Десь він та підслухав чи вичитав, які то великі письменники і які славні їх твори! І ось тепер все це на столі у Гуревича. І він оправить їх у чорну палітурку з шкіряними коричневими ріжками.
А той книгар, Писаревський, любив книгу, любив дуже молодь і спеціально для школярів тримав у крамниці у великому виборі книжечки. Стане, було, той шахівський вовкулака біля заскленої вітрини, очі так і бігають, не знають, на чому спинитися. Там он "Руслан и Людмила" 80, там "Хаджи Абрек", "Демон", "Боярин Орша" 81 Лєрмонтова. Аж серце заходиться, як згадаєш ті зворушливі книжечки в червоній, синій, зеленій обкладинках! А тут ще й "Недоросль" 82,ще й "Горе от ума" 83, "Кавказский пленник" 84! Пропав ти, пропав навіки, бідолашний Іване! І знову копійка до копійки, дві копійки до двох копійок, і знову нова пачечка книг простує до Соломона Гуревича.
Міські хлопці жили набагато краще, ніж сільські, шахізські.
Замерзне Берестова — скільки хлопців висипле на ковзанах на молодий, гнучкий, темноводний лід! Та так і гасають, та так і літають! Гуревичів семилітка теж моцує ковзани, тільки не залізні, а такі, як і шахівські хлопці,— дерев'яні, і не два, а один. Один із нас ішов у глибину двору з книжками до палітурника, другий завзято випихався з двору на отому своєму спортивному пристрої. Е, так і я вмію! Зустрілися, розійшлися; нікому з них і на думку не спало, що мине скільки там років і вони одного якогось там дня вирушать разом із Харкова в подорож до Червонограда!
Писаревський любив книгу. Є на світі одерлсимі люди. Життя жбурляло його з однієї сутужності в другу. Він думав про одне: назбирати грошей, придбати чи орендувати магазин, щоб ширити книжки, щоб вистеляти ними великі вітрини, самому милуватися ними й інших зачаровувать.
А які видання були! Книжка Д. Марковича "По степах і хуторах" з дивовижними тополями, за якими відкривається вся українська земля, за своє художнє офомлення, за красу свою була виставлена на головній вітрині, ще й на окремій, ажурній, аж поетичній, поличці. Всім, хто не йшов тією людною вулицею, впадала у вічі. ї людські очі прикипали до неї. Еге, отож і шахівського невситимого ненажери теж.
Та хіба він міг знати, та й хто те знав, як мало червокоград-ських очей здатні були віддаватися в добровільний солодкий отой полон? Що любов, відданість? Це велике діло. Та це не гроші. ї що робити з ними в комерції, перша заповідь якої гласить: любов, відданість без діл — мертві єсть!
Мій любий, милий Червонограде, який ти був тоді сліпий, невидющий! А від того й байдужий. Писаревський гинув, а ти, моє любе місто, дивилося і мовчало! І ось не стало чудової вітрини, не стало Марковичевого романтичного видання "По степах і хуторах"! І Писаревського теж. Де ж він? Подався на шахти? На залізницю? А діло його? Загинуло?
Ні. Дуба було підтято, та незабаром до світла сонця парості підвелися. Два поети. Один Віктор Ярина 85. Другий — Леонід Зимний8б. Обидва з куща червоноградських Писа-ревських.
Багаті червоноградські вулиці на чудіїв отаких, як Писаревський Яків. Жив на вулиці Лермонтовській такий собі залізничний конторщик їван Антонович Копилов — любитель поспівати, випити, повеселитися. Начебто людина при нормі. Так де ж! І цей був одержимий. Наважилося видавництво Брокгауза і Єфрона енциклопедію видавати 87, велику, всезагальну, на 86 томів, видання спеціальне, про конторські справи там, може, слова путнього не було, а от затявся: "Чуєш, жінко, передплачу!" — "Та навіщо воно тобі, Іване? Он і так скільки книжок придбав, дівати нікуди!" — "Не важно, стара. А ти, між іншим, візьми оту скриню, повикидай з неї всяке жіноче шмаття. Сховаємо туди енциклопедію".
І сховав.
Згодом знову оголошено підписку на велике й багате видання "Народи, племена, раси обох половик земної кулі". П'ять чи шість величезних томів, до того ж у тому томі, де мова йшла про Африку, в книзі подані були без усякого сорому зображення голих африканських жінок і дівчат, та хоч би поганих, а то нівроку гарненьких! "А це ж навіщо тобі, Іване, отака сквернота?" — "Таж сини, дочки ростуть, може, ке такі мудрі будуть, як ми з тобою, може, крім голих дівчаток, ще щось зуміють в тих книгах вичитати?" Розкрив том і почав сам читати вголос. А йшлося про те, як такі й такі племена допомагають розродитися своїм породіллям. От підвісять її за руки до дебелої жердини і, ухопившися руками, обтягають донизу живіт з плодом. Теж, бач, допомога. "Бідолашна моя, сердешна!" — тільки й могла вимовити господиня дому, якій самій доля призначила бути матір'ю чотирьох хлопців і двох дівчат. Були там Петро, Сашко, Павло, Федір, а також Наця і Нюся. "Чуєш, кажу тобі: закрий, прибери геть з очей! Не то дивитися — думати про це не можу!"
Ну, й ці книжки в скриню полізли.
Біля цієї скрині вони поставили ще одну, бо, як уже сказано було, діти родились і родились. Як же ж їх у світ широкий пустити без батьхівського напуття?
Так от про Скапеиівку — вільне від, лісу й очеретів коліно Берестової. Тут було тверде глеювате дно, височенький берег, затканий квітами й травами. В березі сила раків, знаменитих — скапенівських!
Зібравшися на тому боці, зарічанські хлопці кричали в нашу адресу: "А шахізці-дуки поїли гадюки. А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
На це мудрі шахівці відповідали з ке меншим завзяттям: "Городяни-дукачі душать жаби на печі". А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
Інколи засоби міжплемінної боротьби збагачувалися. З річкового глею можна було викачати грудки, ми жбурляли ці ядра на той берег, звідти такі самі галки падали на нас. Під кінець літа ми почали навіть розпізнавати один одного і кричали через річку: "Гей, ти, брунет, під носом витри!" Очевидячки, це вважалося неабияким дотепом. Дуель закінчувалася до нової нагоди. Але одного разу зустріч моя з червоноградським "бру-нетом" відбулася інакше. Вставши раненько, я пішов на Скапеиівку скупатись. Увагу мою привернув хлопець, що бабрався в березі з нашого, шахівського, боку, лобатий, з широким носом, як в австралійських аборигенів. Я добре його помітив ще тоді, коли перекидалися через річку грудками й словесними посланіями. Хлопець був прикметний, горлатий, вред-ний. Звали його досить дивно — В7юноша.
Сьогоднішня поведінка його на Скапенівці мене вразила. На траві стояла скляна банка наполовину з водою. В склянці плавали якісь живі істоти. Сам власник цього добра стояв на березі з палкою в руці, пильно вдивляючися в зелену трав'яну купу. Враз він зробив різкий порух і ткнув ту палку під, кущ. Палка була з розщепою, як мале граблище. Коли я прибіг на подію — все вже скінчилося: під розщепом побивалась змія.
"Ой,— скрикнув я,— то ж гадюка, укусить! Умреш!" — "Яка ж це гадюка,— не підводячи голови, відповів лобатий,— це не гадюка, а вуж. Бач, ось вушка жовтенькі? А є ще білі вушка і червонясті. А вуж, хоч і вкусить, так нічого, отрути в нього немає".
Я не тільки боявся змій, більш того — ненавидів їх. Перша думка моя, коли я побачив змію, була мерщій за дрюка. ї я сказав тому хлопцеві: "Убий його, і край".
Лобатий тим часом нагнувся, схопив вужа за шию і вміло заправив його в торбу, торбу ж зашморгнув і прив'язав до пояса. "Убити — найлегше".— "А що ж ти зробиш із ним?" — "Пущу в загінчик, є у мене вдома такий загінчик, і буду дивитись, як він живе. В мене вже є їжак і всякі жаби: зелена річкова, жаба городня — ропуха, і червонопуза — дощова". Я знизав плечима: "Пхе, яка гидота!" — "Чого ж гидота? — відповів лобатий.— То тільки так здається. А взимку в мене повно пташок у хаті. І щиглик, і синиця, і снігур..."
Розмова з цим хлопцем здивувала мене й зацікавила. Виходить, не всі городяни пусті лоби, є серед них і, бач, які хлопці!
А в серпні,— був це рік 1912-й, вщерть насичений всякими знанням! ,— рушив я в Червоноград складати іспити до Вищого початкового училища. Перед тим я пробував щастя у нашій новій гімназії, іспит склав, та, коли батьки довідалися, що за право кавчання треба вносити щороку чимало грошей, щаслива зірка моя закотилася, і житейський човен через рік приніс мене до берегів Міського училища, яке того року почало вже зватися Вищим початковим училищем. І тут сталася несподіванка. Пхаючися між хлопцями у вузькому коридорі і намагаючись в останню хвилину пригадати всі правила й закони, потрібні таким хлопцям, як я, несподівано зустрівся з отим лобатим змієприборкувачем. "Здрастуй".— "Здрастуй".— "І ти тут?" — "І я тут".
У Вищій початковій школі вченій зірці нашій не судилося закотитися. В першому класі я сидів на другій від початку парті, лобатий, якого, як виявилось, звали Сашком Копиловим,— на п'ятій, за мною.
Трудний дня мене був той рік! Серед дисциплін з'явилася геометрія. Викладав її сам інспектор училища Георгій Микитович Сепєтий. Це, очевидно, була добра людина, великий знавець свого предмета. Але він мав кілька хиб: був дуже високий, з себе чорний, а к коричневий, і говорив таким густим басом, що вікна дзеленчали. Цей вигляд і голос паралізували мене. Я дивився на дошку, на всі оті паралелі, перпендикуляри, кути — прямі й гострі, нічого не чуючи і не розуміючи з того, що говорив Георгій Микитович. Двійки носилися в повітрі, мигтіли перед очима, осідали в класному журналі, з нього перелітали у четверть — так тоді табель називали. Сидів я на своїй другій парті пригнічений, розчавлений.
Місяців через два після початку навчань у класі сталася пригода.
Проводячи урок, Георгій Микитович обернувся від дошки до класу і неквапливо пройшов до п'ятої парти. Через мить звідти прокотилося його стишене рокотання: "А це що таке, Копилов?"
Я обернувся. Інспектор тримав у руках книжечку в твердій оправі. На палітурці була намальована зелена гілочка і на ній кілька співучих пташок. Як пізніше я довідався, книжку цю написав професор Кайгородов88 чудесною, популярною мовою для таких хлопців, як я і Сашко Копилов.
— А-я-я! — дорікав Георгій Микитович.— І тобі не сором, адже у нас урок геометрії, а не зоології! Залишишся в класі на півгодини після уроку! А тепер слухати! Сядь!
Згодом я ближче познайомився із Сашком. Ходити в школу і з школи нам було по дорозі, і я інколи заходив до нього.
Бідолашна Сашкова мати! її дім Сашко обернув на зоологічний сад.