Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш

Франко Іван

[ЗАДАЧА ДОМОВА]

(Подія з XVI столітя)

І

Смутно та тяжко стане нам, коли поглянем в нашій історії на шіснад­цяте столітє, коли перечитаєм і переймем усьо, що там писано, коли собі у нашій уяві виобразимо усі кріваві події, яких там дуже богато, безчи­сленне множество приходить. Велику правду сказано, що руська історія з того часу писана кров’ю, як у старину Драконові права. Та й справді правительство польське запечатувало кожде своє право, видане напротив козацтва, кожду унію кровію так своїх, як і козаків. Нелюдська строгість, немилосердне обходженє ся з козацтвом побудило цілий нарід до відчаянної борби о свободу, о независимість. Війни тії, званії в історії козацькими, тревали цілих півтораста літ і хоч не поліпшили в політичнім взгляді долі України, але такий був то появ єдиний в тім часі житя народнього, був то знак, що національність руська, помимо довголітньої нужди і недолі, не замерла, що ще нарід не стратив почутя независимости. Погляньмо на тогдашній образ нашого народу, виобразьмо собі єго терпіня, а певне з очий наших не єдна сльоза сплине. Магнати польські утискали нарід всілякими способами, старалися позбавити го усього, що дістали в спадщині від вітців своїх, старалися затерти в нім наветь і пам’ять, і згадку о ща­сливійших літах, о панованю руських князів, а щонайбільше правитель­ство, за намовою єзуїтів, тої загуби не єдної держави, котра також і Польщу підкопала і обалила. Була пословиця у давній Німеччині, що горе краєви, де дитина панує, але, справді, ще більше нещастє спадає на край, де духо­венство рядить, або ся до правленя мішає! Доказ того ясний, як сонце, видимо на Польщи. Порівнявши стан краю за Степана Баторого а Жигмонта Старого, увидимо напевне, скілько користи могло принести для Польщи неслуханє єзуїтів і залишенє навертати православних русинів на унію. Ще більше лиха, ніж магнати та єзуїти, наробили такії, котрих за яку-небудь заслугу, або й такий, сли вміли ся добре якому магнатови підлизати, на якийсь час ставляно на єднім або кількох селах, яко дотихчасових діди­чів. Тії не знаючи сами, доки ся держать на своїй посаді, старалися в як­найкоротшім часі збогатіти і зібрати якнайбільше гроший. Не обходило їх добро народа, повіреного їм під опіку, але добро власне. Они здирали бід­них селян і так уже убогих, мучили, катували, збиткувалися, а ніхто не міг їм нічого зробити. Смутно вдалися нашому народови у тямку такі полупанки, що часто наветь такий із руського роду походили, а руську кров на всі заставки пили. Їм особливо найбільше помагали і разом найбільше лиха робили народови економи, звичайно перекиньчики, недоляшки і такі інші, котрі нашому народови найсмутнійше в тямку вдалися. Спиші­мо ж тепер образ такого "окомана", як звичайно люде тих кровопийців звали, бо і в нашім оповіданю буде нам такий чоловік приходити. Є то дуже звичайним появом на світі, що чоловік гідний, що є переконаний, що він щось значить, не стараєся додавати собі поваги, але, противно, такий, що чує, що сам у собі нічого не значить, що не має ніякої вартости, що є, можна сказати, бездушнов машинов, котров кождий дужчий може ору­дувати, такий чоловік стараєся надати собі якнайбільше поваги і ціни, ко­трої сам не має, найбільшу вагу кладе на тото, щоби його люде за щось мали, шоби перед ним шапкували, хоч сам знає, що того не варт. А най-но ся найде хто такий, розумієся із нижчої класи, щоби йому не кланявся, або що таке, то най буде і брат рідний, то ся буде мстити і не перестане, доки чоловіка зовсім не запропастить. Такого чоловіка зараз вам у другім відділі приведемо і дальше скажемо о таких людьох, щоб докінчити партрет окомана.

II

Тихо пливе болотяними берегами та глубокими ярами ріка Случ, — на всхід степ широкий та безконечний, мов зелене трав’яне море, — де-де понад рікою розтягаються широкі пласти зеленого лепеху та татарського зіля, понад водою тростина хитаєся та шелестить, а декуда поодинокі верби, або лозові корчі хиляють свої тонкі віти на воду, мовби ся при­глядали самим собі у зеркалі. Часами тілько зашелестить трава та очерет, переимчиться полохливий сайгак або лис, оглядаючися, подабуляє вдаль. Часом сполоханий деркач або куропатва перхне, б’ючися по боках кри­лами, а тут же над єї головою важиться вгорі сірий степовий орев. Образ се великий, поважний та нескінчений, дивись, диви, та й не надивишся, любуйся, чудуйся, та й не налюбуєшся. Поступивши кілька верст горі рікою, береги ріки стаються щораз вищими, у ярах стрим'ять гострі обломки скал, очерети та болота никнуть, а натомість, чимраз більше видко дерев, росту­чих понад берегом ріки. Тут вам і село, на горбку, на високій скалі білієся панський двір, а на долині круг нього усілякі забудованя, огороджені висо­ким отерненим плотом. Погляньмо тепер на другу, можно сказати, часть, на образ більше нам рідний, на селянські хати. Що за образ роздира­ючий серце і витискаючий сльози передставиться нашим очем! Здаєся, що хто б хотів увидіти образ нужди, недолі і гризоти, міг би го не деінде, як ту шукати і найти. Нарід нужденний, худий, кождий, мов би з хреста зня­тий, діти голі майже, босі, чорні, бігають без усякого дозору, ростуть, як дичка у лісі, нікого нічо не обходять, доки не доростуть до того віку, щоби мож їх було уживати до якої-небудь роботи, ци то на панськім лані, ци на толоці за панськов худобов. Така то доля кождого чоловіка на селі, котрий родився, виріс і постарівся у біді, нужді і у тяжкій праци. Не знає він ні о чім, о чім каждий чоловік знати повинен, хиба дещо троха о бозї та о своєй нужді. Поглядаючи на тутешних людей, висхлих, як скіпи на грядах, нужденних і обдертих, насуваєся нам на гадку образ машини, що працює від часу, як її зроблено доти, доки ся не попсує і не пійде у піч, щоби свому властительови зробити остатню прислугу, загріти своїм-таки огньом. Єсли порівняємо образ тутешних хат з панськими стайнями, то му­симо судорожно здригнутися, що ту чоловік, образ божий, мешкає гірше, у більшій поневірці, як панська скотина! Хати тії даються порівняти — ні, з нічим, здаєся, не дадуться порівняти, хиба з пустками, що уже по кілька літ стоять незамешкані і у котрих тільки дощі, вітри та звірята довільно господарять, де борше мож би гадати, що в'ються купи холодного гадя, як, що там мешкають люде! — Такий самий образ представляє нам і поле селян, що по найбільшій части бур'янами та будяками заросле, а по нім блудить ніворотом голодна, суха та нужденна худоба без пастуха, без усього — самопас.

От вам і образ тої хорошої та цвітучої давними часами України, от вам копія серце роздираюча! Перед єднов хатов, що майже нічим не від­личалася від других, тілько тим, що була менша і попідпирана якимись спорохнілими колами, обдерта, — городець без оплота, стояла купка людей, таких, як-єсьмо недавно їх описали. Стояли они, як тих купка овець пере­полоханих від вовка, оглядаючися боязко на всі сторони і тихо щось шеп­чучи. Межи ними із боку стоїть собі молодий, може з двадцятьлітний пару­бок, званий звичайно Федором. Був то собі парень, як дуб, зовсім непо­дібний до других селян, хоч-таки видко було і на нім, що до праці рук не щадив. Чоло єго було понуре і завше захмурене, сміх ніколи не роз’яс­нив єго лиця, якась глубока задума осіла на єго чолі, око єго понуро гля­діло навкруги і блискало якимсь огньом, що не кождий міг ся ему спро­тивити. Цікаво прислухувався він тепер розмові, котру шепчучи меже собою провадило кількох селян. Поволи зачалося щораз більше сходити, і відвага зачала поволи вступати в розмавляючих, і розмова зачалася голосно про­вадити. Прислухаймося і ми тій розмові, може з неї учуєм що такого, що нам дальше буде потрібно знати.

— Ну, тож ви, куме, напевно повідаєте, що Наливайко вибраний на гетьмана?

— Та же вже не як. Весь нарід на нього тілько глядить, за нього ся молить, від нього помочи виглядає.

— А я знов чув, що хтіли січові запорожці вибрати свого кошового Івана Лободу на гетьмана.

— Та так, але старий відказався того тягару, мовлячи, що се на єго плечі завеликии тягар, що молодий борше вспіє булаву носити собі на сла­ву, а народови на добро та на щастє.

­— Отже, то ми чоловік, най му бог дасть ще довгі літа прожити!

­— Єму та й і Наливайці нам на добро, а усім врагам на безголов є!

­— Амінь! — доказав Федір і на єго лице виступив якийсь горачко­вий рум янець, око му запалало — всі зглянулися на нього.

­—Тс! ­— шепнув хтось, — не виїжджайте з такими річами, бо могли би де панські посіпаки засісти та й підслухати, знаєте — нещастє.

­— Ет, іди до гаспедової матери з своїми панами! Мать би їм усім замордувало! ­— розлютувався понурий Федір. — Говоріть, люде добрі, дальше, я рад вас слухати, говоріть, не бійтеся нічого.

Позвольте, що на тім урвем на часинку нитку нашого оповіданя і ска­жем дещо о Федорі.

III

В часах, якії-сьмо на початку описали, у тім общім замішаню, де маг­нати та єзуїти рядили, не був то рідкий випадок найти якого-небудь чоло­віка, щоб не знав був сказати, як ся властиво називає, звідки походить, хто му отець або мати. Такі нещасливі діти, котрі у своїм віку не дізнали стараня родичей, їх троскливої опіки, не чули їх солодких слів, їх науки і наказу, жили і виростали правдиво чудом божим, валяючися де попід­тиню, доки або не найшли якого милосердного чоловіка, що їх приняв до себе, або доки не виросли до того степене, що могли бути уживаними до якої роботи, а тогди перший-ліпший пан брав їх без усілякої церемонії до себе, звичайне, кождий озьме, що му дармо даси, запрягали їх до роботи і уживали доти, доки могли з них мати якийсь пожиток, доки чоловік не стеряв усіх своїх сил при тяжкій праци, а тогди, на старість, не потребуючи го до ні до чого, виганяли геть та й ще й собаками цькували. От вам ще єдна душу роздираюча сцена з великого образу нужди, недолі і горя нашого в шіснадцятім столітю!

До тої самої групи належав і наш Федір, котрого ми в попереднім розділі пізнали. Не знав він, хто був його вітцьом, а хто матір’ю, не знав і не мав у світі жадного ближчого, як бога, — але ж бо повідають: бог високо, приятеля нема, родичів нема, або хто знає, де ся обертають, а бід­ному сироті вітер завше в очи віє, завше єму горе, біда не попускаєся єго ніколи.

1 2 3