Таврія

Гончар Олесь

Таврія

Роман

Ранніми веснами, коли на заболоченому Поліссі ще не бралися сіяти, коли на Сулі, на Пслі та нa Ворсклі, розпускаючись першим найніжнішим цвітом, сяяли білі вишневі садки,— над відкритими степами Півдня проносились страхітливі чорні бурі. По всьому степу, від Ногайська до Каховки, зустрічали їх молитвами, з корогвами. Велелюдні селянські процесії, виходячи в хмаровищах куряви насупроти стихії, падали навколішки, благали, щоб вщухло.

Страшний суд творився тоді серед голих беззахисних Таврійських степів. Зривало дахи, замітало колодязі, з корінням видимало в людей із-під ніг посіви.

Голосили хори в полях, у відчаї металися люди серед чорної завірюхи. А перед тими, хто ставав навколішки, за мить нагортало кучугури-бархани пилюки

Важко було рухатись, не видно було, куди хреститись. На схід? Але де той схід? Саме звідти й насувалося оте найстрашніше, темне, вируюче... Сікло, як градом, збивало з ніг, безпроглядною сухою каламуттю бушувало навкруги — від землі до неба. Вгорі, за суцільними тучами зірваних, піднятих у повітря, летючих ґрунтів, ледь помітно стояло сонце посеред неба, маленьке, похмуре, безсяйне, як при затемненні. Від неприродних денних присмерків ставало моторошно всьому живому. Тривожно ревла по селах худоба, завивали собаки, птиці по азовських берегах ховалися в нори. Лише люди, збиваючись у процесії, шугали крізь куряву в полях та лопотіли над ними порохом посічені корогви.

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Потім, коли вщухало, степи смугами через цілі повіти лежали спустошені, мовби покриті сірим смертельним попелом. Селяни брались лопатами відгортати піщані замети від своїх облуплених мазанок, як узимку відгортають на півночі сніг. Розгойдане море по всьому узбережжю викидало на пісок рештки розбитих під час шторму рибальських суденець.

Ще азовське жіноцтво оплакувало своїх загиблих чоловіків-рибалок, ще закіптюжені чабани розшукували в степах свої розметані бурею отари,— а всіма шляхами по свіжих слідах урагану, як чорні його яничари, вже неслися в напрямі на Каховку численні, по-ярмарковому одягнуті наймачі з поміщицьких економій та столипінських хуторів. З видзвоном вилітали на виметені тракти граціозні таврійські тачанки, розмальовані ради свята в червоні яблука по чорному лаку. Як на свято, як на здобич, поспішала звідусіль у Каховку пазуриста степова хижачня.

Тачанками, фургонами, шарабанами, верхи. Хай каміння з неба, а на весняного Миколи треба бути там!

На весняного Миколи в Каховці відкривався знаменитий людський ярмарок — новітній невільничий ринок, що постачав робочу силу всьому Півдню країни. З приморських степів, з Криму і навіть з далекої Кубані з'їжджалися сюди наймачі.

Заробітчани валом валили з північних губерній. Добувалися хто як міг. Висіли на поїздах, спускались дубами та заробітчанськими чайками через вируючі грізні пороги по Дніпру, а найбільше — вивіреним способом — пішки. Брели, зігнувшись під клунками, виснажені, худі, почорнілі від гарячих супротивних вітрів, пробивались на Каховку, як у землю обітовану.

Не питали їх по селах — куди? Гріх закудикувати нещасних. Здалеку видно: в Каховку на ярмарок.

Ішли за сотні верст — полтавські, київські, чернігівські, братаючись у дорозі з курськими, воронезькими, орловськими... Ішли, розбиваючи ноги до крові, несучи незгасний виблиск надії в очах. Де вже та Каховка? Чи скоро вона вирине назустріч на золотих дніпровських пісках?

Після чорних бур, у погожі, переповнені сонцем дні, весняне марево текло перед ними. Мабуть, ніде не було таких розкішних міражів, як на півдні, в безводнім степу. Мов чисті, невтомні мрії, струмували вони цілими днями,. не наближаючись, не віддаляючись... Високими сріблястими ріками — впоперек сухих заробітчанських доріг!

І

Щовесни знімалася криничанська голота на заробітки. В багатьох хатах великим постом шили матері бурлацькі торби своїм синам та дочкам у дорогу. Настав час і старій Яресьчисі взятися за це гірке пошиття. Шила дочці Вусті що була вже на виданні, а Данько — найменший — пристав, ув'язався в одну душу:

— Пошийте й мені.

Здавило матері в грудях. Куди воно піде таке, хто його візьме? Тринадцятий рік ще тільки минає хлопцеві — і волячого рога не дістане...

— Та чи ти ж дійдеш, сину, в оту таврійську даль?

— Пошийте, мамо! На край світу дійду! Подумала, порадилась з дочками та сусідами — а чому б і справді не пошити? Хіба мало ходить на заробітки таких, як Данько? Зрештою, чим не погонич? Меткий, розторопний, веселий... Прохарчується літо по людях, ще й на домашні злидні щось принесе... Хай іде! Хай змалку звикає до заробітчанських мандрів, яких йому рано чи пізно, а теж не минути.

З року в рік одне покоління криничан за другим топтало весняні стежки на південь. Як голодні птахи, пускались вони у простір, маючи свої звичні, добре вивчені бурлацькі маршрути. Ішли здебільшого за Самару, в Синельниківські степи, а там уже й розбрідалися хто куди, на все літо, до перших осінніх заморозків.

Цієї весни валка підібралася переважно з молоді, свіжої, міцноногої, настроєної йти хоч до моря в пошуках кращого найму. Вирішено було не розсипатися, як раніше, по самарських хуторах, не зупинятися по колоніях, а пробиватися далі, в глибінь Таврії, сягнути самої Каховки, легендарної заробітчанської столиці.

Через ярмаркових людей — то з Говтви, то з Решетилівки, то з Турбаїв — все частіше докочувались про Каховку різні чутки: одні гудили її, інші, навпаки, запевняли, що тільки в Каховці справжні вільготи, аж там дають за людину те, чого вона варта. Правда, Каховка була десь на краю світу, з глухих Криничок дороги туди до ладу ніхто не знав, та хіба молодим це перепона. Язик доведе! Доводить же прочан до Києва, то доведе й заробітчан до Каховки!

Наслухавшись від дорослих розмов про Каховку, Данько щедро оповивав її серпанком власних мрій, по-хлоп'ячому нестримних, химерних. Каховка поставала перед ним як біле, веселе місто-ярмарок, у пишній зелені, у каруселях, у весняних барвистих райдугах, під якими кожному щастить, під які тільки ступиш, як у кишенях тобі вже задзвенять легендарні таврійські червінці.

Крізь найічне віконце, ще замережане морозом, Каховку можна було побачити, якою забажаєш. Пролизавши язиком замерзлу шибку, сягаючи оком за небокрай, Данько бачив уже свою Каховку містом щастя, де всі люди ходять у нових чоботях, де замість ячників їдять калачі та паски і ніхто нікого не кривдить. Каховські вільготи, про які чув хлопець, малювались йому як необмежені вільності, в яких він уже відчував туманну потребу і якими найбільше вабила його Каховка. Не буде там ні сільської розправи, ні податей, ні буцегарні, не буде ні проклятих глитаїв Огієнків, ні панських прикажчиків, до яких мати ходить в'язати за шостого снопа.

Тричі на день ввижалась Данькові його вимріяна Каховка. Захмелів, марив нею хлопець. Рахував дні, босоніж вискакував ранками до Псла наслухати, чи не тріщить, чи не ламається крига. Хоча б уже швидше пригріло сонце по-весняному, та й торбу на плечі, та й на оту вільготну неймовірну Каховку!

Восени Данько має повернутись з Каховки багатирем. Якщо сестра сподівається там заробити за літо на корову, то він заробить принаймні хоч на теля. В хаті він єдиний мужчина, і його обов'язок дбати про добробут сім'ї. Хай ще дістає він часом від матері запотиличника, але має і відповідну шану, як хазяїн двора. На святвечір, коли криничанські діди виходять кликати Мороза вечеряти, мати з Вутанькою посилають надвір і Данька.

— Морозе, Морозе, йди до нас вечеряти! — кличе він баском, стоячи без шапки на причілку, нарівні з найстатечнішими сільськими дідами. В той вечір Данька садовлять на покуті, на сіні, і він перший пробує кутю. Мати й сестра терпляче, урочисто ждуть, поки юний господар благословить святкову вечерю.

Батька свого Данько пам'ятає мало, але часто бачить його в снах, найчастіше на човні, в тихе лунке надвечір'я, як він випливає ставити ятери і співає пісню про турбаївську Мар'янушу. Співає весело і сміливо, могутнім чудесним голосом, яким обдарувала його природа, співає для себе, а криничанські діди слухають його, сумовито стоячи з веслами по садках, а урядник уже свариться на нього з берега: знову завів бунтарської? Коли декотрі з глитайчат зважуються тепер дражнити Данька тим, що батько його нібито був розбійником, то таким Данько відразу б'є морду. Ні, не соромиться він свого батька, і якщо на сільських храмах хто-небудь з незнайомих часом запитає його, чий він, то хлопець зухвало і згорда відповідає, що він син Яреська Матвія. Це діє, як постріл.

Насторогу в одних, щиру повагу й захоплення в інших викликає батькове ім'я. Знають його по всіх довколишніх селах, відоме воно по Пслу і по Хоролу до самої Сухорабівки і славних Турбаїв.

... Глибокої осені дев'ятсот шостого року самосудом було страчено в Криничках Яреська Матвія. У вітряну ніч, в листопадову стужу озброєні дробовиками багачі вивели його за село, прив'язали до крила вітряка, пустили на волю стихії:

— Ану піднімайся, Яреську, вгору, лети за чорнії хмари — навздогін за своєю бунтарською правдою!..

Глухо стугоніли в ту осінь ліси понад Пслом, щоночі жевріли хмари над економіями по Запсіллю... Вся округа була озагравлена спалахами пожеж.

Потім згасли хмари, потемніли ліси, зосталася Яресьчиха з трьома дітьми: двоє дочок і син, по-домашньому — Данько, по святцях — Данило. Старша, Мокрина, була вже піддівком, менша — Вустя, годилася кому-небудь у няньки, а Данько міг хіба що пасти гуси, але гусей у Яресьчихи не було.

Ріс хлопець сам, як гусеня на воді, без особливого догляду: нікому було з ним панькатись. Вустя ціле літо бавила чужих дітей, а мати з Мокриною не вилазили з Щоденщини. Коли вже защербатів Данько, гублячи молочні зуби і нетерпляче чекаючи справжніх, спробувала була Яресьчиха влаштувати його пастушком до багачів. Повела малолітка до цяцькованих ґанків під бляшані крівлі, пропонуючи то одному, то другому, але ніхто не захотів брати:

— Спідлоба він у тебе дивиться, Мотре... Батьківським .нерозкаяним поглядом.

— Та ні, це він тільки перед вами чогось такий...

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...