Осмислюючи це, Микола Лико, очевидно, захопившись, не зовсім науково почав доводити, ніби Г. Сковорода знав, як усе закінчилося з Теодором Петровським, і саме тому твір, до якого введено притчу про іноземців, що мандрували Індією, також назвав "Кільце", але я, хоч титулований істориком тільки в дипломі, в цьому засумнівався, тобто ми ніби помінялися з приятелем місцями. Але професор М. Лико звелів мені нагадати читачеві, що твір Г. Сковороди "Кільце" має підназву: "Дружня розмова про душевний мир", хоч мені це уточнення здалося без особливого значення. Пізніше я признав: щось тут є, адже справді — хіба після перебутої історії Теодор Петровський не шукав "душевного миру"? Скільки ж минуло часу перебування нашого канцеляристи в "душевному мирі", ні я, ні професор сказати не можемо, бо не відаємо, але обидва погодилися, що долі возом не об’їдеш, як би не об’їжджав її десятою дорогою чи й двадцятою, і то тому, що "спадок — се фатум", як зазначила Леся Українка.
Канцеляристу Теодора якось було послано зі службовою оборудкою, судовою, бо тоді він служив у полковому суді, до речі, не здобуваючи вищих посад, хоча обов’язки виконував вельми старатливо. Поїхав бідкою на два колеса, сам нею й управляв. І ось десь у полях, де й досі стриміли стародавні могили, між яруг на нього звалилася така буря, якої він ще не переживав. Угорі мигало й блимотіло, грім струшував не лише повітря, а й землю, потемніло так, ніби це був пізній вечір, хоча трохи світла залишалося. І йому здавалося, що могили в полях почали прочинятись і з них поставали сторч сірі стовпи, трохи ясніші барвою від неба й повітря, і ті стовпи ніби зводили догори руки й молилися чи проклинали. Вдалині йшов уже дощ, власне, злива, бо звідтіля долинав шум, який катастрофічно швидко наростав. Сховатися було ніде, бо, бувши лякливим, молодик дерев біля дороги остерігався — саме в такі бурі і спадають на їхні верхівки лискавки. Принаймні в нутрі цього мерху кілька дерев уже горіло. Саме тоді Теодор і згадав про твердого свого приписа не їздити навпрошки і звернув зі шляху на путівця, а проїхавши ним якусь відстань і ще й досі не потрапивши під зливу, завернув ще раз. І хоча злива ярісно шуміла навкруги, йому вдавалося вишуковувати просвіти й шугати в них. Теодор зовсім не вичислював: чи це третя, чи п’ята, шоста чи восьма дорога (всі вони, зрештою, мали б його кудись вивести), від частих завертань йому в голові запаморочилося, відтак, щоб освіжити ту голову, злива вже його не помилувала, а звалилася й на нього. Зупинив коня й заліз під бідку, накрившись киреєю, і закоцюб, трусячись і наслухаючи, як хлющить над ним і навколо і як кирея наливається водою, відтак починає її пропускати. Ще посидів під тим непевним прикриттям, дригочучи, бо вже був мокрий понікуди. Відтак вирішив, що ліпше їхати, і знов пустив коня дорогою, яка не знати куди вела. А довкола махали хвостами і гривами вогняні коні й лунко іржали, і від того жахкого іржання молодик мимоволі вбирав голову в плечі, бо йому здавалося, що те іржання — мов батоги, що лускають по мокрій наскрізь киреї. Тоскно дивився з-під відлоги у сколочений простір, і в голові майнула думка, що це його останній день, отже, ні за цапову душу тут і пропаде. А може, це метафізично явилася йому на мить цапова душа від того козла, що на ньому колись їздив його героїчний предок і бабовал князь Семен Лико; правда, про ту пригоду з князем нічого не знав, адже була прифантазована з використанням поеми С. Кленовича, яку він навряд чи читав. Але під цю містичну хвилю почувся також блудієм, однак інакшим, бо князь Семен блудив із жіночками та дівками, а Теодор блудив, бо згубив скерунок у дорозі. Однак нам, авторам цих оповідок і читачеві, вже добре відома історія із цапом у прифантазованих пригодах князя Лика, отож я, автор, певний, що душа того цапа, який став дивним конем для князя, в цих полях напевне блукала; зрештою, існували й інші аналогії, адже й Теодор літав, як і Семен Лико, а оця мандрівка в бурю хіба не подобала до князевого блукання, коли він, напившись малмазії, шукав воріт до міста й до власного дому. Отож можна ствердити, що якихось воріт цього разу шукав і канцеляриста Петровський, тоскно дивлячись з-під кобки киреї, а в цьому світі існує непереступний закон: хто шукає, той знаходить. Тим-то мойри мали посприяти, і то напевне, щоб він своє в тій буремній варвітні таки віднайшов.
І він те своє знайшов. У глибині зливного мороку уздрів щось таке, як мерехтіння кволого вогняти, що спалахував і пригасав, ніби говорячи до нього таємною світловою мовою. А блимало вогнятко з темного накописька — здається, це був хутір із садком, але пси звідтіля не гавкотіли; очевидно, поховалися від бурі та спалахів і позаклякали. Від шляху до хутірця звертав мало в’їжджений путівець, на якому понуро поблимувало немало калюж більших і менших, у яких раз по раз відбивалися блискавичні спалахи. Відтак молодикові здалося, що ті земляні ока підморгують йому; при тому Теодор міг подумати, що й мерехке вогненя, що бачив удалині, могло бути блиманням такої ж калюжі. І мав рацію, але не в буденному розумінні, а в метафоричному, бо в буденному рація була первинною — до нього й справді таки присунувся хутір, але хлопакові здавалося, що не він до нього наближається, а той до нього. Чому ж на метафоричному рівні можна трактувати вогника як відбиток од калюжі, збагнемо, дочитавши цього скрипта.
Хутір був не бідний і не багатий, але господарчих прибудов (клуня, стайня, обора, комора, спіжарня тощо) було достатньо. Пси й досі до нього не вискочили, і молодик, прив’язавши коня з бідкою до тину, захопив коляку й поплескав узувачкою по калюжах до дверей. Дістався ж до них щасливо, бо собаки й тепер себе не виявили. Хотів застукати в двері, але від натиску руки вони прочинилися з іржавим хрипом. Теодор покинув дрючка на ґанку і сміливо вступив у кромішню темряву присінків. Двері мали бути ліворуч, він їх вимацав і потяг до себе не за ручку, якої не було, а за зав’язаного кільцем повороза (вважаю, що не треба цього кільця символізувати). І ці двері немилосердно зарипіли, відтак Теодор став на порозі, ніби правцем битий, було ж бо від чого.
Покій був освітлений трійником зі свічками, він стояв на столі, засланім обрусом, на якому — миски, полумиски, мисочки й немала сулійка із зеленого скла. А за столом мирно сиділи й на рип дверей одночасно озирнулися не хто, як Дід і Гусак, які приязно ошкірилися до судового канцеляристи Теодора Петровського-Лика, котрий, здавалося, проковтнув власного язика.
— Довго ж ти бігав, хлопче, аж зачекалися! — просто сказав Дід, а Гусак захихикав, поводячи головою, а тоді додав од себе шиплячим голосом:
— Чого закляк? Скидай кирею і сідай обігрієшся. Ще не перестала злива?
Теодор хотів сказати, що злива ще не закінчилася, але не зумів навіть привітатися як належить. Отож мовчки стікав водою, невідривно дивлячись на тих, до кого привели його мойри, і зміркувавши лише одне: об’їжджати когось десятою дорогою — це не завжди шукати манівців задля безпеки, буває, що, сідаючи на коня і надто стараючись, через нього перелітаєш, а в цьому разі виїжджаєш з десятої дороги на одинадцяту, а вона й поведе навпрошки, знову ставши першою. Але побіч нього не було Григорія Сковороди, щоб ретельніше обмислити з ним складнощі цієї фігури, і він зирнув собі під ноги та й побачив, що стоїть у калюжі і що та все більшає. Отож не зовсім розумно подумав, що коли задляється, то калюжа перетвориться у ставка, в якому й утопитися недовго. Тому кирею скинув і рушив до столу, саме до того місця, де колись сидів давніше, розмовляючи зі звідниками, воднораз очима вимацував покій, щоб переконатися: чи це та сама хата, а чи не та?
— Сідай, сідай! — добродушно запросив Дід. — Дали ми тобі доста часу, щоб набігався. Але тепер малмазії не питимеш, а те, що й ми, бо ти, хлопче, вже вдома.
— Галько! — хрипко гукнув Гусак. — Вийди до судженого привітайся. Вже прийшов!
На те слово розчинилися двері до ванькирчика і з нього вийшла ставна дівчина, одягнена точнісінько так, як вище описано. Стала скромно біля печі й почала її колупати нігтиком. У цьому разі Теодор Петровський здобув нагоду ще раз ізчудуватися: дівчина була та ж таки, але обличчя її не назвав би почварним; цього разу воно здалося йому коли не гарним, то принадним — і це безсумнівно, принаймні не було на ньому ані вусиків, ані мальовил. Тоді Теодор Петровський скрушно зітхнув і впокорився, принаймні присунутої до нього Дідом чарки із синього скла не зневажив, а вилив у сухе горло все, що в ній було, а таке треба було вчинити, аби зволожився хоч трохи язик і перестав бути чи кляпом у горлі, чи терпугом, а став на своє місце і здобув властиву собі плоть. Дівчина ж біля печі вже не соромилася, як то велів звичай, печі не псувала, а розглядала хлопця таким поглядом, яким дивиться переможець на кинуті йому в ноги прапори супротивенця та й на самого змагальника, що, вже як підданий, валяється в нього в ногах. Був-бо той супротивник досі вільний, а тепер — уже раб, і то, здається, навіки.
Так воно цього разу й сталося, бо відтоді про канцеляристу Теодора Петровського не згадав жоден історичний документ. А це хоч не тотожно, але рівнозначно тому фіналові, до якого дійшов князь Семен Лико, ганебно випустивши духа після вжиття малмазії і ставши, як ставав оце зараз його законний чи незаконний нащадок, рицарем неоціненної печалі. Мир їхнім душам!
Фрагмент третій
Тринадцяте коліно (під небом танці)
Як уже звіщалося, ця драма мала закінчитись у тринадцятому коліні, як провістила новітня троянка, за пророчою лінією наступниця Кассандри (примітка М. Лика, професора історії: "У поетичній традиції XVI–XVIII століть троян ототожнювали з українцями"), а вона як вічиста пророкиня помилитися не могла. За моїми й професоровими підрахунками, про це вже був нагад, тринадцятим коліном печального рицаря князя Семена мав бути не хто, а таки він, мій приятель, чи хтось із теперішніх, знаних чи незнаних його родичів, але річ у тім, що Миколині батьки загинули в катастрофі, коли йому було лишень десять років, рідних сестер та братів не мав так само, як і його батько; виростила його тітка з материного роду, отже, не з Ликів, а що цей тринадцятий Лико став істориком за покликанням, сучасні родичі (є вони чи нема) його найменше цікавили.