Ніч мужності

Гончар Олесь

Для тих, хто в палаті, він був просто Механізатор. Крайній у кутку біля дверей. Ще не оперований. Ходячий ще. А що Механізатор, то це тому, що привезли його прямісінько з поля. Від агрегата. Звідти, де простір, де жайвір у небі на світанку, і людині так легко дишеться.

А тут... Ніхто не сказав би, що його точить якась недуга. Такий здоров'як! І в палаті з'явився, ніби втілене здоров'я, ніби один із тих, про кого мовиться: людина в розквіті сил. Кремезна, осадкувата статура. Широко розгорнуті плечі, в'язи атлета. Міцне, з крутим підборіддям обличчя все жарко горить, і шия та груди з-під розстебнутої сорочки теж горять, мовби шкіра ще зберігає на собі шпаркий пал польових вітрів. Тільки постійна тужливість погляду й розлита в очах якась пташина жовтизна змушують думати, що в руки медицини Механізатор .потрапив не випадково.

Ніякої паніки, ніякого в ньому страху. Суворо зімкнуті вуста виказують упертість вдачі. Небагатослівний він.

Коли однопалатники питають, чи боїться йти під ножа, відповідає глухо:

— Більше разу не вмреш.

— Цей витримає,— каже од вікна худий, як тріска, Кібернетик.

Механізатор кидає ледь чутно, ніби сам до себе:

— Мушу витримати.

А тільки ж чому в очах за тією розлитою жовтизною так повно туги, туги?

Операція призначена, але до неї він ще має часу добу чи й дві. Отже, поки що вільний. Дозволяється йому блукати по всьому корпусу. Зустрічає студентів у білих лікарняних халатах. Мало що встигає збагнути степовик з їхніх учених темпераментних розмов, але ота рішучість у ході, молода відвага в очах впливають на нього заспокійливо.

Призначених на операцію провозять візочками до тієї кімнати, де все таємниця тайн. По якомусь часі, буває, досить тривалому, виходять звідти хірурги, мовчазні, аж злі, зрошені потом, скуті напругою: тільки-но розтинали людину, зазирали в таке її недозволенне, глибоко приховане, куди зроду-віку ніхто не зазирав.

"Отже, ти не боїшся?"

"Мушу витримати".

Батько-сапер, що поліг на Дніпрі у ніч форсування, ніби звідкись, із найтяжчих ночей своїх, подає голос: "Тримайся, сину. Ми з тих, кому треба завжди триматись..."

Хірурги, що й досі не очунялись після своєї праці, сидять як вичавлені, мовчки курять в кінці коридора біля акваріума. Посхилялись лобами один до одного, понурились і смалять, смалять, знімаючи з себе напругу. Точнісінько як хлопці-механізатори, коли в осінню негоду, намордувавшись з плугами біля агрегата, зберуться, нарешті, в польовім вагончику на свій тяжкий перекур і вовчитимуться по кутках, понуро слухаючи, як вітер шарпає опалубку та дощ холодно тарабанить об дах.

Як ще багато тяжкого на світі! Хіба думалось коли, що десь за твоїми голубими полями, за твоїми стосили-ми буднями існують такі величезні скопища вражених недугами людей, намучених, настражданих, котрі благально медикам в очі зазирають у чеканні чуда... І що такої смертельної виснаги зазнають ці ось фахівці дипломовані, яким ти довіришся в свій найтрудніший час, бо це ті, чиє покликання і чия доля боротися й боротися за людські життя...

Коли хірурги підуть, Механізатор сам займе їхнє місце біля акваріума; екзотичні рибки, червонопері та зовсім золоті, ніколи не бачені ним, снують між водоростями за склом у своєму маленькому тропічному морі. Плавають, весело грають у воді, не почуваючи, що опинились у неволі, що якісь, може, риб'ячі хвороби чигають і на них. А може, такі створіння не знають хвороб? Принаймні, поки що мають усе необхідне для цілком вдоволеного існування: водичка, пісок на дні, водорості якісь химерні, не з тутешніх озер. А коли треба, з'явиться чергова сестра, особа накрохмалена, білосніжна, і, усміхаючись, спеціального харчу їм зверху сипне, якогось риб'ячого комбікорму... Живи, мале, золотопере! Створила тебе природа, щоб ти горя не відало...

— Ніхто не знає, з яких морів ці рибки,— озветься привітно медсестра до Механізатора.— Десь із таких, мабуть, далеких, що чи й круїзи наші туди дістають?

— Мабуть, що так.

Годинами блукає Механізатор по корпусу, а коли ніч настане і сон прийде в палату, степовикові й тоді несила буде влежати на ліжку; важко буде йому слухати стогони сусідів і себе стримувати, щоб не випустити з грудей затиснутий усередині стогін... Бо там горить, бо наче голодні лисиці з яруг проникли йому в самі нутрощі й роздирають, шматують усе, що там є. Бере з собою но-шпу та ще якісь болетамуючі пігулки й виходить на подвір'я, під зірки та шелестіння лип. Вахтер уже знає Механізатора в обличчя й без суперечки випускає його з корпусу, піддавшись власній великодушності.

— Це я виняток тобі роблю,— скаже до Механізатора.— Бо колись і сам на ХТЗ сидів, знаю ваш хліб...

"Треба, щоб Даринка гостинця якогось йому привезла,— позначить у думці для себе Механізатор,— бо не трояка ж сунути цьому приятелеві за його люб'язність, та й не вмієш ти, щоб трояка,— нема такого досвіду..."

Липи шелестять, зірки змигують над телевізійною вежею, птах у листі десь сонно протуркотів,— чи не горлиця польова залетіла з лісосмуги?

Дивна річ: наче вперше йому відкриваються оці ночі з темними шатрами лип, з мигтінням зірок, з віддаленим потужним гудінням міста. Сила-силенна зірок у небі, як казали, душ чиїхось, що колись, можливо, на землі були, а тепер цілими сузір'ями позбивались у свої небесні зоряні роди-племена... Є люди, що добре знають небо,— штурмани, навігатори... Он серед космосу кетягом акацієвого цвіту завис Волосожар... Крім нього та ще відомого тобі Воза, є ще сузір'я Лебедя, і Волопаса, і Жирафи, але де вони? Волосожаром та Возом обмежується твоє знання Всесвіту, їх тільки і впізнавав у свої трудові, з такими довгими гонами ночі... Хто там тепер біля твого керма, доки ти тут, у самотнім чеканні чуда? Сергійко все просився: "Візьміть, тату, з собою в нічну зміну, я не засну",— тільки ж рано тобі ще, синоньку, твоє від тебе не втече...

Поміж липами, де блищить після зливи калюжа, двоє каченят прищухли, тих самих, вчорашніх, диких! Приблукалися звідкись, якимось десятим чуттям вловили, що їх тут ніхто не покривдить, і прижилися, обвиклись, знайшовши притулок біля людини. Як вони втямили, який інстинкт їм підказав, що людина, котрій болить, спроста не покривдить, бо в такім стані сама добрішою стає до всього живого? І Механізатора ці дикунці не'лякаються, тільки перекрякнулись про щось між собою, коли він зупинився неподалік від них. Тривогу виявили, але не втекли, не залишили обраного місця. А як же їх полохано там, у його краях, коли, бувало, хлопці, зібравшись цілим товариством, видобувались на полювання. Частіше мотоциклами, а в негоду, то навіть і трактором ухитрялись,— поженуть, а там будь-що-будь! Ні, не до жалю було там, де шаленіли веселощі, де справляв банкет буйний мисливський азарт! Чи залізо, чи гніздо — одна йому шана... Буде потім від голови нагінка за самовільно взятий трактор, наслухаєшся і вдома докорів від своєї Даринки, коли повернешся забрьоханий та неабияк захмелілий, адже не келешки берете на полювання, а тільки гранчасті,— свій був у цьому механізаторський шик. Ніби потьмарення находило: все, що літає, ставало для вас мішенню, чули тільки бабахкання в очеретах та скрики під-ранків, що заплутались десь у траві. Ґвалти, метушня, спалахи полум'я над очеретами,— окрім цього, здається, й не бачив нічого, ніжності ночі не чув. А тепер от хотілось би присісти та й рукою погладити цих заблуд-лих сюди каченят, що так по-рідному туляться одне до одного, нелякливо, незворушно защухли за крок від твоєї ноги.

І небо з зірками таке, наче дотепер його й не бачив, і ці липи-красуні, що їхньої краси, здається, ніколи й не помічав. Невже треба було стільки перемучитись — і вдома, і на роботі під час нападів хвороби, і в цих лікарнях, волаючих людським болем ночах,— щоб бодай трохи прозріти, щоб спромогтись помічати якісь звичайнісінькі, проте безмірно прекрасні речі, що ними наповнено цей живий довколишній світ?

Сів на лаву неподалік каченят, дививсь на темну лікарняну браму, замкнену на ніч. Незабаром має приїхати його Даринка. Залишить дітей на матір, випросить у голови газика-всюдихода (відмови не буде) і стрімголов примчить сюди, на це таке гірке побачення. Підкине харчів домашніх, хоч вони тобі зараз і ні до чого. Напередодні вдалось зв'язатися з конторою по телефону, просив передати Дарині, коли їхатиме, хай прихопить із ферми свій білий халат, один із тих, що їх, як спецодяг, видають дояркам для роботи; там, на фермі, халатів достатньо, а тут... Виявляється, Дарина сама про це подумала, "вона у вас винахідлива", так йому контора відповіла. Отже, тепер її у фермівській одежі не стануть затримувати вахтери, вважатимуть, що це новенька сестра чи санітарка з'явилася для поповнення тутешнього медперсоналу.

Даринка — ось хто був для нього найдорожчий у світі! Ну й мама, звісно, ну й діти, розуміється, але ж Даринка... Що тут казати: вона ще більше розкрилася в ці важкі для них дні. Виявилась такою молодчиною, така смілива, рішуча, це вона, коли йому стало зовсім кепсько, перша й наполягла, щоб не в медпункті його тримати, а негайно відправити до міста в найкращий інститут, де апаратура, де професори!.. Після її відвідин йому щораз ніби легше, бо вірить вона, як ніхто, що все обійдеться, що чудо таки має статись... Ах, Дарин-ко, Даринко! Добре, що не чуєш ти, як хворі лаються ночами в палаті, останніми словами обзивають тих, що ракет та всякої гидоти для смертовбивства повинахо-дили, а рятівних, може, найпростіших ліків для людини винайти не можуть... Даринко, горлице моя...

Схилився на руку, на хвильку поринув у дрімоту, і одразу ж дружина йому приснилась: ніби десь полем женеться він за нею, за дівчиною, біжать обоє хлібами високими, ось-ось, здається, наздожене, але вона все втікає та раз у раз озирається сміючись,— молода-молода, тугогруда, чорноброва, тільки чомусь... зовсім сива!.. Прокліпнувся в тривозі: що б то значило? Як витлумачити цю тайну сну? Не дуже вірив у сни, як і в інші забобони, а ця втікаюча його любов, молода, ніби в дівоцтві, вислизаюча з рук Даринка, що так звабливо сміється, хоч зовсім сивою зробило її миттєве сновидіння,— яку воно своєю з'явою йому вість подає?

Може, це знак, що Даринка вже в дорозі, десь крізь ніч мчиться сюди полями, несучи йому свою радісну віру в чудо? Що він їй скаже при зустрічі? Чи знайде якісь особливі, рідкісні слова, слова найвищої ніжності, що їх давно не чула від нього Даринка?

А виявляється, були вони в ньому, були.

1 2 3