Три грані часу

Дімаров Анатолій

Що дні бувають щасливими та нещасливими, Юрко переконався давно. В день щасливий хоч догори ногами ходи — ніхто на тебе й не буркне. Навіть найсуворіший учитель, гроза всіх непослухів та розбишак, забудьків і ледарів, — навіть він не помітить тебе в щасливий твій день, хоч на лобі твоєму так і буде написано, що ти не вивчив уроку…

Ну, а коли випаде день нещасливий…

Чи міг би подумати Юрко, просинаючись одного яскравого та гожого ранку, що оце сонце ясне, оце небо безхмарне та віщує йому похмуру годину? Чи міг би подумати він, що саме зараз, коли оце похапцем зривається з ліжка та на мамине ласкаве: "Синку, сніданок уже на столі", — відповідає радісно й дзвінко: "Зараз, ма, зараз!" — чи міг би подумати, що на нього вже снується важке павутиння нещасливого дня?

Перша грозова хмара з’явилася тоді, коли Юрко пригадав, що забув розв’язати задачку з фізики. Міг би згадати про це й раніше, хоча б по дорозі до школи чи на великій перерві, а то схаменувся, коли посідали за парти, привітали вчителя і він, той учитель, спитав, що було задано на сьогодні.

Отоді й згадав Юрко про задачку. Отоді й похололо все у ньому, і він аж зіщулився, аж голову пригнув за сусідовою спиною, щоб учитель його не помітив. Отоді й переконавсь остаточно, що день, який так радісно почався для нього, був нещасливий, оскільки вчителева невблаганна рука простягнулася саме до нього:

— Гаврильченко, що було задано додому?

Юрко приречено зводиться.

— Додому… було задано… задачку…

— Ти її розв’язав?

Юрко з відчаєм дивиться на незаймано-чисту сторінку в зошиті.

— Розв’язав чи ні? — вже нетерпляче питає вчитель. — Покажи-но твій зошит.

І тут в Юрковій голові виникає несмілива думка. Крихка, як крижинка, надія уникнути кари:

— Я, той… У зошит я не записував… Я в голові…

— Он як!

Густі брови вчителя здивовано піднімаються вгору.

— Серед нас, виявляється, новітній Ейнштейн! — В класі одразу ж виникає тихенький смішок. — Ну, йди до дошки, показуй, як ти її розв’язав.

В Юрка не ноги — гирі. Невидимі ланцюги сковують йому руки, коли він бере крейду.

— Ну?..

Жодної думки не виникає у Юрковій голові. Жодної, бодай найменшої іскорки. Він тоне, безнадійно й приречено, в похмурість свого нещасливого дня; тоне, навіть не пробуючи якось врятуватися. Не дивиться в бік своєї парти, де його товариш аж перехилився наперед, намагаючись щось підказати.

— Іди на місце, — врешті лунає вирок учителя. — І дай щоденник.

Юрко дістає щоденник і чує за спиною тихенький смішок:

— Ейнштейн… Ейнштейн…

Юрко обертається, кидає спідлоба погляд: Кравчиня! Пирскає в кулак, удає, що йому он як смішно.

Ну, почекай, я тобі дам Ейнштейна!..

І, звісно ж, він під час перерви побився з Кравчинею. Як і годилося в нещасливий день.

З школи Юрко повертався з двійкою в щоденнику й запискою директора до батьків…

Коли в домі все перемололося та переколотилося; коли мама трохи заспокоїлась, а тато вдесяте заглянув у синів щоденник, мов усе ще сподіваючись, що з двійки виросте хоча б трійка; коли батьки посперечалися ще раз, кому йти до директора школи (тато завжди в таких випадках волів сховатися за мамину спину); коли Юркові було вдесяте сказано, хто він такий і що на нього чекає в майбутньому ("Конюшня", — сказав тато. "В’язниця", — поправила мама); коли Юркові наказано було йти спати, "бо від оцих всіх розмов все одно толку ніякого, йому що горохом об стінку" (мамині слова); коли Юрко заліз у ліжко й згорнувся винувато калачиком, мама сказала татові, що вона має до нього серйозну розмову. І хоч батьки вели ту розмову в сусідній кімнаті, Юрко чув майже все, до останнього слова.

Тим більше, що йшлося про нього.

— В усьому винен ти, — почала мама. — Ти й більше ніхто!

Під татом, чутно було, рипнув стілець.

— Ти!.. Ти!.. Не пробуй мені заперечувати!.. — застерігала мама, хоч тато мовчав, як рибина. — Ти повієшся собі на цілісінький рік (тато був у "полі" не більше семи місяців, але в мами свій вимір часу)… Кинеш мені на руки обох (тобто Оленку і Юрка)… тобі й горенька мало (стілець несміливо рипнув)… Ти смієш іще заперечувати?!.. А мені тут хоч розірвися… Мало того, що вбиваюся на роботі, аби прогодувати сім’ю (татова зарплата зараз до уваги не бралася, хоч стілець знову несміливо рипнув)… Мало того, що як проклята день і ніч кручуся на кухні, так ще мушу втрачати останні крихти здоров’я з-за того убоїська! (О, це вже про нього, Юрка.) Він не тільки все нам потрощить, він і хату нам спалить!.. І не пробуй його захищати — він геть од бився од рук… День і ніч гасає на вулиці (це знову мамин вимір часу: Юрко більше двох годин підряд ніколи на вулиці не був), дружить із тими жахливими хлопцями, які тільки й знають, що курять та лаються… От побачиш, він скоро буде за ґратами! Побачиш!.. (Тут голос мамин зривається, вона, здається, плаче.)

— Соню, ну, Соню, — бубонить несміливо тато.

— У мене сил більше немає… Я вже не можу з ним упоратись…

Деякий час триває мовчанка: чутно лише, як схлипує мама. Юркові зараз так маму шкода, що він сам не знає, що зробив би, аби маму втішити. "От не буду виходити в двір, — обіцяє він собі. — І вчитиму всі уроки, щоб самі п’ятірки… І помагатиму прибирати в кімнаті… Й ходитиму на базар…" Юрко морщить лоба, пригадуючи, що іще він робитиме, але тут знову залунав мамин голос.

Тепер мама говорить спокійніше. І не обриває тата, коли той наважується вставити слово.

— Він не такий уже в нас і зіпсований, — каже несміливо тато. — Хто не був хлопцем… (Юрко готовий цілувать зараз тата!) А щодо того, що тобі з ними двома важко, тут ти, Соню, маєш рацію, тут треба щось придумати…

— От подумай ще ти, — відповідає мама. — Бо в мене вже голова обертом іде.

— А що, як я заберу його із собою? — весело тато. — На літні канікули.

Від несподіванки Юрко аж завмирає. Тепер слово за мамою: як вона скаже, так воно й буде.

— Забирай хоч і зараз, — втомлено мама. — В мене немає вже сил…

"Гур-р-ра!" — кричить Юрко подумки. Молотить ногами ковдру, аж та злітає в повітря. І потім довго не може заснути: думає про майбутню поїздку.

* * *

Хоч до від’їзду в "поле" лишався ще місяць, Юрко став збиратися в дорогу наступного ж дня.

… Вдвох із татом вони складали список: що треба придбати Юркові. Так з’явився рюкзак (Юрко його як надів, то й ходив, поки мама не покликала вечеряти), кеди, туристські черевики, штормівка, светр, вовняні шкарпетки, біла кепочка з сонцезахисним козирком, темні окуляри від яскравого південного сонця і складаний ніж. Великий, мисливський, за п’ять карбованців, у спеціальних піхвах, щоб можна було чіпляти до ременя. Юрко хотів хоч раз сходити з ним у школу, так не дозволила мама.

А потім — геологічний молоток.

Тато приніс його увечері, коли повернувся з роботи. Показав якийсь довгий предмет, загорнутий у цупкий жовтий папір.

— А вгадай, що це таке?

Серце Юркове так і тьохнуло:

— Молоток?!

— Ти диви, вгадав! — удав із себе розчарованого тато. — Ну, твоє щастя — бери!

Юрко ухопив дорогоцінний пакунок, став поспіхом розв’язувати шпагат.

Спершу появилася ручка: довга, старанно вистругана, вона сама вкладалася в долоню. А тоді прямо в душу Юркову відполірованим білим металом сяйнув молоток. Геологічний. Справжнісінький. Замовлений татом спеціально для нього! З довгим розплющеним дзьобом, гострим, як долото, з міцним обушком.

— Ну, як?

Очі татові сяють не меншою втіхою, аніж у сина.

— Сила! — говорить Юрко, розмахуючи молотком. — Можна, я з ним вийду у двір?..

І, нарешті, настав день, коли вони мали летіти в Казахстан.

Хоч мама поставила будильник рівно на п’яту, Юрко майже не спав: боявся запізнитися. Схоплювався кілька разів протягом ночі, вдивлявся в стрілки: йому здавалося" що годинник раптом узяв та й зупинився. Або не задзвонить. Врешті не витримав. Підійшов до дверей, відчинив, тихенько покликав:

— Тату!.. Та…

Тато заворушився, звів сонну голову:

— Чого тобі, Юро?

— Уже, мабуть, пора…

Тато став позіхати. Він завжди перед тим, як устати, отак позіхав: довго, голосно й смачно. Мама щоразу сердилася:

— Та замовкни — сусідів побудиш!

Сьогодні, однак, не сказала нічого: мабуть, тому, що вони від’їжджали.

Потім вони снідали, а два рюкзаки, набехкані, стояли вже посеред кімнати: більший — татів, менший — Юрків, і Юрко весь час мацав ніж: чи висить, чи не одірвався, а мама наказувала:

— Ти ж, Юро, гляди мені, бережися… Та слухайся тата… А ти не пускай його самого в гори, — це вже татові. Та пишіть частіше. Ми з Оленкою за вами скучатимем…

В мами підозріло блищать очі, і Юркові теж пощипує в носі. Але він — мужчина, то лише супиться.

— Їж, Юро, їж, — каже мама ласкаво. — Рушники не забули?

— Ні, — каже тато. — У рюкзаці.

— А бритву?

Татова виделка повисає в повітрі.

— Я так і знала! Що б ви робили без мене?

Врешті й бритва лягає у татів рюкзак. І їм треба прощатися.

— Ну, — каже тато.

Мама, зітхнувши, обіймає його, цілує якось аж сердито.

— Востаннє, — каже вона. — Востаннє ти їдеш у те прокляте "поле"! Або ми, або твоя геологія!

Тато зблимує світлими віями і не каже нічого: ця фраза мамина лунає щороку, як тільки тато вирушає в дорогу.

Потім мама цілує Юрка:

— Гляди: будь у мене розумним хлопцем.

Юрко ще більш морщиться, щоб не розплакатися: йому зараз дуже жалко маму. Мама зараз така самотня, совість так мучить Юрка, що він обіймає її за шию й шепоче на вухо:

— Ма, що тобі привезти?

— Приїжджай сам здоровий, — всміхається мама крізь сльози.

Вони беруть рюкзаки, і мама вже вкотре жахається:

— Боже, які страшні! Ви ж собі хребти поламаєте!

— Не поламаємо! — відповідає за себе й за тата Юрко.

Таксі вже чекає на них — світить червоним вогником. Юрко сідає попереду, біля шофера, він чекає, що водій почне розпитувати, куди вони їдуть, але той мовчки веде машину, і Юрко розчарований. Одвертається, ображений, до віконця, дивиться на сонні будинки, що проносяться мимо, думає про далекий Казахстан, який чекає на нього.

— Тату, а гадюки там є?

— Повнісінько, — всміхається тато.

Юрко задоволений. "От! — поглядає він скоса на шофера. — Чуєш, куди ми летимо!"

Аеропорт зустрічає їх напівсонною тишею: ще рано. Зрідка загуде літак, та одразу ж і затихне. Однак величезна споруда із скла та бетону повна людей: одні куняють на лавках, інші розмовляють тихенько, а більш нетерплячі не відходять од табло, на яких світяться цифри.

1 2 3 4 5 6 7