Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

Олекса Стороженко

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі.

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

(Т. ШЕВЧЕНКО. До Основ’яненка)

І

1827 року по весні схотілось мені подивиться на Ненаситинський поріг, а звідтіля водою по Дніпру спуститься до слобід Капулівки та Покровськоі і оглядіть ті міста, де колись були запорозькі коші. З Катеринослава поїхав я на село Михайлівку, щоб запастись там бувалим чоловічком, котрий би тямив, де провести, а де часом і розказать про те, що хоч і давно минулось, та не загинуло дощенту, бо живуть ще старі діди і до якого часу заборонили од вікової пожоги ту святу старовину.

У Михайлівку приїхав я ще заздалегідь. Була неділя, а чимало людей гуляло біля шинку, музика гуділа, дівчата і парубки вибивали тропака, а деякі постарше сиділи на призьбі і кругляли горілку. Тільки спитав я, де б мені заночувать, як всі загомоніли:

– Їдьте, – кажуть, – до Микити Леонтійовича, у його ночують всі проїжджі пани.

– А хто се Микита Леонтійович? – питаюсь.

– Се наш старенький дід, Корж, – забубоніло весело товариство, – той, що колись був січовиком.

– Ото ж і його садок, – озвались інші, показуючи на лісок понад річкою, – тамечки його й дворище.

Од’їхавши од шинку гонів зо два, з гори побачив я леваду Коржа. Просторий двір був застроєний хатами, коморами і повітками, і вся та будова, облитая ясним промінням сонця, виринала із-за темного лісу, оперезаного наоколо світлою, мов кришталь, річкою. Мій машталір, в’їхавши на двір, поминув мазанку і зупинив коней біля рубленої хати старосвітської будови, що вже літа гаразд-таки осадили її в землю. Тільки що я виліз з брички, як і Корж вийшов з хати мені назустріч. Біле, як молоко, волосся прикривало його високе чоло, з-під насуплених брів гостро поглядували карі очі, вуси були підстриженії Вид старого з первого погляду здавався похмурим і неволив до поваги: не дуже ще й погнули його десять десятків літ. Одягнутий він був у китайчатий синій жупанок, пістрьових штанях і обутий в габелкових черевиках.

– Здоров був, Микито Леонтійовичу! – почав я, вклонившись дідові. – Не сердься, що непрошений заїхав: всі, кого не питав, де б мені переночувать, знай до тебе направляють.

– Так, так, – одказав Корж усміхаючись, – всі пани, спасибі їм, їдучи через наше село, не минають мене.

А куди, паничу, бог несе?

– До Ненаситця, а далі в Капулівку і Покровське, подивиться на те місце, де були колись запорозькі коші.

– Ненаситець теперечки гарно грає, води чимало, є на що глянуть; а от де були коші і не розбереш, де що й було; забудовалось, вали поосідали і зрівнялись із землею.

– А все ж таки, дідусю, хоч глянути на те місце, де не один вік чесне товариство, лицарі, боронили святу віру і хрещений народ од бусурмана і захистили сі степи, де, спасибі їм, і ми теперечки живемо.

– Так, так; правда твоя, паничу! Хоч і ні на що подивиться, так є що згадать; частенько і сам туди їжджу; як глянеш та згадаєш, то неначе помолодшаєш. Сідай же, паничу, отутечки на ослоні: теперечки лучче надворі, ніж у хаті. А ти, – додав дід, глянувши на мого машталіра, – їдь до стайні, відпрягай коней, там тобі дадуть сіна і вівса.

Сівши, став я розглядувать стародавню хату; такої будови не доводилось мені бачить в наших степах. Вся хата була зложена з липових квадрових брусів, гладко витесаних, а навіконники і наличники на дверях з вирізками і зарубками, – неначе мережки на рушнику.

– А давно вже, – спитав я, – збудована ця хата?

– Та таки подавно, – одказав старий, – сто літ, коли ще й не більш. Будував її мій хрещений батько. Яків Омелянович Качалка, що був у Січі військовим старшиною-осавулом. Це ж його і зимовик; він мені достався в спадку після покійника, бо я був у його за рідного сина; він мене по сьомому році і в Січ до себе взяв, я йому і очі закрив.

– Звідкіля ж він тебе взяв?

– З Нових Кодаків; туди ще мій прадід Василь Жадан виселивсь з Гетьманщини, аж з Кобеляк. У його був син Тарас Жадан. Діда я добре пам’ятаю, бо як він на старості літ осліп, то я був у нього поводарем. І батько мій, по прізвищу вже не Жадан, а Таран, так, бачите, прозвали його запорожці, дуже здоровий був, там же в Нових Кодаках жив і маявся на світі сто і п’ятнадцять літ.

– Чим же вони промишляли?

– Пахарством, скотиною, бджолою, рибальством і звіриними шкурами. Тоді, та ще й за моєї пам’яті, на обох сторонах Дніпра була страшенна гущина, нетрі, в котрих кишіло звіру.

– А скільки тобі літ?

– Народився я в 1730 році, мая 30, так оце через кілька днів без чотирьох буде сто літ. Довгенько-таки бог держить на світі! Вже буде літ трохи не сорок, як і жінка моя Параска вмерла, пошли їй господи царство небесне!

– Велика в тебе сем’я?

– Слава богу, чимала-таки. Було в мене сім синів і чотири дочки, деякі повмирали, а теперечки з онуками і правнуками – душ їх з двадцятеро буде. Теперечки вони в мене і хазяїнують, і клопочуться; я знаю тільки мою пасіку, та й того добре не догляну: старий, нездужаювже, преклоняюся к землі, од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобаєт мі возвратиться… От воно що!

– Так ти, діду, все знаєш, що тут діялось, як і край цей заселився?

– Як не знать! Все діялось на моїх очах: і кіш зруйнували, і Катеринослав будували, як і цариця шествувала по нашій Україні, як і Михайлівка населилась; бо я був тутечка осадчим і повіреним од громади за землі.

– Будь ласкав, діду, розкажи що-небудь, адже ж як твої уста склепляться навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею.

– Добре, паничу, розкажу, – сказав Корж вставаючи, – а теперечки вечір теплий, проходимось трохи, я тобі покажу мій садок і пасіку.

ІІ

Сад Коржів розрісся по луговині, неначе ліс. Не було в йому розчищених доріжок, тільки вподовж до самої річки проміж високих лип, і ясенів, і густого чагарнику протоптана була стежка. Де на яких деревах неслись чорногузи. Пройшовши з гони, побачив я в стороні невеличке кладовище: на двох могилках стояли високі хрести, а на других – трохи менші.

– Хто тут спочиває? – спитав я.

– Моя мати, жінка, діти і онуки, – одказав Корж, схилившись до могилок.

Од кладовища повернули в праву руку і, продравшись крізь гущину, несподівано опинились біля високої огорожі.

– Це моя пасіка, – обізвався Корж, – одчиняючи хвірточку, – з одного рійка розроїлось їх більш, як сто колодок.

Пасіка була захищена і споряджена, як стародавні запорозькі: по плоту загорожа закутана була очеретом, посередині стояла капличка з образами святих Зосима і Саватія, а навкруги її витикались на тичках з трави рядками вулики, і де-не-де на світло-зеленій прогалині росли яблуні, груші і черешні, вкритії пахучим цвітом. Вечір був теплий, тихий: роботяща бджола ще гуділа між віттями в цвіту; соловейко висвистував, і здалека долітали веснянки слобожанських дівчат. Гарне було місце, дуже мені подобався цей затишок, і тепер, згадуючи його під хмурим північним небом, прояснились мої думи і заграло українське серце.

– Се моя пустинь, – сказав Корж, – тутечки я собі сиджу та згадую, що минуло та не вернеться; од того, чи воно лихо, чи добро, а здається однаковим.

– Чи давно уже, діду, – спитав я, – ти став хазяйнувать на сій леваді?

– Спитай у оцих дерев, вони тобі скажуть, бач, які товсті та високі; се ж я їх садив власними моїми руками; бо як достався мені цей зимовик, то, опріч тернів, нічогісінько тутечки не росло.

– А Михайлівка коли населилась?

– Після смерті вже Качалки; деякі переселились з Гетьманщини та й з наших-таки слобід чимало. Тоді звали ці новоселиці великими вольними хуторами, поки не послідував указ, щоб поруйнувать всі хутори, а хуторян повиводить на великі шляхи і там їх осадить, і щоб, крий боже, вольними хуторами не звать, а слободами і селами. Як почули хуторяни про сю чутку, от і прийшли до мене за порадою. "Що нам, – кажуть, – робити? Адже ж ми тутечки, – кажуть, – і обгніздились, і колодязі покопали, і обсіялись; як стануть нас на шляхи переганять, то пропали й ми, загине й худобина наша!"

– А що ж, – кажу їм, – через наші ж хутори іде не абиякий шлях, та й землі ще чимало – є де селиться, так подамо прошеніє, щоб наші хутори перейменувалися в село або в слободу. – От і дали мені довіреність од обчества трьох сіл: Нових Кодаків, Дійовки і Сухачівки, бо найбільш виселилось з сих сіл. Так ото і подавав я в катеринославську казенну палату прошеніє, а палата і прислала до нас асесора Мартина Коваленка огледіть наші хутори; і як він зробив доношеніє, що місце сподобно для селенія, то палата утвердила і предписала указом Дійовському волосному правлінню "о безпрепятствінном населенії слобожан понад річкою Сухою Сурою". Після цього, як намножилось у нас переселенців, я знов подавав прошеніє і "о наіменованії наших хуторів селом чи слободою". Так казенна палата вдруге прислала того ж Мартина Коваленка. Приїхав він до мене і зібрав громаду. "А що, хлопці, — пита, – як будемо звать ваші хутори?" Одні кажуть: "Нехай буде Качалівка, по прізвищу осадчого Качалки". А другі: "Нехай Коржівка, по прізвищу нашого повіреного: він, кажуть, нас первий і до себе поприймав". Так я вже не схотів, кажу: "Не хочу я марної світової слави ні собі, ні моєму хрещеному батькові, вигадуйте яке-небудь інак прізвище". От Мартин Коваленко бачить, що між нами така незгода, і каже:

"Слухайте, панове громадо, нехай ваші хутори йменуються слободою Михайлівкою во ім’я народившогося великого князя Михайла Павловича!" Громада на це згодилась, а палата паки предписала указом: "Опубліковать всім волостям о названії наших вольних хуторів слободою Михайлівкою".

Скінчивши, старий спитав мене, чи не хочу я вернуться до хати.

– Ні, — одказав я, – тут так гарно, так легенько дихать, посидьмо ще трохи.

– Ну, сількісь, – пробубонів дід, – я тобі ще розкажу, яке нас лихо спіткало з сими панами, бодай їх!..

От ми й посідали на ослоні біля каплички, і старий так почав:

– Хвалити господа, все було так гарно, спокійно, як от… нечиста мати понаносила до нас тих панів, та й стали вони захоплювати наші землі. Петро Петрович Панчинський, секретар Кременчуцького губернського правлення, самоправно одмежував собі три тисячі десятин нашої землі і населив собі аж дві слободи; а Олексій Іванович Верминка – тисячу п’ятсот.

1 2 3 4 5 6 7