Любов Андріївна

Сенченко Іван

Зима для хлопця шести років скучне діло: холодно, мерзнуть ноги, руки, вуха. Правда, батько, щоб усунути цю біду, постійно навчав мене, що треба бути моторним, спритним, що треба досягти такого стану, коли "руки були б як на пружинах"! У мене з цими пружинами щось не ладилося, ще й з носом біда: теж не витримує морозу — або мерзне, або плаче. І взагалі погано. А тут ще хлопці навчили приторкнутися язиком до клямки. Язик примерз, і як же боліло, як я його відривав! Але і в хаті теж діла невеселі: теж холодно. Якісь мудрагелі так спорудили піч і грубу, що скільки не топи — у хаті хоч собак ганяй. Отож і виходило, що єдиною точкою, де можна було зігріти тіло й душу, була наша піч, агрегат, що служив одразу кільком богам. Тут кублилися вдень і спали вночі діти, тут сушили просо, ячмінь, жито, тут відбувались баталії між меншими дітьми, тут ховалися, коли всемогутній материн віник поривався дорватися до вашої спини чи чого там...

Але що ж... І сьогодні куліш, і учора куліш... Малий Іван захандрив, тим більше, що й черевиків чи там чобіт у нього не стало з того дня, як старша сестра почала забирати їх з собою у школу. Словом, хоч сядь та й плач.

Це, видно, примітив батько. Одного якогось там дня він повернувся з міста з букварем, можливо, це було "Русское слово", тоді на малоруське слово був встановлений запрет, отож доводилося обходитися з допомогою "руського слова"! Отож приніс, інформує: "Оце тобі буквар, сідай та вчися, а то й піч скоро розвалиш".— "А як же я буду вчитися, коли читати не змію!" — "Та чого там не вмієш. Що ти, дурніший за всіх? От сідай біля мене, дивися і слухай", Розгорнув книгу, знайшов одразу надзвичне слово "мама", і саме те, без якого я й дихнути не міг. Легко сказати — мама! Усе ж життя моє замикалося в колі, в центрі якого стояла мама, то з бубликом в руці, з мокрою ганчіркою, то з солодкою цукеркою, а як коли, то і з чарівною казкою на вустах! А хто був моїм слухачем, до кого я спрямовував тисячі запитань, кого смикав за спідницю, щоб слухала, кому розказував про неймовірні пригоди свого життя. Розповідав же я мамі, що хлопці на луках вбили гадюку, вкинули у вогонь, зона на жару розчервоніла і де повзла, там залишала за собою чорний слід. ї знав же, вражий син, що брешу, а брехав, І чим дошкульніше моя совість щипала мене — "Іване, не бреши!" — тим я дужче кричав, щоб таки мама повірила... Вона ж поралася біля печі, робила вигляд, що прислухається до моїх брехеньок, а насправді думала про своє. Яка! Та й в інших випадках вона була не дуже прихильна до мене.

Було напровесні, сяяло сонце, зеленіли перші листочки. Всі молодиці повилазили з хат, білили окола, бо вже ясно було, що зимовому царству край і на оперативний простір вийшла красуня весна. Я теж вибіг слідом за мамою з хати, почав ганяти по двору сюди й туди, потім підскочив до мами й почав хвалитися: "Мамо, мамо, чуєте, мамо, та гляньте, мамо, сюди, бачите? Це я метелика піймав і вже, бачите, обірвав йому крильця й ніжки!" А вона, не обертаючись із драбинки, бо вже білила аж під стріхою: "А коли б ото тобі хто повисмикував руки і ноги?" І все. Більше ні слова, ні півслова. Це було якихось п'ятдесят п'ять — п'ятдесят шість років тому. І всі ці літа материне навчання залишилось при мені і в мені, і пізніше жодному метеликові, жучкові, комашці не завдав я кривди навіть у думці. Крім комарів і мух, звичайно. З цими розправлявся як міг.

Так-от, мама.

В житті вона велика, чорнява, в білій полотняній сорочці. Сорочка з "уставками" — вишитими чорною і червоною заполоччю погонами. Рукави широкі і підкорочені так, що вгорі ніби надуті білі мішечки. Волосся підібране в чорну "корону", скріплене за допомогою чорних залізних шпильок, якими так гарно видобувати з вишень кісточки, застібати черевики з круглими ґудзиками на високій ніжці і виколупувати сірку з вух. Брови у мами чорні, очі теж темні, особливі. Коли дивишся в них, бачиш усе, що там діється, до самого дна. В кого ще можуть бути такі ясні, милі й прозорі очі, як у мами?! Сорочка мамина довга, нижче колін, знизу вона вишита, і в неділю чорна мамина спідниця на дванадцять пілок надівається так, щоб було видно той вишитий низ — поділ, який називається в неї лиштвою. На світанку мого життя мама носила запаску — прямокутний шмат матерії, який закручували навколо тіла, а щоб вона, тобто запаска, не спала, її прикручували до стану довгим-довгим червоним шерстяним пояском. Коли я був зовсім малим, то цим поясом мама припинала мене до клямки під коморою, і я ганяв по ряднині, простеленій задля моєї персони, як арабський скакун на корді! Але запаски я не пам'ятаю, пам'ятаю лише той пояс від неї. І ще пам'ятаю гаман. Це варіація вільної кишені, яка надівалась на пояс, а за його допомогою прикріплялася до стану. Гаман робився з двох клаптів темної поцяткованої тканини так, що менший клапоть накладався на більший, все це оздоблювалося, прихорошувалося, щоб не тільки люди задивлялися на молодицю, а й на її гаман. У моєї мами в ті роки теж був гаман. Але я пам'ятаю його, коли він, як і червоний пояс, був уже у відставці, а мама ходила вже у спідниці з ушитим поясом, закритим зборками. Зборок тих було безліч. Спідниці мама любила рясні, на дванадцять пілок. Коли, йдучи по воду, я брався за край маминої спідниці, то вона розтягалася, як гармонія, на піввулиці. Це знизу. Зверху ж всі ті кілометри треба було позбирати в зборки і втіснити на поясі. Ці зборки можна було використати ще й інакше, особливо при сторонніх молодицях, які починають загравати з тобою: "А що ж це воно, Палажко, за хлопець з тобою? Та який же й білий! Га, Іване? А чого ж це ти в самій сорочці? Де ж твої, Іване, штани?.." Хлопець я був сором'язливий, і коли ці жарти чіпали моє самолюбство, я щільно притулявся до маминої ноги, намацував руками поза плечима в себе зборки маминої спідниці, трохи виборсував їх, а потім затягався ними, як завісою...

Одне слово, багато чого гарного було пов'язано з мамою в моєму житті. І ось, виявляється, на світі є не одна, а дві мами: одна біля печі, а друга тут, в букварі. "Отут, сину, написане слово "мама". Гарненько придивися до нього. Придивився? А тепер я тобі скажу, що складається воно з двох складів. Оце перший склад — ма, а оце другий — теж ма. Кожен склад своєю чергою складається з двох літер. Оце м, а це а. М... а..., а разом ма..." Я не знаю, хто з нас був геніальний — батько чи я, але скажу тільки, що не було для мене нічого приємнішого, як з літер складати слова, із слів фрази, щоб перелетіти з ними в чарівний і незнаний світ. Протягом тієї зими я вивчив напам'ять увесь буквар, вивчив усі чотири правила арифметики. Особливу втіху давало мені читання віршів. Все, що я вивчив, пам'ятаю і до цього дня. Русифікатори знали, що робили: затруювали людину з дитинства. Дивна і незрозуміла річ: ось вам москалі, ляхи, українці, білоруси. Кому зашкодить те, що дитина, ставши на ноги, буде вчитися рідною мовою? Це ж так нормально, природно! Ні, вихоплюється наперед якась нація, що з тих чи інших причин опинилася в кращих історичних умовах для свого розвитку, і починає душити братів своїх, силуючи гвалтом говорити саме так, як вона говорить, а коли ти цього не будеш робити, то потрапиш одразу в когорту нечестивців — сепаратистів, націоналістів... Ну, слава богу, це пройшло повз мене, і силу над моєю душею взяв не Хомяков вірші якого мені піднесли зразу ж після материних грудей, а живе слово, живий дух українського народу... Еге ж, до чого тут Хом'яков? В читанці був надрукований вірш про Київ. Вірша цього я одразу вивчив напам'ять, хоч і не все зрозумів у ньому, бо там були такі вирази, як "Край мой — теплый брег Эвксина" і подібні... Що цей вірш належав Хом'якову, я, між іншим, довідався лише тепер, в 1962 році. Проглядав якийсь старий опис Києва і натрапив там на старого знайомого:

загрузка...

Сладко песни раздалися...

В небе тих вечерний звон.

Вы откуда собралися,

Богомольцы, на поклон?

Так от за одну зиму, мабуть, це була зима з 1907 на 1908 рік. Все це призвело до того, що коли я вступив до школи, то робити там мені, по суті, було нічого.

Ех, Іване, Іване, було б тобі не спочивати на лаврах, то, може, й минула б тебе гірка чаша... Але добре тепер заднім числом навчати приятеля свого... Кажуть, коли б мені тоді буз той розум, що сьогодні... Еге, коли б був, то я не розтринькував би свого часу на марне, а, стиснувши зуби, допинався б до дальшого, до того, що будеш вивчати в другому й третьому класі... Теперішнього розуму в мене тоді не було, жив я, як умів, максимально полегшуючи умови свого існування. Це тим легше, що приміщення першого класу об'єднувало одразу перший і третій клас. І учителька наша Любов Андріївна теж об'єднувала в одній своїй особі весь педагогічний штат обох класів — першого і третього. Коли учителька морочилась з нами, малюками, третьокласники пріли над задачами або списуванням; коли ж вона звертала активну свою увагу на третій клас, тими ж справами мусили займатися ми... Хлопці й дівчата писали палички й елементи літер, а я розглядав спеціальні кольорові картини, розвішані по стінах на дебелих чорних шнурках. Це були добре зроблені олеографії, зображувалися на них картини життя, такі романтичні і такі далекі від нас. Люди на тих картинах теж були не таю, як у нас,— або жовті, косоокі, або коричневі, теж косоокі, тільки не такі, як японці й китайці. Але, зрозуміло, верх над усім брала Африка, чорна, кучерява, з товстими губами, білими, як сніг, зубами, з своїми бананами, жирафами, бегемотами, африканськими вухатими слонами, африканськими левами, отими царями пустинь, з африканськими пігмеями. Ось барвиста картина. Вийшли ті люди на полювання, убили якусь сарну чи антилопу, зв'язали ноги, під ноги просунули величезну жердину, підняли на плечі, несуть... Дивишся на картину, уявляєш, як все це трапилося...

Видно, ці уявлення сильно забирали мою увагу і тоді, коли можна, і тоді, коли не можна... Закінчилося катастрофою...

Любов Андріївна, наша учителька, належала до найвидат-ніших людей, які траплялися на моєму життєвому шляху. Вона була красуня, з вогнистими очима, пшеничним повним свіжим обличчям, чорними мальованими брівками, незвичайною посмішкою.

1 2 3