Симон-різник

Дімаров Анатолій

Не знаю, чи взявся б я писати цю історію, коли б не прочитав щось подібне вже набагато пізніше, в одній із книжок про фашистський концтабір у Німеччині, такою неймовірною навіть для тих страшних часів вона мені видалася. З певною часткою недовіри вислухав її до кінця, вона здалася мені отією легендою, яка хоч і виростає на реальному грунті, але з часом розквітає таким пишним цвітом вигадок і домислів, такими фантастичними подробицями, що вже годі дошукуватися реалій, на яких вона з’явилася.

Та ось мені потрапила в руки книжка в "колючому дроті" (так я називаю всі спогади про фашистські концтабори), і я з подивом прочитав про подібний випадок. Хай не точнісінько такий. В історії, мною почутій, був зовсім інший кінець, та й сталася вона далеко не в таборі, але основний стрижень був той же: і візок, і людина, запряжена в нього, і пасажир в офіцерськім мундирі.

Я таки захотів перевірити, якою мірою почута мною історія була вірогідна, тим більше що й сталась вона на околиці Києва, тож не потрібно було витрачати багато часу, щоб туди дістатись. Хоч відтоді минуло понад сорок років, я сподівався знайти людину, як бачила все те на власні очі або принаймні хоч чула від інших: історія ця, повторюю, така неординарна, що не могла отак запросто зникнути з людської пам’яті.

Тож я сів на трамвай та й поїхав одним із маршрутів, що зв’язує центр міста з його околицями. Перетнув Дніпро, проїхав Воскресенку і Дарницю, трамвай чиргикав та й чиргикав, минаючи зупинку за зупинкою, маршрутові, здавалося, кінця-краю не буде, місто тягнулося по обидва боки високими будинками: мегаполіс, ненаситне дитя двадцятого століття, що розросталось невпинно й нестримно, поглинаючи щораз нові й нові площі життєвого простору. Місто виплескувало зі свого велетенського черева сотні, тисячі машин і автобусів, цих новітніх динозаврів, які щоденно заповнюють проспекти й вулиці, а мурашині потоки людей снували численними хідниками до своїх таємничих мурашників, несучи кожне свою здобич,— місто жило отим метушливим життям, в якому могли щезнути, безслідно загубитися й не такі історії, і чим далі я їхав, тим більший сумнів мене огортав: що я можу знайти, кого розпитати в новітнім оцім Вавілоні?

Та коли я зійшов на кінцевій зупинці маршруту, серце моє знов затеплилось надією: поміж багатоповерховими будинками, які встигли вирости й тут, поміж будівельними майданчиками з горами цегли, бетону, піску, з довгоногими кранами, схожими на марсіанських прибульців, з МАЗами й КрАЗами, що ненаситно ревіли, вергаючи клубки чорного диму, поруч із гамом, стукотом і брязкотом ще й досі стояли якимось чудом уцілілі садиби. Тихі закутки в суцільному гаморі. Старосвітські острівці у безмежному морі нового. Реліктові залишки вимерлого світу. Одноповерхові будиночки, фруктові дерева. Почорнілі паркани, різьблені хвіртки, на більшості з яких видно було написи про злого собаку. Наче садиби оці все ще силувались налякати й віднадити неминучу загибель, що на них насувалася.

Я пішов до однієї з найближчих садиб, постукав у хвіртку з застережним отим написом. Замість собачого гавкоту мені відповіла тиша. Собака чи то втік геть з двору, оглушений довколишнім шумом і ревиськом, чи оглух од того цілодобового брязкоту й гуркоту, оглух так, що вже нічого й не чув.

Зачекавши трохи, я постукав дужче.

Хвіртка одчинилася так несподівано* що я аж відскочив. Відскочив і завмер з великого дива: розчинивши навстіж хвіртку* переді мною став циган.

— Тобі, братішка, чого?

Циган був хоч бери і малюй: із смоляною бородою, з кучмою зроду-віку нечесаної чуприни, з золотою сережкою в правому вусі. Стояв голий по пояс: на голому тілі лише шкіряний, дорогий дуже піджак* накинутий недбало нао-паш, і широкі груди його, і м’язистий живіт кучерявились густющим волоссям, що крізь нього жодному комареві не продертись, а нижче штани, підперезані не ремінцем навіть — якимось мотузком. Ну що то були за штани: потерті* драні, пропалені в багатьох місцях, так що й тіло в ті дірки виглядало, вони могли б прикрасити найзапеклішого "хіпі", стати основною деталлю його туалету. А на босих ногах нові, мов щойно з магазину, модні, на високих каблуках черевики.

— Тобі, братішка, чого? — запитав удруге циган. Дивився на мене ні привітно, ні зле, ні похмуро, ні весело: зразу видно було, що йому мій прихід був, як то кажуть, до лампочки.

І в золотистих очах навіть тіні цікавості.

— Пробачте, ви тут живете?

— А де ж мені ще жити, братішка?

В мені ворухнулась надія: йому могло бути п’ятдесят років, а могло й усі шістдесят, бо вже й сивизна закралась у чуприну, тож він міг бути свідком отієї події. Хоч навряд: фашисти циганів теж знищували. А все ж...

— Ви давно тут живете?

— Ой, братішка, давно: скоро три місяці! А тобі це навіщо?

Я завагався, розповідати чи ні, бо що може знати про ту давню історію людина, яка прожила тут лише три місяці? Але потім у невиразній надії, що він зможе щось мені хоча б підказати, таки розповів.

Зачувши про людину-коня, циган явно ожив, в очах його загорілась цікавість. Він засипав мене запитаннями, коли це було і навіщо мені це потрібно. Потім сказав:

— Ходім зі мною.

І, як був у подраних штанях, вийшов зі мною на вулицю.

Минули одну садибу й другу, третю й четверту минули, а біля п’ятої вже зупинились.

— Отут,— сказав циган.— Якщо тут нічого не взнаєш, то сідай у трамвай і вертайся назад.

Я з цікавістю розглядав садибу, яка мала вирішити долю почутої мною історії: буде вона написана чи так і лишиться забутою. Ця садиба мало чим відрізнялась від інших, хіба що будинком. Давно вже не траплялась мені така ветха споруда. Століття прошуміли над нею пожежами і війнами, голодами й морами, а вона як стояла, так і стоїть, хіба що вгрузла майже по вікна в землю, хіба що погорбились стіни, а дах геть поріс мохом. Мені зненацька здалося, що і її господарі мають бути дуже старі: молодим би вона просто не пасувала...

Циган тим часом безцеремонно штовхнув плечем двері, зайшов у сіни, потім у хату. Я теж пішов за ним слідом.

Зайшов і зупинився, вражений: так світло, так охайно і затишно було в досить великій кімнаті. Й модерні імпортні меблі, й кольоровий телевізор, підібрані зі смаком шпалери, й невелика кришталева люстра, й кришталеві світильники — все це свідчило не тільки про повний достаток, а й про витончений смак господарів будинку. І дівчина, яка нас зустріла, дуже пасувала до цієї кімнати: все на ній було нове/ й елегантне.

— Здрастуй, братішка! — звернувся циган до неї.— Де баба Галя?

Дівчину ні здивувало, ні образило оте "братішка": видно, циган був тут не вперше. Вона тільки стріпнула волоссям і гукнула у відчинені до сусідньої кімнати двері:

— Бабуню, тут до тебе прийшли!

— А хто там до мене прийшов? — озвався одразу ж старечий, надтріснутий'голос.— Хто там до мене прийшов? — І вже до кімнати веселим павучком вбігла така симпатична бабуля, що мій рот сам собою розплився в усмішці.— То це ви до мене прийшли?

Так я познайомився з бабою Галею, а баба Галя знала все, що діялось довкола принаймні вісімдесят літ підряд. І є ж .такі люди: ні роки, ні згорбленість не позначились на її характері. Вона як народилась до всього світу усміхненою, так і помре усміхаючись.

— Було. Аякже, було,— відповіла вона на моє запитання, чи знає про ту історію.— На моїх очах усе діялось. Мені й тоді було рочків немало: двох синів провела на війну, а старий ще лишався удома... Еге ж... Так ота окупація вдома нас і застукала... Вчора ще наші ходили по вулиці, а прокинулась — нене моя! Так і сунуть, так і сунуть машинами. Я як ускочила в хату, то й ніг під собою не чула. "Василю! — кричу.— Замикай швидше двері!" А воно ж гуде, а воно ж реве — хата ходором ходить!...

— Симона-різника?.. Та хто ж його не знав, того Симона?.. Він од нас недалечко й жив. Теперечки од тої хати не лишилося й сліду, бачите, що довкруги коїться? А тоді його хату знала вся округа. Як день — так і йдуть, так і йдуть-іукають. Без різника, як і без попа, коли припече, не обійдешся...

— Горбок?.. Про горбок нічого не знаю. Чого не знаю, того не знаю, брехати не буду. Тоді ж таке зчинилося — страх! Не те що на вулицю — з хати носа не виткнути! Стрельнуть межи очі, а тоді доказуй, що ти просто так виглянув... Як його вішали?.. Бачила, краще б не бачити! Тільки пройшлись по дворах, виганяли старого й малого. На вигін. Спробуй не піти!

Наговорила мені баба Галя — не встигав записувати. І коли прощалися, запрошувала приходити ще. "Я вам і не таке розкажу! Тільки б слухали!" Та я так і не поїхав більше до неї: з мене вистачило й цієї історії, до викладу якої я й берусь. Тим більше що й циган на прощання сказав:

— Ти, братішка, пиши! Хай усі знають!

Хай усі знають.

І

Тож пишу, що почув, що сам трохи домислив: домисел — як ота нитка, без якої не пошиєш ніякої одежини, якою б простенькою вона, одежина ота, не була. Пишу, як розповів один мій знайомий, а потім і баба Галя.

Почну, мабуть, з того, що міста на Вкраїні ніколи не бувають власне містами. Вирослі здебільшого з сіл, вони їх ніколи не зрікаються, як дерево не зрікається свого коріння, яким би могутнім воно, дерево це, не було. І як коріння, так і прилеглі села оті, тепер уже, власне, й не села, а селища з міською пропискою, не пориваючи з земелькою, вправно годують ціле місто: скільки їх, отаких дядьків, тіточок, з’являється щоденно на міських ринках з різним їством, що його й порахувати важко, з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік. Скільком з них ми завдячуємо тим, що в нас і цибулька свіженька не переводиться, і бурячок, і капуста, й квасоля, і морква, і м’ясце, і сальце, і молоко, й сметана... Весь цей харч з’являється на наших столах, бо люд приміський не розучився працювати з ранку до вечора, обробляючи її, оту землю, од якоіуми не так давно одвертались з погордою, та буває, що одвертаємося й донині.

Тож Вигурівщина, Троєщина, Воскресенка ще не так давно, років з двадцять, були хай і приміськими, та все ж селами, типовими селами з сільським побутом життя, де всі усе знали про всіх, де родинними зв’язками була пов’язана більшість садиб і де непоміченим не лишалось нічого.

Непоміченою не лишилась і поява Симона весною в тридцять другому році.

1 2 3 4 5 6