Скоріш дурень одурить розумного, як розумний дурня на розум наведе.
(Приказка)
Був собі дід та баба, а в їх було три сини: два розумних, а третій дурень. Старі були собі заможненькі хазяїни і, як повмирали, то зоставили діткам чимало-таки худобоньки, а особливо тієї скотини.
Живуть розумні брати, поживають, всім тим добром користуються, а дурневі нічого не дають та ще й орудують їм, неначе наймитом. От раз дурень і пита своїх братів:
— А що, братіки, чи будемо ми коли ділитись, чи ні?
— Чом не поділитись! — одказують розумні брати.— Тільки, коли тобі схотілось того розділу, то вже сам і діли, та гляди, як ти нерівно нас поділиш, то ми тобі нічого не дамо та ще й з господи проженемо!
— Добре! — каже дурень.— Заплітайте ж собі загони, а я собі заплету; і як увечері з поля приженуть скотину, то в чий загін піде, того вона й буде: нехай,— додав,— сам бог нас поділить!
Згодились брати і стали городить загони; позаплітали собі високі та просторі, а дурень заплів собі лозою так, невеличкий захисток. Увечері, як пригнали череду з поля, то вся скотина, скільки її не було, так і пішла у дурнів загін, неначе хто її туди загнав. Повернулись брати у хату та й замислились. Поставили вечерю; дурень же тріска, аж за ушами лящить, а розумні брати сидять собі похнюпившись і кришки у рот не візьмуть. Наївшись, дурень подякував богу та й каже своїм братам:
— Як бачу, мої братіки, вам дуже жаль вашої скотини, так не журіться: візьміть її собі, а мені віддайте тільки оту драбинчасту кобилу.
А в ту добу вмерла у них дядина, стара бабуся, що з ними-таки й жила.
— Так,— каже дурень,— я її повезу у слободу татам як слід і поховаю.
— Бери,— одказали брати засміявшись,— хоч на шию ту драбинчасту собі повісь!
Убрав дурень гарненько мертву дядину та й повіз на базар. Привізши, посадив її на візку, підпер у спину цурупалком, щоб сиділа; накрив платочком голову аж по самі очі та, купивши яблук, і поклав кругом неї, буцімто баба продає яблука, а сам уклався під візком спати та знай поглядує оком, що кругом його діється. Деякі миряни, проходячи побіля старої, спитають: "почім яблука?" та бачать, що вона мовчить, і йдуть собі дальш — і без неї на базарі багацько яблук. Коли йде пан, підійшов до візка та й пита:
— А почім десяток яблук?
Мовчить стара.
— Позакладало! — гукнув пан.— Не чуєш чи що? Почім десяток, питаю?
Мовчить стара, не ворухнеться і не дивиться на пана, буцім не хоче з ним розмовлять, не хоче й глянуть на його.
— Кажи ж, матері твоїй сто чортів! — гримнув пан, розсердившись, та черк мертву по пиці, а вона опукою з візка і ніжки відкидала...
- Олекса Стороженко — Два брати
- Олекса Стороженко — Лучче нехай буде злий, ніж дурний
- Олекса Стороженко — Три сестри
- Ще 18 творів →
А дурень як схопиться, як наробить репету:
— Ох, мені лишечко!.. Матінку мою вбив1!
— Цить, дурню! — шепотить пан.— На тобі сто рублів, тільки мовчи!
— Не візьму й двісті й триста! — репетує дурень...
— На тобі п’ятсот, тільки мовчи!..
— Давай тисячу,— каже дурень,— не даси, такий гвалт підійму, що... калавур кричатиму.
Нічого робить пану, тиць йому скоріш у руку ту тисячу та, відрізавши поли, якомога від його. Перелічив дурень грошики, сховав у кишеню та, поклавши дядину на візок, і повіз до попа. Купив труну і поховав її як слід по-християнськи.
Повертається дурень додому, їде через гай і щось дуже замисливсь, і дев’ять розумних не вгадали б, об чім він коверзує. Їхав-їхав, а там звернув з дороги в гущину, одпріг драбинчасту та, недовго думавши, узяв та й зарізав її; далі облупив, перекинув через плече шкуру та й потяг собі пішки. Вже зовсім смерклось, посутеніло, як прийшов він в якусь слободу, а до свого хутора ще далеченько; от він іде вулицею і поглядає, в якій би йому хаті заночувать. Дійшов до чиєїсь господи, дивиться — у вікнах темно; зайшов з городу — аж світиться у віконце. Підійшов він до того віконця, заглянув — аж у кімнатці сидить на ліжку бурсак, а молодиця, така гладка та гарна, ставить перед ним макітру з варениками, а печена гуска, книші й пляшка з горілкою вже стоять на столику. Тільки хотіла поставить молодиця макітру, а щось і затурготіло біля дверей:
— Жінко,— почулось,— відчини!
— Ой, мені лихо! — скрикнула молодиця.— Чоловік приїхав! Хотів був у свата заночувать, та й принесла його нечиста мати! —Та, се кажучи, скоріш ті вареники і гуску з книшами у піч, а пляшку з горілкою під припічок у попіл.— А ти,— каже бурсаку,— лізь лишень у кадіб.
бурсак, підобравши поли, скоріш у той кадіб, а вона й прикрила його ряденцем.
Од віконця пішов дурень ік дверям, виткнувсь з-за вугла — аж біля дверей стоять два чоловіки, чекають, щоб їм відчинили. Один з них побачив дурня та й пита:
— А що ти тут робиш, чоловіче?
— Іду додому та спізнивсь,— каже дурень,— чи не пустите у хату переночувать?
— Пустив би, чоловіче, та коли ж, бач, жінка й мене не пуска: спить, неначе навіки заснула.
Стали стукать у двері, гукать, коли чують — щось стогне у хаті; далі й пита:
— Хто там?.. Не просіться — не пущу: чоловіка нема дома!
— Та се ж я! — гримнув чоловік.— Отсе заспалась, що й голосу мого не пізнаєш!
Одчинила молодиця, за живіт держиться обома руками і стогне.
— Що се з тобою, жінко? — спитав чоловік.
— Соняшниці, чоловіче,— заголосила молодиця,— дух з мене пре! — та швидше у кімнату, так і гепнулась на ліжко.
Увійшли у хату, засвітили каганець, чоловік стоїть як несамовитий.
— Отсе, свате, пеня! — каже, ударившись об поли.— Жінка занедужала!
— Та воно,— каже дурень,— дасть бог полегшає.
Посідали; хазяїн з сватом сів на покуті, а дурень з своєю шкурою притулився у куточку проти печі, та й мовчать; далі чоловік і пита молодицю.
— Жінко, чи нема в нас горілки? Треба свата почастувать...
— І води нема, не тільки горілки,— одказала молодиця через силу.
А дурень як забелькотить до своєї шкури:
— Та цить, цить! кажуть тобі — немаї!
— Що ти таке шепотиш, чоловіче? — спитав хазяїн.— З шкурою чи що розмовляєш?
— Та се,— озвавсь дурень,— вона мені каже, що під припічком у попелі захована пляшка з горілкою.
— Отаке збреши!—скрикнув хазяїн, та, глянувши на свата, і каже:—Що се за чоловік, чи він божевільний чи що?
— Не знаю,— одказав сват,— недалеко до припічка — подивись.
Устав хазяїн, шурхнув рукою у попіл, аж стримить пляшка; витяг, покуштував.
— Справді, свате, горілка! — скрикнув.— Бог мене побий, коли не горілка! Отсе диво! — каже дурню: — Що се в тебе, чоловіче, за шкура така?
— Кобиляча,— озвався дурень.
— Бачу, що кобиляча; та яка ж вона розумна,— знає, де й горілку ховають!
— Е, вона в мене усе знає! — пробубонів дурень.
— Од чого ж вона усе знає?
— Ат, розпитуєте... на здоров’ячко пийте та й мені влийте!
Випили по чарці, по другій і дурню дали; повеселішали: велике діло — горілка!
— А що, жінко,— спитав чоловік,— чи нема чого повечеряти? їсти хочу, аж шкура тріщить.
— Нема, чоловіче,— застогнала жінка,— у мене з самісінького ранку і кришки в роті не було!
— Та цить, навіжена, цить! —знов забелькотів дурень у кутку.
— А що вона тобі каже? — спитав хазяїн.
— От що каже,— одвітив дурень,— що в печі стоять вареники, книші і печена гуска.
— Отсе кумедія! —скрикнув хазяїн, витягаючи з печі потрави.— Що се в тебе, чоловіче, за шкура така?
— Ат,— озвався дурень,— на здоров’я їжте та й мені вріжте!
Стали вечерять і дурня з собою посадовили: дивляться на його кобилячу шкуру і не надивуються. Повечеряли, стали лагодиться, де кому спати лягать, а дурень як крикне:
— Та цить, скажена собако, циты!.. Яке тобі діло?
— Що вона тобі каже? — спитав хазяїн.
— Ат,— загугнів дурень,— як усе тобі розказувать, то дуже розумний будеш!
— Будь ласкав, чоловіче, скажи, що вона тобі каже?
— А то каже, що в тім кадовбі, що ряденцем накритий, бурсак сидить!
Схопився хазяїн, зняв ряденце, зирк!.. Як наробить репету:
— Сидить, диявольський син... Свате, дай помочі!
Вхопили того бурсака за патли, виволокли з кадовба, давай його віхрить та стусувать, так що, сердешний, ледві у двері втрапив; далі до жінки:
— Е, жінко, так отакі-то соняшниці вхопили тебе за живіт?
Як дав їй кілька ляпасів, так вона й одужала. Далі каже дурню:
— Ну, чоловіче, що хоч бери, а продай мені свою шкуру. Половину моєї худоби за неї віддам!
Довго торгувались: дурень удавав, буцімто йому не хотілось продавати тієї шкури, а там і згодивсь за три паровиці волів, сто овечат, ще й повнісінький капшук карбованців на придачу взяв. Вернувся дурень додому. Як побачили брати волів та овечат, і питаються:
— Чия се скотина?
— Моя,— каже дурень.
— Де ж ти її узяв?
— Бог мені дав.
Як показав ще гроші, так брати аж руки догори підняли, аж зацмокали.
— Хто се тобі,— питають,— надавав стільки грошей?
— Бог мені дав. Адже ж,— каже,— хіба не знаєте: розумний дбає, а дурня бог наділяє!
— Як так,— каже старший брат,— то лучче бути дурним, як розумним.
— Еге,— одказує дурень,— коли хочете, зробіться дурнями, то й вам бог дасть.
— Як же нам зробиться дурнями,— питають брати,— коли, бач, ми розумні?
— Ат,— одказує дурень,— то важко дурню зробиться розумним, а розумному дурнем — як раз плюнуть: на гору важко, а з гори шпарко!.. Віддайте мені вашу худобу— от і будете дурнями: адже ж розумний скоріш чуже загарба, як своє віддасть?..
— А що, брате,— спитав старший меншого,— послухаємо дурня, станемо й ми дурнями; може, й нам, як і йому, бог дасть?
— Добре, брате,— одказав менший,— послухаємо дурня.
Оддали брати дурню всю свою худобу та й пішли у дурні; нічогісінько й на дорогу з собою не взяли,— як слід дурням. Ідуть брати та й ідуть, переходять слободи, хутори, уже б не то що обідать, і полуднувати пора, так ніхто ж не запрошує, і на дорозі нічого бог не дає. Уже так надвечір прийшли вони у село, голодні і потомлені, не знають, сердешні, що їм і чинить: нізащо купить і шматка хліба, а попід вікнами собак дратувать — сором. От вони й стали розпитувать людей, чи нема у кого якої роботи. Знайшовся чоловік, що купив на зруб гай, так найма робітників ліс рубати. Згодились з ним брати за невеличку плату, бо самі шукали тієї роботи, та, переночувавши, на другий день пішли у той гай. Рубали, рубали, днів зо три, а на четвертий якось зрубане дерево упало та й забило віттями одному брату голову, а другому руку, так що вже й робити не зможуть. Заплатив їм хазяїн, що вони заробили; от вони й рушили дальш.