Збудую собі хатину,
влаштую в хатині party,
хай будуть мене питати:
― А де це і дах, і стіни,
і двері, ― спитають хитро, ―
щоб можна було припертись?
А я відповім відверто,
що хата моя ― із вітру,
що стіни і дах ― із неба,
а вікна ― з ранкових сонців,
щоб в гості дівчата й хлопці
ходили, немов до себе,
і двері для цього зайві ―
я всіх запросив на party,
бо ще отакої ж хати
не знайдеш на жоднім сайті!
* * *
Я, мабуть, Платон чи Сократ,
бо шукаю відповідь на вічне питання:
як збагатіти в стократ
уперше й востаннє?
Ой як же тих грошей хочеться.
з ранку й до ночі уперто гуглю.
замість дулі.
Сиджу у позі Сенеки,
читаю розумні цитати.
Там пишуть: мільйон – це легко,
треба лиш працювати.
Але працювать не для мене,
бо я поет і філософ.
Мені б тих грошей та й з неба,
а я із носом...
Сиджу в монітор упершись,
і де такий спосіб береться,
щоб клацнуть пальцями й зі спроби першої
зробитись Гейтсом?
А може, й справді знайти роботу?
Цей метод, кажуть, усіх віншує...
Нехай на нього клюють ідіоти,
а я не такий —
я займусь фен-шуєм!...
* * *
Люблю бродити безлюдним парком,
стрічати білок ранково-сонних
і відчувати, як незабаром
у небі з'явиться сонця сонях,
аби ловити його у листі
і, упіймавши, зрадіть хлопчачо:
― Дивись, дивися, у мене зайчик!
А хтось подумає: "От артистик!"
Нехай сміються, а я неквапом
піду і завтра у зелень спілу,
бо й сам не знаю, чого так вабить
у цьому парку гостинність білок.
* * *
Ідуть дощі, як до школи діти,
такі кирпаті і рудокосі,
і все з собою їх взяти просять,
і де від щастя такого дітись.
Ідуть дощі, у буденність вп'явшись,
але сміється малий школярик,
йому не страшно, що грім ударить,
бо в нього є веселун-товариш.
Дощі, як діти, такі ж веселі,
і сміх, і радість від них довкола.
Дітей чекає їх рідна школа,
дощів чекають міста і села.
* * *
Німі калюжі передмістя,
чуби дерев простоволосі,
я йду в душевному хаосі
напередодні Благовісту.
Мене стрічає пані Осінь,
шляхи вимощуючи листям.
Я сто разів знайомий з містом,
та вперше йду, неначе в гості.
Харківська осінь
З довгим шарфом на плечах,
з листям в рудім волоссі
паня харківська осінь.
Сонце в очах танцює,
йдуть у танок фонтани
й, наче від цього п'яні,
ноги її цілують.
Осінь на це сміється
й далі прямує парком.
― Чом так зраділо серце?
― Вечір прийшов у Харків!..
* * *
Тріщать каштани під підошвами,
а ти спішиш-таки на лекції,
чіпляєш всюди оголошення:
"Продам за дорого інфекцію."
А в міста й так удосталь нежитю,
такі, як ти, ― важкі для серця.
І дощ, не встояти, не влежати,
по спині ляскає ― не сердься.
Метро відригує студентиків,
майдан усотує усе...
На першу пару, на фонетику,
спішу спровадить ГРЗ!
На лекціях...
Проста філософія (1 пара)
Один рядок, і далі глухо ―
уся поезія в тупик.
Сьогодні в мене в'януть вуха
від філософії базік.
Ідея "парти" стопроцентно
чомусь між нами проліта,
бо зранку в кожного студента
вся філософія проста.
* * * (2 пара/2 півпара)
хтось написав листи персидські
і став царем епістолярним,
а я тобі наклацав меседж
і не чекаю коронацій!
* * *
Відстрілявся каштанами жовтень,
облетів листопад із листям,
день вчорашній у ньому жовкне,
і не дивно, чого він кислий.
І повільно іде сьогодні
десь за обрій зів'яла осінь ―
час влаштовує перегони,
не питаючи, може, досить...
А на завтра на диво людям
уночі, непомітно й тихо,
прилетить в передпокій грудень
і усе припорошить снігом!..
* * *
Там, де вітер морозний виє,
серед сіро-похмурих хмар,
там груднева сидить завія:
заблукала стара зима.
Ані викупу, ані втечі,
ані виходу з тих темниць...
Глянь, зима на долоні малечі
снігом падає горілиць!..
* * *
Туркотливі трамваї
все одні та одні
не спішать ― поспішають
у розхристані дні.
Мерзнуть вуха і пальці,
кружеля заметіль.
Покататися б зайцем,
тільки звички не ті.
Між мостами і містом,
сновига крадькома,
безквиткова і різна
босонога зима.
* * *
А дерева вже тиждень як лисі,
і морози зриваються з губ.
А в далекому білому лісі
білий голуб сидить на снігу.
А у нас і не пахне заметами,
ця зима нам дається взнаки,
лиш до неба благально підведені
заморожені чорні гілки.
Білий вітер снігів не колише.
Білий голуб закрився крильми.
Там, де біла божественна тиша,
тільки білий засніжений мир.
В нас із лісом багато розбіжностей:
тут ще осінь, у лісі ― зима.
Щастя ж бо не в багатстві чи бідності,
а у мирі, якого нема.
Календар
Збіднілий і худий від часу,
цвяшком прикутий до стіни,
ти залишаєшся останнім
у ланцюгу самотніх днів.
Хай рік Новий для когось свято ―
тобі ж до нього не дійти.
Рахує дні сторінка м'ята,
бо так боїшся самоти.
І, мов на сміх, на цьому ж місці
(чи, може, радість, чи біда)
на твій старенький цвях повісять
новий пихатий календар.
Новорічні приблуди
Харківський Санта і Харківський вечір
нічним проспектом бредуть на пару.
Під ліхтарями морозом крекче
і ув обличчя пускає пару,
і вертихвостує завірюха.
А цим бродягам на все начхати.
Хай день останній зловтішно дмуха ―
вони до ранку ідуть гуляти.
Й на схилі ночі морозом п'яні
приблуди спинять важучі кроки,
аби найпершими на світанні
вдихнуть повітря Нового року.
* * *
Дай руку, друже. Я дам свою.
Моя особа тобі мерзотна?
Хіба для тебе цінніше злото?
Хіба воно захистить в бою?
Дай руку, брате. Я дам свою.
Удвічі більше в нас буде сили.
Я так нікого не звик просити,
але сьогодні тебе молю.
Дай тільки руку мені свою.
Мені не треба монет холодних.
Відкрий гарячу свою долоню ―
тобі я серце своє даю!
Павук
У підвіконне плетиво
вплетене вправно прийдешнє:
павук спекулює тенетами
і жде, хто потрапить першим.
* * *
комп'ютерогрошоманія
заполонила навушникохворих;
життя вбралося в паперово зелений,
а на світлофорі ―
постійно червоний;
нас проковтнув захід,
а ми ним вдавилися!..
* * *
Мені життя дали в кредит,
настане час кредит віддати,
і не врятують мама з татом ―
"не укради"!
Талант мені дав геній злий,
а я його як скарб тримаю,
нехай ніхто не зазирає ―
ти "не убий"!
І тільки мозку не дали,
а як без мозку можна жити?
Не треба ворога винити ―
його "люби"!
Ти
Згадав, як ти співала колискові
мені,
байдужому до усього світу.
Згадав, як ти приказувала любити
мені,
чужому для усього світу.
Згадав, як ти просила бути Людиною
мене,
розкиданого у цьому світі.
Згадав іще щось.
Лише не зміг згадати обличчя
твого...
Воно давно вже стало цілим світом.
Білий спомин
Мамі
Білим снігом плеча торкнешся.
Я впізнаю твоє мовчання.
Ти такою ж мені здаєшся.
Не зостанешся? Може, чаю?..
Ти мовчиш, тамуючи подих,
тільки очі сльозами повні.
Вибач, в мене у серці мотлох,
я причесаний тільки ззовні.
Ти торкнулася і розтанула,
наче ніч, наче сон, наче сніг...
Лиш тебе називаю мамою,
хоч і бачу лише уві сні...
Батькові
Вибач, що за весь цей час
я не згадав про тебе у жодному вірші,
не присвятив тобі ані рядочка.
Але знай, я пам'ятаю тебе серцем,
в якому ти і досі живеш!
* * *
Змиршавів світ, оцей величний світ.
Забули люди Данте і да Вінчі.
Ба, і вони давно уже не вічні,
бо і закони, й істини не ті.
Змиршавів світ, миршавіємо й ми,
йдемо туди, де ліхтарі розбиті,
бо ми насіння іншого суцвіття,
і світ у нас без літа і зими.
Змиршавів світ... І хай собі гниє.
Нехай земля виховує світила.
Ми не такі, якими народились,
але такі, якими зараз є!
* * *
Я не віддам тобі, Доле, нічого.
І не проси мене, не благай.
Вірю не в тебе, я вірю в Бога,
а ти, язичнице, так і знай:
не зможеш вкрасти у мене вдачу,
бо й на потилиці маю очі.
Дивись на мене, отримуй здачу ―
сам собі щастя знайду, як схочу!
* * *
Слухай ти, божевільний світе,
і навіки собі затям:
я — дитя твоє неумите,
ти ж — безглуздя мого життя.
У мені твоє сім'я кляте,
я ж — частинка твоя, а ти
поміж нами поставив ґрати,
і між нами тепер світи.
Може, я тобі вже огидний?
Не криви тільки писок свій.
Пам'ятай мене: я — людина,
нас таких уже цілий світ!
* * *
Ми козацького роду діти,
та забули про "честь" і "доблесть".
Розучилися хлопці битись,
і дівчата гуляють топлес.
Відмахали свій вік шаблюки,
козаки подалися в бізнес.
І уже не до того ― руки.
Де ж ті Січ і козацтва грізні?
Всі гармати і марші стихли,
парубки відпустили коси,
й лиш хлопчина малий для втіхи
намальовані вуса носить.
* * *
Тобі не встати із колін.
Не встати, ні, хоч так хотілось.
Болить твоє роздерте тіло,
а надто серце вже болить.
Немов у клітці скутий птах,
роками змучена, побита.
Куди твої поділись діти,
моя ти страднице свята?
Нехай пече цей клятий біль,
а ти терпи німим терпінням
і вір в майбутнє, Україно,
і ми повіримо тобі!
* * *
Дар володіти словом
людям із неба дано,
треба лише уміло
й мудро ним керувать.
Тільки язик людини
ворог її прадавній,
може, тому частіше
всі мудреці мовчать?..
Переклади з білоруської (із Е. Акуліна)
Дорога до раю
З новорічної зимоднини,
просто з казки, з колядних мов
ти з'явилася, як богиня,
і сказала: "Я є Любов".
Тільки грішний, неначе Каїн,
я на тебе дививсь крізь сон,
і біблійні я бачив далі,
і руно, що шукав Ясон.
Тобі "Пісню пісень" складав я
сорок довгих холодних зим.
Ти, натомість, дала в Граалі
мені душу, сказавши: "Пий!"
Я забув, хто такий і звідки,
бо відкривсь мені ангельський край.
Я нарешті пізнав, які то
почуття по дорозі в рай...
Поезія
Не хлібом, а небом
поети живуть,
їм ангели пера
із неба скубуть.
Поети ті пера
вмочають у кров
і душу чортам
продають за Любов!
Рай
Райські дерева
вітер гойдав...
Ти ― моя Єва.
Я ― твій Адам.
Важко сказати,
хто спокусив.
Щастя ― кохати —
змій не дурив.
Пристрасть
Мій гріх смертельний ― то є ти.
Кохав тебе я ненастанно ―
до просвітління, ясноти
на дні ранкового туману.
Мій гріх смертельний ― то є ти.
Я так хотів тебе безбожно, ―
Як хоче грішницю святий
На праведне схилити ложе...
Пізнання
Як втомиться ніч від кохання,
настане в тумані яснім
і небо доспіє світанням,
ти скажеш тихенько: ― Візьми,
візьми моє тіло, коханий,
і біль мій, і сльози мої...
І сонце озветься фонтаном
розсипаних кіс по траві.
Південний спомин
Винуватий південний вечір...
Без усякої там причини,
обіймаю чужі я плечі,
пещу коси чужої жінки.
Це все хвилі на мить недбалу
оглушили прибою шумом.
Це все дозвіл уста давали,
це все очі світились сумом.
Це все просто залітний вітер
у вінок дві руки з'єднав...
Віддзеркалювались у світі
наші постаті як одна.
Ніжність зливи
На землі двоє нас щасливих,
бо довкіл ні душі, ні тіла...
Нас торкнулася ніжність зливи,
наче ангела білі крила.
Називаєш мене ти ― милим.
Я цілую твої повіки.
Нас торкнулася ніжність зливи
від сьогодні тепер навіки.
Час ішов, чи у нім пливли ми ―
вже ніхто її не згадає.
Не мине тільки вдячність зливі
за всю ніжність її безкраю.
Наталі
Чи покличе у далеч дорога,
чи про Осінь згадаю в журбі,
по тобі моя біль і тривога,
моя ластівко, по тобі.
Прожили ми з тобою не трохи:
перший син, перший подих завій...
По тобі моя біль і тривога,
моя ластівко, по тобі.
У молінні сміливім до Бога
не прошу порятунку собі, ―
по тобі моя біль і тривога,
моя ластівко, по тобі.
Нічого
Поміж нами нічого нема.
Ні кохання, ні зради ― нічого.
І завія ― як тінь від крила
херувиму ― посланця від Бога.
Він у наші у сни залетів
і повірити змусив востаннє,
що як хвиля на тихій воді,
виникає з нічого Кохання.
Колодязь
А цебер закохався
в колодязеве днище,
старий ланцюг пишався,
що за любов міцніший.
Пустити цей не в змозі,
а той до денця пнеться...
Я вірю, що невдовзі
старий ланцюг порветься.
Переклади з білоруської (із Е.