Телефон

Тато повів Славка в кіно. Які там показували мультики! Вони з татом обоє сміялися, не знати навіть — хто голосніше.

Додому поверталися тролейбусом. Було дуже тісно, але Славко таки проштовхався до переднього сидіння й сів. Він знав, що там місця для старих та малих. Тато ж лишився десь посеред вагона, поміж людей.

Біля Славка стояла жінка. Вона була ні стара, ні мала, просто якась дуже сумна. І бліда-бліда.

— Поступися місцем, — шепнула бабуся, що сиділа поряд.

— Я — малий, — відказав Славко. — А тьотя ще не стара.

Жінка глянула на Славка сумним поглядом.

Славко відвернувся до вікна. Вікно зацукроване морозом, і він почав прогрівати собі кругленького "п'ятачка", щоб дивитись на вулицю. Але, хоч у тролейбусі було прохолодно, щоки Славкові чомусь почали горіти, немов у літню спеку. Та він старанно дмухав і шкрябав нігтями паморозь на шибці. Коли ж почали палати й вуха, Славко обернувся і знехотя встав.

— Сідайте…

Та жінки в тролейбусі вже не було, мабуть, вона вийшла на якійсь зупинці. А на Славкове місце сів дідусь і похвалив Славка за ввічливість. Тут підійшов тато й сказав:

— Виходьмо. Ти чого такий червоний?

— Та… душно…

— Нічого собі — душно! Мороз аж тріщить, — засміявся тато. І вони хутенько побігли додому.

Вночі мороз подужчав, а далі — мов найнявся! Вже хтозна-скільки часу не пускають Славка в дитсадок, щоб не застудився. А вдома — нудно. Мама з татом на роботі, а бабуся — то порається на кухні, то йде до магазинів, а Славкові вже й іграшки набридли.

Походив, потинявся та й підійшов до телефону.

"Подзвоню таткові на роботу".

Тільки він трошки забув, які цифри треба набирати на телефонному диску, а в бабусі питати не схотів. "Не мороч татові голову", — от як скаже бабуся. Але Славко надумав: якщо набирати багато разів усякі цифри — а треба набирати по шість цифр, — то врешті, певне, натрапить на татків телефон. І Славко заходився накручувати телефонний диск.

Якщо у трубці чутно короткі гудки, він знав, що ніхто не відповість, бо по телефону саме розмовляють. Якщо довгі — Славко чекав, доки якийсь чоловічий чи жіночий голос не озивався: "Слухаю. Алло, я вас слухаю!"

— У вас мого тата немає? — питав Славко.

Одні сміялися, інші сердилися, деякі розпитували — хто такий Славків тато і де він працює, але зрештою всі клали трубку, і телефон лунко гув короткими гудками.

Враз у трубці почулися якісь глухі, аж хрипкі гудки. І все ж то були довгі гудки, і Славко чекав, що хтось таки озветься.

— Це ти дзвониш, Костику? — почувся у трубці дивний, не схожий на інші голоси, голос.

— Не Костик, а Славко. А чому це ви, дядю, так захрипли?

— Славко? Кхм… кхм… шкода. А я не дядя.

— А хто ж ви такі? Вже ж не тьотя?

— Та звісно, не тьотя. Я… — у трубці почулося зніяковіле покашлювання. — Я… Телефон.

Славко зареготав.

— Телефон! Авжеж!

— Не смійся, я таки Телефон. Не дурю тебе.

— Хіба ж телефон сам може розмовляти?

— Та воно-то не може, але я надто довго мовчав… Чуєш — аж голос застоявся. От я й заговорив.

— Еге, — погодився Славко. — Я зовсім не вмію довго мовчати. Навіть трошечки не вмію. А чому це ви так довго мовчали?

— Можеш казати мені "ти", — дозволив Телефон. — Розумієш, моя хазяйка вже цілий місяць лежить у лікарні, і сюди ніхто не дзвонить. Раніше багато дзвонили, а зараз я мовчу і мовчу. Добре, хоч ти подзвонив.

— Це я свого тата по телефону шукаю. А хто такий Костик?

— Він теж когось шукав і випадково натрапив на мене. А потім став дзвонити щодня, потім через день, а далі й зовсім замовк. Моя хазяйка вже тоді була хвора, і вона дуже раділа, коли Костик до неї дзвонив.

— А чому Костик покинув дзвонити?

— Не знаю. Хазяйці те було дуже прикро, вона так чекала…

— То, може, він поїхав кудись?

— Якби поїхав, я гадаю, він би попрощався…

— А може, той Костик просто забув?

— Не треба такого казати. То надто жорстоко — забути хвору людину, яка так чекає твого дзвінка.

— А де той Костик живе?

— Як мені знати? — зітхнув Телефон.

Славко замислився. А Телефон загув довгими хрипкими гудками.

Славко довго думав. А ввечері запитав у тата:

— Татку, скажи, а можна знайти хвору тьотю, яку поклали в лікарню?

— А як її звати? — і собі запитав тато.

— Не знаю…

— То в яку лікарню її поклали?

— Не знаю…

— А що ж ти знаєш?

— Я знаю, що їй покинув дзвонити якийсь Костик… І ще знаю, який у тьотиній квартирі телефон.

— О, це добре! Ану, давай туди подзвонимо.

Славко старанно набрав шість цифр на телефонному диску — він їх добре запам'ятав: двічі по 5, тричі 7 і одну четвірку. Зачувши довгі хриплі гудки, передав трубку татові.

— Алло! — сказав тато. — Алло!

Але Телефон не схотів озиватись на татів голос.

— Там нікого немає. Ну, не журися, почекай до завтра, бо зараз мені часу немає. А завтра я дізнаюся ім'я й адресу хазяйки цього телефону, — пообіцяв тато. — Тоді знайдемо й лікарню.

Тато записав номер телефону, а Славко почав чекати. Чекати було важко, бо хоча вночі Славко й не чекав, а спав, зате весь ранок і цілий день чекав нетерпляче. Коли ж з роботи повернувся тато, Славко кинувся до нього.

— Дізнався?

— Дізнався. Завтра субота, у мене вихідний, і ми з тобою підемо в лікарню, одвідаємо хвору. Тільки треба їй чогось принести.

— Я подарую їй свій новий "Конструктор"!

— Таке, — посміхнувся тато. — Вона ж не маленька, щоб гратися твоїм "Конструктором". Краще поглянь, що я по дорозі купив.

І тато витяг з портфеля прозорий пакет з жовтогарячими апельсинами. Вони були такі великі, запашні, і як же Славко їх любив!

Тато мовчки дивився, як Славко ухопив найбільшого апельсина, і вже хотів було відколупнути соковиту шкурку. Хотів, але… Зітхнувши, Славко поклав апельсин назад у пакет.

— Знаєш, татку, ми їй завтра принесемо в лікарню ці апельсини.

— Молодчага, сину! — і тато поплескав Славка по плечі.

* * *

На другий день Славко з татом поїхали до лікарні.

Татові дали білий халат, а Славкові не дали. Він би в тому халаті, мабуть, упав, наступивши на поли, бо малих халатів у лікарні не було. Пішли вгору сходами, пройшли довгим коридором. Там походжали й сиділи хворі в смугастих піжамах. Ще там снували люди в білих халатах, і тато сказав, що то — лікарі, або медсестри, або санітарки. Вони лікують та доглядають хворих.

Біля дверей одної палати тато зупинився, віддав Славкові пакет з апельсинами й, злегенька постукавши, прочинив двері. У палаті стояло аж п'ять ліжок, і на них лежало п'ятеро жінок. Славко розгублено озирнувся, але тато дуже ввічливо і спокійно спитав:

— Скажіть, будь ласка, хто тут Ганна Петрівна?

— Я, — стиха озвалась одна жінка. Славко глянув на неї й одразу впізнав. То була та сама жінка, якій він не схотів вчасно поступитися місцем у тролейбусі. Вже не така бліда, і погляд не такий сумний, але то була вона! Славко засоромився й сховався за тата.

— Доброго здоров'я, — привітався тато й підійшов до ліжка.

— Доброго здоров'я, — лагідно відказала Ганна Петрівна і здивовано змовкла: вона ж не знала тата.

— Мій син вирішив навідати вас. От ми й прийшли.

Тато взяв Славка за плечі й підвів його до Ганни Петрівни. Славко ще дужче засоромився і, замість привітатись, поклав просто на ліжко пакет з апельсинами.

— Ой, навіщо ви… Ну, спасибі, спасибі… Сідайте, прошу.

Тато сів на білу табуретку, а Славко притулився до тата.

— Як ваше здоров'я? — запитав тато.

— Вже краще. Мене вже мають виписати з лікарні. Але я… — Ганна Петрівна розгублено усміхнулася. — Даруйте, але я… ніяк не можу вас упізнати…

— Мене ви, Ганно Петрівно, не знаєте. А мій син дзвонив до вас по телефону, — пояснив тато.

Обличчя Ганни Петрівни відразу проясніло.

— То це ти? Я знала, що ти мене не забудеш! Як же ти мене знайшов?

— Вас татко знайшов…

— А чому ж ти так довго не дзвонив? Я так чекала…

— Ну, ви тут погомоніть собі, а я побуду в коридорі, — мовив тато і вийшов.

— То чому ж ти, Костику, не дзвонив? Може, нездужав?

— Еге, — пробурмотів Славко. — Нездужав…

— Що з тобою було? — стривожилася Ганна Петрівна.

— Нічого такого… Я вже зовсім-зовсім здоровий. А ви мене… справді не впізнали?

— Я ж ніколи не бачила тебе, Костику.

Славко не знав, чи слід йому признатися, що

Ганна Петрівна один раз таки бачила його. І що він не Костик, а Славко. Але Ганна Петрівна так приязно всміхалася до нього, що він якось не зважився.

— Як хочете, то я щодня дзвонитиму… коли ви повернетеся з лікарні. Можна, я буду приходити до вас у гості?

— Ну звісно! Я буду тобі дуже рада. У мене багато гарних книжок, і я розповідатиму тобі казки. Ти ж любиш казки? Приходь!

Ганна Петрівна взяла два найкращі апельсини й подала Славкові.

— Візьми, Костику, нащо мені так багато? Візьми.

Славко потягнувся було за апельсинами, але відсмикнув руку.

— Не треба. Я ж здоровий.

Виходячи з палати, Славко з порога озирнувся. Ганна Петрівна якось так дивно дивилася йому вслід, аж не схотілося від неї іти. Славко нерішуче зупинився.

— Стривай, Костику, а ти не забув своєї обіцянки? — раптом спитала Ганна Петрівна.

— Обіцянки?..

— Пам'ятаєш, коли ми з тобою востаннє розмовляли по телефону, ти дав мені слово…

Тут саме до палати зайшов тато, почув і сказав:

— Якщо мій син дав слово, то він його дотримає.

— Еге… дотримаю…

Славкові аж заплакати хотілося, але він кріпився. Тато попрощався з Ганною Петрівною, побажав їй повного здоров'я, і вони пішли з лікарні.

* * *

Оце-то вскочив! Ну що там наобіцяв отой якийсь Костик?!

Звісно, можна було б ніколи більше не зустрічатися з Ганною Петрівною, ніколи їй не дзвонити — вона ж не знає, що Славко — не Костик… Та Славко згадував сумні очі Ганни Петрівни, а далі й не сумні, а радісні й довірливі, і розумів, що не може її одурити. От не може і все!

Вибравши час, коли біля телефону не було нікого, Славко швиденько набрав: двічі по 5, тричі по 7 і одну четвірку. Почувши довгі хрипкі гудки, він закричав:

— Алло! Алло! Це я — Славко. Ти чуєш мене, Телефоне?

— Чую, — хрипко відповів Телефон. — Добре, що ти подзвонив.

— Я ходив з татом у лікарню до Ганни Петрівни.

— Спасибі, — відказав Телефон. — Ти добрий.

— Скажи, що таке пообіцяв Ганні Петрівні Костик? Коли востаннє розмовляв?

— Я… забув, — хрипнув Телефон. — То ж було давно.

— А ти пригадай! Пригадай! Я сказав, що виконаю цю обіцянку. А яку? Якщо ти не згадаєш, то вийде, що і я Ті одурю.