Хтось шепоче над вухом
тихо й ніжно:
завтра буде весна.
...Білосніжно
все встеляють сніги
покривалом,
змерзли руки в зими,
заспівали
кольорові вітри,
слух морочать.
Завтра буде весна –
я так хочу.
* * *
Ти не схожа на зиму, ні,
і не треба морочити голову.
Із зимою приходить сніг.
А з тобою навіть не холодно.
* * *
У мінорі крутої зими
я тебе зустрічав септакордом.
Ув акордах стрічаємось ми,
ув акордах.
Просочив свої пальці у темп
і пробігся по клавішах білих.
маревіє…
Тільки ноти і звуки над нами
у мінорі крутої зими.
До весни проб'ємося піснями, до весни.
* * *
Понад сірими глибокими калюжами
замріяно, задумливо, напружено,
відштовхуючись од вітру,
полети на хмаринці назустріч небу.
Вітри розвіють твій летючий настрій.
Двері відчиняться, і тебе виштовхнуть просто в калюжу.
— Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка...
* * *
Не подолати зимової люті
в букеті з морозами.
Пече на щоках із ранку лютий
отак погрозливо.
А я хотів погоди з відлигою,
хотів із веснами.
Та тільки вітер в обличчя дихав
чомусь невесело.
А я хотів, десь отам, над вікнами,
побачить літо.
Та тільки сніг сміявсь у відповідь
й на шапку липнув.
* * *
Схопити б хуґу за хвоста
і закрутить над головою.
В календарі уже весна,
надворі – скуте все зимою.
У прозу впасти б, як з моста,
створити повість чи новелу.
Та за вікном мороз дебелий
усім накручує хвоста…
Тож знову повість не вдалася,
бо знов погода не така –
пілот снігів в зимовім вальсі
жбурляє вірші з літака!
* * *
Таке просте та іронічне,
таке таємне і дівоче.
Хтось перескочить через січень
і запорошить снігом очі.
ЗИМОВЕ ПОБАЧЕННЯ
Покрутила носом завірюха
і сховалася під шапкою зими.
Червоніють на морозі вуха.
Так давно не бачилися ми.
Ніс і щоки покриває іній,
ти смієшся – зуби цокотять.
Я від сміху чи морозу – синій.
Певно, що зимі на нас начхать.
Крок за кроком до твого під'їзду
бігли ми, неначе на трамвай.
Завірюха засвистіла грізно –
ми з тобою нерозлучні, знай!
* * *
Ліхтарі примерзлі, напівсонні,
і трамваїв котиться луна.
В цьому опівнічному сезоні
сам-один, і ти сама-одна.
Безкінечно рейки паралелять,
нам із ними довго ще іти.
Навздогін крокують нам алеї,
лиш по різні сторони світів.
Світлофор соромиться червоно
на суміжжі радості й жалю.
Я тебе зустрів іще учора,
лиш оце второпав, що люблю.
СНІГОВІ
І не соромно тобі отут лежати?
Вже плюють на тебе – та дарма.
Ще у лютому скінчилася зима,
А тебе і в квітні не здолати.
Ти смієшся й танеш у руках.
Небо напхане тобою, не заплаче.
Може, як і ти, таке ж ледаче,
Може, плаче у чужих краях...
Ще посопуєш попід парканом тихо,
І поскрипуєш, хай навіть навесні...
Кап-кап-кап – почулося з-під стріхи.
— Йду, вже йду, — белькоче сірий сніг.
БЛАКИТЬ
Воістину замріяна блакить!
Ще й досі зачаровано співає?
Уперше за два місяці дощить,
ніхто тебе такою не впізнає.
Насунули, насіли, мов туман,
набучені, холодні хмаровиська –
і десь між ними ти, он саме там.
Моя блакить сховалась, мов дівчисько.
* * *
На підвіконні, між квітів,
аби ближче до сонця,
вмостився квітень.
А може, сон це?
А за вікном, понад стріхою,
у неба на березі,
вітер весною дихає
наприкінці березня.
* * *
Навесні уві сні
чув пісні голосні.
Оберіг не зберіг
і пішов за поріг.
Навесні. Уві сні.
* * *
Веснонце, веснонька, весниця.
Погонить повінь веснову.
Хіба таке могло насниться?
А, може, й справді наяву?
Весняться в небі весельчата,
бруньки із сонцем грають в схованки.
Вони так схожі на дівчаток,
коли сміються не приховано.
І веселяться співоптиці,
зацвірінчікують весну...
Таке могло лише насниться
в ніч, коли зовсім не до сну!..
* * *
То не зорі сипались у жмені,
і не камінь падав із душі ―
то весна приходила до мене
кидати за пазуху хрущів
і сади запалювати цвітом,
і вітрами збуджувати гін…
Я хотів так само завесніти,
а весна помчала на обгін!
ПРОЛОГ
О боже, о боже,
погода негожа,
вже тиждень калюжить
і тиждень дощить.
А між деревами по калюжах
бредуть перехожі,
і між собою страшенно схожі,
змокрілі, холодні, прозорі, байдужі
і сонні, як сонні хлющі.
Ех!..
Я вскочив в калюжу,
заліз у багнюку
по коліна,
по пояс,
по шию,
по вуха!..
А вітер підсвистує і продмухує,
а я в такому стані
схожий на потопельника,
не згірше "Титаніка".
Паніка! А-а! Ні-ні!..
Багнюка прицмокує,
калюжа похлюпує,
а вечір похнюплений
хапає за чуба
мене, захлюпаного.
Та я б і не хвилювався,
аби не заляпав:
і черевики, і джинси, і куртку.
Ще й час підганяє.
Треба спішити.
"Ши-вжи-вжи " —
повз мене машини,
а я в калюжі, мов горобець,
тільки вуха стирчать,
як перископи.
А із неба: кап-кап, кап-кап.
І все по голові…
Набридла, остогидла ця мокра діра.
Пора. Пора. Вириватись,
бо кому й поплакатись,
та й навіщо…
А вітер пхикає, свище
ще й підстьобує, старий, зопалу,
і тицькає пальцем в лице.
А в мене й так апатія..
А він, сміючись, каже:
"Ти завжди вступиш,
як не в калюжу,
так в партію…"
ГРА?
Миттєвості. Фрагментарність подій.
Між сторінок книжки – блискавична закладинка.
Між рядків – очі.
Між думок – мрії.
Миттєвості – миті вістей – миттєві й прості оті…
День – ніч, захід – схід, я – ти.
Протиріччя –
проти речей –
проти течії річки –
навпаки –
наперекір –
на свій зір –
іншим в докір –
і всі такі-перетакі.
В обличчя – життя.
У спину – життя.
Живе дитя – життєві і ти, і я.
Усе, мов гравій,
проте яскравий,
обличчя грають,
казкові зграї,
обов'язкові,
безквиткові зайці, трамваї,
синці і травми,
зелені трави,
в зелені,
пістряві…
З-за гори – заграва, заграє, овва!
І знову фільм новий, змонтований, мова яскрава,
скорегована,
скоро
перегонами,
новими гронами,
проредагований героями,
названий грою,
іграми!
А ми – незвані, і все у зламі,
щомиті є ті самі,
миттєві в не зримості,
миттєві вісті –
мит — тє— вос— ті.
* * *
Не зважайте й не заважайте,
не турбуйтеся і не гудьте –
нас приваблюють дикі жарти
й інформація на УТ.
Не приборкані тореадори
і не загнані, мов бики.
Блазнювати – звичайно ж, здорово!
Але краще бува й навпаки.
Не занедбані, а занадтові,
надреальні, несамовиті,
нестандартні поети в Харкові
в надсерйозному цьому світі.
* * *
Він не жив у добу романтиків,
та у серці плекались вірші,
і не треба для щастя більшого,
лиш за руку б її тримати.
Він любив повесняну лірику,
різноквітну і сонцерясну,
та нічого йому не ясно:
як любити, у кого вірити...
А вона все ішла березово,
і життям, і серцями, і...
Упіймати б тепер її,
коли щастям впаде Поезія!..
* * *
Важко з часом іти у ногу,
важко з модою йти пліч-о-пліч.
Наче щупальці восьминога,
тебе тягнуть в модерн, як здобич.
Що за фобія, що за манія,
Може, біль? Та хіба хронічний.
І ти тягнешся за оманою,
за сучасним та екзотичним.
Але бігти дедалі важче
і за модою, і за часом.
Зупинися – і буде краще.
Ще устигнеш за цим сучасним.
* * *
А мені не шкода, чого жаліти?
Задарма віддавати народу квіти,
бо куди не ступиш – усюди ступано.
Заробити б на слід по собі, де куплено…
А мені до п'яти, який там колір.
Лише б за правду та ще й на волі.
Та куди не постукаєш – всюди зайнято.
Бо кожен для себе: і король, і наймит.
* * *
На паркані " Hip-Hop Forever ".
На асфальті крейдою "мама".
Знову в парку пиляють дерева.
Може, місця комусь замало?
По асфальту гасають діти.
Через трасу – плити холодні.
Білий колір уже не в моді –
все стирає жаский графіті.
Забагато ідей у просторі,
та замало, так мало реальності.
Найпростіше стояти осторонь,
та чи більше у тому радості?
* * *
Блукати в світі наудачу…
Собі удачу сам ліпи.
То півбіди, коли незрячий,
біда, коли в душі сліпий.
* * *
Не здолати людського духу,
не відняти усіх бажань.
Замість перших надійдуть другі.
Замість тіла буде душа!
* * *
Гуркотять і гугнявлять трамваї,
і дрижить полохливо земля.
Я нічого у світі не маю.
Лиш тебе. І тебе вже нема?
Я все жду чергової зупинки,
та заснув при вікні білетер,
як заснув і водій на хвилинку –
пасажирів у пам'яті стер.
Звідкись лізуть і в'язнуть куплети.
Але людям уже все одно,
чим закінчаться їхні балети
в чорно-біло-кумеднім кіно.
* * *
Не писалося і не пишеться.
А чи мізки зліпилися жуйкою?
Закидають чужими віршами –
чую лиш аритмічні звуки,
мимо вух пролітає музика,
протікає чорнило крізь пальці.
Хтось у кактусі вгледів музу
і не вперше об нього поранивсь…
* * *
Мені не спиться,
причина — повня
та знов параграфи не прочитані.
Хіба повесні не буває безсоння?
Хіба я не можу кохати дівчину?
Уже й вісімнадцять.
Усе призвичаєне.
А вікна вдивляються в місячні простори.
І знов не спиться.
І так не просто
почати жити не знов, а заново.
* * *
Я і сьогодні хочу спати.
Та чи не диво-дивне сон ?!
У голові суцільний Данте,
Назавтра вивчити Руссо...
Не розгадати за конспектами
Коли засну чи не засну...
Мені б тепер одне допетрати ―
У чому парадигма сну?!..
* * *
Помаранчевий місяць в небі –
так би й зняти його руками.
Та лечу, та спішу до тебе
на кометі поміж зірками.
А назустріч – магнітні хвилі,
що пронизують, мов мечами.
Перед Всесвітом я безсилий.
Та не сплю все одно ночами.
* * *
Вітер в листі блукає
й коло річки шумить,
то миттєво зникає,
то з'являється вмить.
І шепочуться віти,
щось промовить трава,
й намагаються квіти
розібрати слова.
Та на мить все стихає –
вітер десь заховавсь,
і ріка лиш зітхає,
і листочок зірвавсь.
Та продовжують квіти,
а за ними й трава
знов і знов говорити
загадкові слова.
* * *
Порепаним асфальтом,
ще краще навпростець,
я бігтиму у літо,
збираючи чебрець.
Засмаглі буйноцвіти,
і м'ята, й молочай
в чиюсь закличуть юність,
ганятимуть "в квача".
А синьоокість неба
вбере безмежжя дух
і закохає в себе
природу молоду.
І я у цьому літі
втоплю свою печаль,
бо знову, як в дитинстві,
заграюся "в квача".
* * *
В зеленім гаю похитнулися віти.
Струснула росу і дрімоту трава.
І враз закивали голівками квіти.
І в темнім дуплі відгукнулась сова.
Це бавиться в лісі із вітами вітер –
то рвучко, то байдуже їх колива.
У зелені всі байдикують, як діти,
і тут ні до чого повчальні слова.
ПІСНЯ
Тихий, літній, казковий вечір.
Пахне димом зів'ялих трав.
Я згубився в юрбі лелечій
і злетів на семи вітрах.
Тихий вечір, і лине пісня.
В небі зорі ясні цвірчать.
Ми з тобою далекі, різні,
карооке моє дівча.
Лине пісня під сьоме небо –
десь отам загубилась ти.
Я так хочу злетіть до тебе
і минуле своє знайти…
* * *
Спекотні дні у тижні злиплі.
Легкі і свіжі вечори.
Чи чули ви, як пахнуть липи?
Як пахне літо на порі?
Як пахне річкою і лісом
тарілка з'їдених суниць?..
Я вкотре липнем народився
і впав у літо горілиць.
* * *
Скрекоче літо, мов сорока,
і по-юнацьки гомонить…
Воно однакове щороку
й таке ось різне кожну мить.
* * *
"Чорнобильська мадонна"
І.