?..

Редактор жалісливо похитав головою, сказав: "наївний чоловіче!" і пішов своєю дорогою.

Швидко опісля мав я другу розмову з другим редактором. Було се в більшім товаристві. Пан редактор сидів серед кружка людей і удавав вільнодумця.

— А я вам кажу, що той союз з чорними рясами не доведе нас до доброго кінця! — говорив він поважно.

— Чого ж се ви в своїм органі так гаряче за ними вступаєтесь? — спитав я.— Так завзято поражаєте всіх їх ворогів, дійсних і мнимих?

— Е, не забувайте, що публіка, котра читає мою газету...

— Ага, ага,— перебив я,— знаю, знаю! Значить, направду ви...

— Що ж то, хіба мене не знаєте? Направду я такий самий ліберал, як і ви, а може ще й більший!

— Он що! Так се ви для того в однім з попередніх своїх нумерів так терпко виражалися про "нетолеранцію лібералізму"?

— Е, то знов, бачите, була інша штука!

— Яка? Запевно, також публіка?

— Ви смієтесь, а діло зовсім не смішне. Я лібералізм розумію так: leben und leben lassen*. Мужик хоче жити,— добре, най жиє. Піп хоче жити,— що ж, хіба нам його нівечити? По-мойому, лібералізм — то загальна толеранція, і тілько до такого лібералізму я признаюсь.

— Ага! Розумію. Значить: я брешу — ви толеруєте, ви брешете — я ані слова, третій прийде і обідре нас обох, а ми: "милості просимо, будьте ласкаві!" Чудесний лібералізм!

— Простак! Грубіян! — сказав півголосом редактор і відвернувся.

А в другім кутку один старенький молодий чоловік (молодий літами, але старий досвідом) з неуданим пафосом поучав кількох "молодих".

— І що ви мені говорите: науки природничі! суспільна економія! Мої господинове, не думайте, що я такий дурень! Говорім з собою одверто! Адже ж науки природничі— се атеїзм, а суспільна економія — се соціалізм! Чому не скажете явно: нам треба атеїзму й соціалізму? Тоді б кождий відразу знав, чого ви хочете і з ким має діло. А я вам кажу: все се лико. Нам треба нав’язувати до того, що у нас є, що наша публіка думає й знає, а не вносити нічого нового, не втовкмачувати їй у голову своїх думок. А то подумайте, до чого дійдете своєю пропагандою атеїзму й соціалізму! Чи тим що кому поможете? Чи дасть се мужикові хоч кусник хліба? Чи розів’є хоч одну нову силу? Ага, якраз! Тілько тюрми поначиняєте молодими людьми, жебраків і пролетаріїв духовних намножите та й годі. На нашім грунті те тілько може рости, що з того грунту виросло. Правда є тілько одна для всіх. Як я скажу: листя зелене, то про се прецінь ніхто спорити не буде. Так само й тут. Не напихайте голову публіки теоріями й абстрактами, а ставте діло практично, щоб кождий, вислухавши вас, знав, що має взяти й робити. Будьте певні, що й уся публіка так само думає, як я!

От тут стань та й будь мудрий! Публіка довіряє одній часописі, котру мало читає і ще менше пренумерує. Публіка заставляє другого редактора кривити душею і визнавати публічно якраз противне тому, що визнає приватно. Публіка думає напевно, що природничі науки — атеїзм, а суспільна економія — соціалізм. Та що ж се за публіка така? Чи варто ж їй служити, для неї розпинатися і душу свою на́руби вивертати, як випрану сорочку?

Що се таке — публіка? Тьфу, до чорта! Адже ж не вовк у лісі і не апокаліптична бестія, а всі ми. Кождий з нас — часть публіки. І ви, пане господарю Хомо Наконечний, і ви, пане писарю Тимофію Зацерковний, і ви, панотче Хризостоме Всякдарсовершенський, і ви, пане арендарю і бурмістре Лейбо Цвібель, і ви, пане судія Безсторонський, і ви, панно Маню, і ви, шановна пані Богатковська, і ти, Касуню,— одним словом, усі ми, молоді й старі, вчені й невчені. І всі ми поодиноко, кождий для себе,— так собі, люди як люди, а разом узяті мали б бути таким тираном, такою апокаліптичною бестією? Ми мали б жадати, щоб наші редактори, письменники, вчені, наші духові світочі перед нами брехали, кривилися і пускали нам дим у очі замість світла? І пощо нам диму? І яка нам користь з брехні? І невже ж ми такі діти, такі тумани, такі сектярі, що не можемо знести щирого, острого, правдивого слова? Невже ж у нас клоччя замість серця і кисіль замість крові, так що нас не порушить те, що порушує інших нормальних людей?

Кожда частина публіки має право жадати від часописі, щоб там звернена була увага на її інтереси — економічні, громадські чи духові — як до часописі. І певна річ, що кожда часопись робить се по-свойому. Діло в тім тілько — як. Он "Rolnik"* розпинається за тим, щоб панам сільським дідичам було якнайліпше, і більш ні про що не дбає. А он "Gazeta gorzelnicza і szynkarska"* дбає про гуральні, пропінацію й шинки,— а поза тим світом Траллеса, алембіка й літри хоч трава не рости. Ті звертаються до міщанства, ті до панства, ті до жидів, як кого його воли тягнуть. Значить, у них є своя публіка. У тої публіки є свої, часткові інтереси. Як годяться ті інтереси з інтересами загалу, про се їх органам мало діла, а коли часом і зайде річ про "суспільну гармонію", то вони для догоди своїм інтересам так гарненько на̀руби вивернуть логіку, й факти, і справедливість, що тілько стань та й дивись.

Але інтереси економічні, класові — не наше діло. Там ведеться війна, homo homini lupus*. Часопись літературно-наукова має на меті інтереси духові, розвій думок, світогляду, чисто людського та гуманного чуття. До кого ж з тим звернутися?

Очевидна річ — до такого розвою кождий має право. Тут ми відразу вийшли зі сфери боротьби і вовчих апетитів. На полі економічнім один збагачується звичайно коштом другого; на полі суспільнім один підноситься на руках та на головах інших, так що широка програма одного з моїх товаришів: "Я хочу, щоб усім було добре" — тут дуже легко може вийти на той сам на все толерантний лібералізм, яким відзначується вищезгаданий редактор. Бо, справді, трудненьке діло, щоб рівночасно добре було вовкові, баранові й траві. Або вовк буде траву пасти, тоді буде баранові добре, але траві й вовкові лихо; або баран буде вовка їсти, тоді траві й баранові буде добре, але вовкові погано,— а ні, то буде так, як нині, що їсть баран траву, а вовк барана, а чоловік вовка б’є. Але на полі духового розвою, на полі думки, науки нема війни. "Пийте от нея всі!" І хто більше має, той іншим більше дає; хто в більшу силу вбився, той більшій громаді більшу прислугу робить.

1 2