Народний артист

Олесь Гончар

Таксист був явно не в дусі. І недбала поза, і руки, що тримали кермо якось нехітьма, і невдоволений вираз обличчя зі зневажливо відкопиленою нижньою губою — все ніби промовляло: підсунули ж мені цього пасажира, та ще в суботній день! Де він у дідька взявся на мою голову, і кому потрібна ця його поїздка безглузда? Що він забув, спитати б, у тому забагнюченому, промоклому під дощами осінньому селі? Такі пасажири найчастіше дошкуляють у дорозі якимись витребеньками, кривитимуться на кожну запалену тобою сигарету, а потім ще змусять чекати так, що навряд чи й встигнеш на вечірню телепередачу. А сьогодні ж хокей...

Коли молода, з густо підмальованими очима диспет-черка давала йому цей наряд, вона, видно, була певна, що ощасливлює його:

— Артиста повезеш!

— Це велика честь?

— А хіба ні? Може, це єдиний такий почесний рейс тобі випадає за все твоє сіромашне життя...

Той, кого належало везти, справляв геть невигідне враження. Лише глянув на нього таксист, коли пасажир вийшов з готелю, одразу сказав собі: ну, з цим повеселишся... Цей натішить тебе анекдотиками. Затиснеть-ся в куток на задньому сидінні й сопітиме всю дорогу та пігулки ковтатиме для профілактики... Шапочка на-ньому пиріжечком, якась ніби дамська, пальто підстрелене, шарфом закутаний до самого носа, гострого, дзьобатого, і вираз на обличчі такий, наче ось він чхнути збирається, цей твій випадковий товариш і брат. Постать сухорлява, зіщулена, а в руках квіти в целофані, великий букет живих розкішних троянд, він їх, як дитину, обережно тулить до грудей... Де він і добув ці троянди зараз, глибокої осені, коли вже й листя з дерев вітри обшматували?

Зайнявши місце в машині, пасажир чемно поздоровкався до таксиста і з привітністю в голосі запитав, чи йому, водієві, ця дорога достатньо знайома. Одержавши ствердну, хоча й крізьзубну, відповідь, приспокоївся, занурив голову в картатий мохеровий шарф, сподіваючись, видно, ще й подрімати.

Варто було тільки виїхати за місто, як таксистові одразу ж закортіло курити. Це в нього мовби інстинкт з часом такий виробився: тільки-но випаде везти далекого пасажира, особливо з тих, хто, піддавшись агітації, кинув палити, як рука твоя несамохіть тягнеться до сигарети. Відчуваєш просто нестерпний нікотиновий голод. Ось як і зараз. Звичайно, могла б виникнути на цьому грунті словесна перепалка, одначе пасажир виявився терплячим, він лише кахикнув стримано, даючи в такий спосіб зрозуміти, що до тютюнового диму голосові зв'язки його незвичні, але чи на всі пасажирські покахикування варто водієві зважати? На кожен чмих не наздоровкаєшся. А коли, викидаючи недопалок за вікно, таксист на мить опустив скло, і хвилею вітру війнуло, то пасажирові й це, видно, було не до шмиги, він заворушився, засовався на сидінні, гадаючи, певне, що скло так і лишиться опущеним... Наче й не тринадцяте число, а такий вередун трапився: все йому не так, в усьому йому дискомфорт. їхав би собі персональним автобусом, як інші громадяни, там боки тобі б пообтовкували...

А день похмурий, вітряний, хмари пелехаті повзуть над самим шосе, ще й мжичкою час від часу порскає по склу. Тільки з обіду звернуло, а насурмилось так, ніби вечоріє. І куди людині гнати в таку негоду, і спитати б — чого? Сидів би собі в готелі, у своєму теплому люксі або в бар спустився б, де на дзиґлику годинами міг би смоктати пійло через соломинку, але ж ні — в дорогу потятло... Та ще з таким парадом, з квітами, як жених, хоч сивина з-під шапочки снігом уже сивіє.

Є вчинки людські, що їх таксист, хоч убий, відмовляється розуміти. І пасажирів останнім часом випадок посилає ніби навмисне таких, щоб порушити твої усталені уявлення про людей, про те, що на світі добре і що погано. Трапляється, звичайно, і пасажир-однодумець, але частіше дістанеш такого, який ніби спеціально сідає, щоб дошкулити тобі своїм вередуванням та розруйнувати, як оце сьогодні, всі твої плани на вечір. Адже приятель мав зайти, в шахи після хокею зрізались би чи в сусіднє кафе пішли б, там обіцяли чеське пиво завезти... А натомість маєш халепу' Подумки таксист послав кількох чортів диспетчерці і, досадливо скосивши око на пасажира, помітив, що той саме чогось усміхається, на білім довгобразім обличчі блукало зовсім незрозуміле водієві блаженство. Що з ним? Чим розчулило його це сіре, грязьке шосе, обтикане колюччям голих почорнілих дерев?

Помітивши понурий погляд таксиста в дзеркальці, пасажир теж миттю спохмурнів і відсунувся геть у куток, наче щоб бути далі від якоїсь неприємності. На обличчі артиста не зосталося й сліду від того, що водієві здалося блаженством, від тієї світлої замріяності, в стані якої пасажир щойно перебував.

"Добрий сич",— подумав про нього таксист, а вголос запитав:

— То ж для кого квіти?

— Та це... так треба,— відбувся короткою й туманною відповіддю пасажир, вважаючи, певне, водієву цікавість досить безтактною.

Звичайно, якби трапився йому водій привітніший, душевний, пасажир охоче повів би з ним бесіду, адже був він загалом особою контактною, легко сходився з людьми в дорозі чи будь-де в іншому місці. А тут з першої миті оця незрозуміла недоброзичливість, для якої, власне, зовсім не було підстав, однак на настроєві це позначилось. Мав би не зважати, але така вже в нього натура чутлива — як до людської доброзичливості, так і до найменшого вияву неприязні, надто ж неприязні отакої безпричинної, нічим не викликаної, здатної, однак, отруїти пасажирові душу.

А дорога ж неблизька, і з таким оце сичем їхати кілька десятків кілометрів, перебувати разом, як космонавтам, в одній кабіні, весь час почувати, на відміну од небесних братів, що ви несумісні, що для свого сусіда ти супутник небажаний, для нього ти людина-тягар, хоча, зрештою, мав би ж цей громадянин втямити, що він зараз на роботі, при обов'язках і що з пасажирами хоч-не-хоч, а треба бути терпимішим, не виказувати їм своєї зневаги чи просто невихованості, поганого настрою... Скількох людей встигне такий мурляка за змі1 ну обдати своїм холодом, черствістю, неприхованою дражливістю...

— Ви, може, недобре почуваєтесь? — зрештою зважився делікатно запитати пасажир.— Може, вам незду-жається? В мене є таблетки індійські — не хімія, з травок...

— На здоров'я не скаржимось,— буркнуто було у відповідь.— Хоча по курортах не їздимо. За іншими не потовпишся... Жінка голову прогризла, добудь та добудь путівку, дістань таку, щоб улітку, але ж хіба нас відпустять у сезон? Начальник парку в сезон поїде пляжитись із своєю товстухою, а нам знов у січні або лютому...

— Взимку теж буває гарно. На лижі та в ліс...

— На лижі,— аж скривився в презирстві водій.— А самі ви, мабуть, щоліта у Варні, на Золотих Пісках?

— Уявіть, що ні. Давненько вже на морі не був, не слухав музики цикад під кипарисами... То гастролі, то до земляків запросять. А торік саме влітку на операцію довелося лягти.

— То чого ж, питається, ганяти по дорогах? — знов озлобився таксист.— Сиділи б собі вдома біля телевізора... А то ще з букетом і в таку сльоту. На ювілей до когось, чи що?

— Так треба.

Ображений набридливим доскіпуванням, пасажир знов заховався в кокон свого пухнастого шарфа. Таксист, можливо, навіть перестав зараз для нього існувати. Відтепер його, здається, тільки й цікавило сіре шосе між одноманіттям осінніх полів та важкі, набряклі дощами хмари, що пелехато пропливали по небосхилу. Галич непокоїться над придорожніми вербами. Машини, до самих кабін забризкані грязюкою, здебільшого вантажні, час від часу перетинають дорогу — з полів у поля, з грунтівки на грунтівку. А навстріч по камінню шосе, чорним димом пахкаючи, гуркоче потужний дизель з худобою в кузові... Незграба цей, ніби щоб дошкулити таксистові, прогуркотів зовсім упритул і, вдаривши гаром, вихлюпнув на таксі цілу баюру грязюки, аж по всьому склу брудними патьоками потекло,— таксист, лайнувшись, знесамовитілий обернувся до свого пасажира:

— Бачили нахабу? І це люди? Догнати б та пикою, пикою в баюру! Не інакше, як у чайній нализався! Хамлюга з водійськими правами!

— Може, то в нього випадково?— мовив пасажир на захист незнайомого шофера.

— Випадково? — таксиста це ще більше обурило.— Знаю я цих випадкових! Це все їхні колгоспні кадри. Розступись, народ, коли він їде. Почувається на трасі, ніби в себе на бурячищі...

— Мабуть, ви тут не вперше?

— На жаль, доводиться бувати. Коли за капустою вискочиш, коли за картоплею гайнеш у цей бік, і щоразу тобі тут якась халепа... Торік біля цукроварні отакі буряковози навмисне зіпхнули мене в кювет, до ранку довелося кукурікати.

— Зараз теж ковзько? — помітно стривожився пасажир.

Щоб йому досолити, таксист навмисне сказав, що машину справді водить, а далі, мо гірше буде, бачите ж, яка моква, яка слизота...

— На вечір,— буркнув таксист,— і туман може покотити.

— Ви мене не лякайте, бо я полохливий,— жартливим тоном мовив пасажир.

Таксист не втямив жарту:

— Перелякав хто-небудь, чи що?

— Нехоробрий вродився, гени, мабуть, такі,— весело вів далі артист.— Там, де один лізе напролом, ліктями та ліктями, я краще перечекаю. В наші дні це, мабуть, гандж, але що попишеш? Зате, знаючи свої людські слабкощі, розуміючи, що сам не вільний від них, спів-планетникам теж намагаюсь прощати деякі внутрішні їхні "недохопи", як кажуть брати білоруси...

— Виходить, ви, артисти, теж не без недоліків?

— "Хто є на світі, що був без гріха"? — продекламував артист смішливим голосом.

"А чого ж тоді інші так з вашою персоною носяться? — хотів відрубати на це таксист.— Чого та диспет-черка умліває при однім вашім імені?" Нічого, однак, не сказав, лише крутими в'язами сюди-туди повів. Добре, мовляв, тобі філософствувати, бувши на становищі пасажира. А от побув би ти, чоловіче, в моїй шкурі, коли везеш уночі якихось пропийдуш із ресторану, а вони в тебе за спиною словечками блатняцькими перекидаються, тільки й жди, що будь-якої миті зблисне котрийсь фінкою та гарикне до тебе: "Давай виручку!.."

Обличчя артиста тим часом знову засвітилося якоюсь згадкою, цього разу виникла поважна причина: впізнав у вибалку старезну дуплясту вербу, знайому ще з літ дитинства, коли гімназистом проїздив він тут із батьком на возі... Омела на гілках, ніби ґав'ячі гнізда, клубками темніє, соки живі роками висмоктує із цієї верби, а вона, живуча, все тримається,— коси свої опустила аж додолу, до напівзарослого осокою ставка...

Промайнула столітня верба, і з-під низького небосхилу виступив димар цукроварні — то теж давній знайомець, там на клубній сцені починалась твоя мистецька кар'єра...

1 2 3