Хай не проникне поганський дух каховського торжища у вашу благословенну Асканію. За це молюсь.
— Недаром, Софіє Карлівно, вашу Асканію називають земним раєм,— підхопила мадам' Шило.— Після каховської бурі, після ярмаркової суєти тут справді відпочиваєш душею, забуваєш про всі мирські тривоги... Не розумію тих святих пустельниць, що обирали для своїх молитов дикі печери та пустині... По-моєму, оця буйна зелень, таємничі гроти та дзюркотливі фонтани вашої милої Асканії не менше схиляють до божественності...
Підносячи хазяйку над святими пустельницями, ма дам Шило била просто в ціль: їй було добре відомо, що Софія Карлівна теж мріє стати святою. З деякого часу про цей дивний намір Софії Фальцфейн гомоніла вся поміщицька Таврія. Бажання стати святою зародилось у Софії після того, як вона відсвяткувала своє п'ятдесятиріччя і переконалась, що найкращі паризькі білила вже не закриють поморщеної шиї, не повернуть молодість обабленому побуряковілому обличчю. Якось в засушливу пору Софія, подивившись на барометр, виїхала в степ. На очах в селян вона стала бити поклони, благаючи дощу на таврійські землі. В той день справді випав дощ, і чутки про те, що його вимолила Софія, рознеслися по всіх навколишніх селах і хуторах.
Монастирі Півдня, підхопивши ці чутки, охоче пішли назустріч Софії у здійсненні її незвичайної забаганки — стати святою. Кому ж уже й бути святою, як не їй? Лютеранка, прийняла православ'я, роздає наліво й направо пожертви... Владарка степової імперії, найбагатша й найрозпусніша у цих краях, вона, переборовши на схилі своїх літ численні земні спокуси, цілком віддалася нині ревній каятьбі і молитвам. Правда, злі язики подейкували, що зовсім недавно Софія нажила собі з якимось іноземним туристом поганої хвороби і невдовзі заразила нею — одного за другим — кількох своїх кучерів. Діло темне, піди взнай, але якщо навіть і так, то хіба це може стати перепоною Софії Карлівні у досягненні її благоліпної мети? Навпаки! Виходить, ще й мучениця на додачу!.. Задніпрянський жіночий монастир, якому Софія подарувала горіховий, оздоблений щирим золотом іконостас, брався першим оголосити Софію Святою і вимурувати їй склеп під самим вівтарем.
Софії не дуже подобались розмови про монастирський склеп. Не хотіла б вона лежати і в асканійському фамільному склепі поруч із своїми предками-лютеранами. Воліла б вона бути похованою романтично, десь на високій могилі серед своїх володінь, серед шовкового заповідного степу. Щоб ішли тоді до неї, романтичної таврійської святої, вродливі молоді пілігрими десь із Рима та Парижа і щоб там, біля її могили, зазнавали вони різних метаморфоз, які в православ'ї звуться чудесами... А ще більше хотіла б Софія і взагалі не бути ніде похованою, якось обминути їхні ідіотські склепи і поносити лаври святої ще за життя.
Однак останнім часом переговори про прилучення Софії Фальцфейн до лику святих дещо зайшли в тупик. Уже не лише монастирі, але й церкви претендували на її капітали, вимагали з майбутньої святої завдатку у вигляді все нових і нових пожертв, зокрема на церковні дзвони, що, поколовшись під час грізних на-батів у 1905 році, так і хрипотіли ще й досі в Чаплин-ці, в Каховці, в багатьох інших селах та містечках Таврії. З дзвонами Софія не квапилась, заявивши, що вона не в змозі замінити дзвони по всій Таврії, та й де, зрештою, гарантія, що невгамовні степові паливоди не поколють їх знов!
Десь у церковних верхах справа зустріла несподіваний опір, але бажання стати святою відтак не покинуло Софію, і сьогоднішні гості якраз і були з тих відданих їй зброєносців, які, будучи зацікавленими у майбутніх Софіїних святощах, всіляко підтримували її в зазіханнях на золотий німб.
— "Земний рай",— усміхнувшись, зітхнула Софія Карлівна.— Ви надто щедрі в своїх компліментах, мадам Шило... Для мене Асканія не стільки рай, скільки ноша, яка вимагає зусиль, нервів і справді християнського терпіння. На жаль, щодалі менше стає людей, на яких можна було б покластись... Уявіть собі, що навіть табунників ми змушені тепер набирати виключно з конокрадів. Парадоксально, але факт... Бо тільки бувалий конокрад, який уже добре знає хитрощі своєї братії, може надійно встерегти табун.
— Мудрий розрахунок,— зауважила ігуменша.
— А коли й не встереже, то зате швидко потім розшукає: знає, де ховають... У них один звичай ховати: зв'яжуть стригуна чи молоду лошицю і з усіх чотирьох у ковилу...
Гості знали Софіїну слабість: здавна кохалася в конях. Ще й досі роз'їжджала здебільшого в ландо чи просто в тачанці, залишаючи новину техніки — автомобіль — на повну втіху синам.
— Але я далека від того, щоб нарікати на свій хрест,— смиренно вела далі Софія Карлівна.— Навіть за прикрощі, за муки, яких вона мені завдає, я люблю її, нашу ласкаву Асканію, нашу ковилеву столицю... Є в ній справді щось умиротворяюче, таке, що спрямовує думки у вічність... А якщо вже пристрасті, то вони тут бурхають на повну силу. Прості, може, навіть грубі, кочівницькі, але є в них своя приваба. Останній раз, будучи в Парижі, я чомусь особливо гостро відчула себе степовичкою... Вірите,— з Парижа, з набережної Сени, з Єлісейських Полів мене невідступно тягло сюди, в Присивашшя, в наші українські прерії.
— Прерії! Як це романтично сказано! — застогнала в захопленні мадам Шило.— А то: степи та степи...
— В слові "степ" вчувається щось вульгарне, скіфське, чабанське... Але в Парижі я нудьгувала навіть за степом, за чабанською кашею... У великому місті не відчуваєш природи, не бачиш, як заходить сонце. А що може бути чарівнішого, ніж захід сонця в наших безкраїх степах!
— Це зворушливо, оте, що бачиш у вашім, гм... степу, сестро,— сказала ігуменша.— Дика антилопа, полохлива лань довірливо пасуться в сусідстві з могутнім бізоном та зубром... Вашою волею воістину немов здійснюється оте євангельське примирення різних створінь природи, що вже без усякої ворожнечі пасуться рядком...
— Гляньте, ось ведуть нашого Чарлі на прогулянку,— вказала Софія Карлівна вниз, де саме проходив молодий слуга з прирученим леопардом.— Іване, веди його сюди, покажи гостям.
Іван, білявий добродушний хлопець, не забарився ввести звіра в альтанку. Занепокоєна ігуменша про всяк випадок відсунулась подалі в куток, мадам Шило помітно змінилась з лиця.
— А він... і... і... не кусається?
— Що ви,— заспокоїла гостей Софія Карлівна.— Наш Чарлі такий розумник... Погладьте його!
Але гості, видно, не збиралися гладити. Лише після того, як це проробила сама Софія, вони теж почали по черзі гладити леопардову шерсть, далеко витягуючи руки, внутрішньо мертвіючи перед звіром. Чарлі вигинав перед ними свою плямисту спину, мружився, а мадам Шило та ігуменша улесливо осміхались до нього покривленими, потерплими з переляку губами.
Іван спостерігав цю сцену з явною насолодою. Наприкінці він злегка придавив Чарлі за шию, і звір глухо загарчав до гостей. Жінки злякано відсахнулись.
— Припини свої жарти! — крикнула пані на Івана.— Ти не можеш без цього... Чого смієшся? Виведи його геть!
— Ходім. Рябко,— добродушно звернувся Іван до леопарда.
— Не смій називати його Рябком!
— Таж він рябий...
— Не смій, кажу! Скільки тебе вчити?.. Отак вони всі,— втомлено проговорила хазяйка, коли Іван, витягти звіра з альтанки, вже загомонів з ним десь унизу.— Що у вихованця, що у вихователя — один норов. Ти його гладиш, привчаєш, а в нього своє на думці...
— В мене аж отут похололо, коли він рикнув,— поклавши руку на живіт, зізналась мадам Шило і заодно тут же пустила жало в ігуменшу: — Оце вам і євангельська пастьба рядочком... Дружба вовка з ягницею!..
Ігуменша засопіла.
— Скажіть, мадам Шило,— промовила Софія Кар-лівна, замріяно злігши на руку.— Вам доводилося читати твір Гоголя "Тарас Бульба"?
— Це отам, де запорозький лицар закохується в шляхтянку? Пам'ятаю, проходила колись у гімназії.
— Як він незрівнянно оспівав наші степи, наші українські прерії,— томно сказала Софія.— Але мені чомусь не віриться, що тут було колись так... Важко взагалі уявити собі, що тут що-небудь було раніше, до нас... Тисячний тупіт коней, зблиски шабель у повітрі, хоробре козацтво в яскравих своїх мундирах... Ні, не було, не було цього, мадам Шило! Не могло цього бути!
— Чому? — оторопіла мадам.— В нас ще й досі зберігається прадідів жупан... тільки міль переїла.
— Бойові корогви, величні походи,— повільно говорила Софія, не слухаючи гостю.— Могутні прекрасні лицарі з дивними мужицькими іменами... Ха-ха!.. Де вони могли взятись тут ще до приходу сюди перших Фальца і Фейна? Що їм було тоді робити в цьому забутому, безлюдному і безводному краю?.. Одна фантазія. По-моєму, якби були тоді — то були б і нині, зосталися б хоч у вигляді резервації, як зостався оцей шматок первісного заповідного степу в нас... А де вони? Замість них сама мужичня навкруги, обшарпана, темна, груба... Згодьтеся, мадам Шило, що таке середовище не могло породити стільки прекрасних лицарів та героїв... А коли не воно, тоді логічно буде запитати: хто ж їх міг породити? Звідкіля вони могли прийти?
Мовчала мадам Шило, не знаходячи відповіді. Мовчала й ігуменша, час від часу пожовуючи омертвілими губами.
В цей час крізь гущавінь парку зненацька пролунав десь з окраїни, з узлісся, дзвінкий дівочий голосок:
— Ідуть!
Степом, з-під сонця, в напрямі від Каховки хмарою йшли строковики.
XIII
Мружачись, Софія взяла із стола маленький срібний дзвоник, теж десь трохи надколений, і подзвонила. Молода покоївка, що чергувала внизу біля ставу, зайнята вишиванням, зметнувшись на ноги, розігналась була до альтанки.
— Принеси бінокль,— перепинила її пані.— Та мерщій!
— Швидко вони дійшли,— зауважила мадам Шило, мружачись і собі — на хазяйчин манір — у степ на заробітчан. Коли ми їх обігнали, вони кушпелили ще біля Титаревих хуторів...
— До води поспішають,— сказала Софія.— Це для них зараз єдиний стимул... Боже, як вони п'ють! Як коні!
— Даремно ви їх у цьому не обмежуєте,— з легким осудом сказала ігуменша.— Вони зловживають вашою м'якістю, Софіє Карлівно... Допадеться зопалу до холодної, надудлиться, а потім — який з нього робітник?
— Хвороби їх не беруть,— відповіла Софія.— Дивишся часом, підійде такий розпалений, мов щойно з пекла, нап'ється артезіанської, хай хоч крига в ній плаває...