Закон зла

Валерій Шевчук

Загублена в часi

Роздiл I

Історія ця справжня і відбулась у Житомирі в 1713 році. Одного гарного весняного дня ішла собі вулицею така собі слюсарка Варвара Сакуниха, цілком добродушна й спокійна і то тому, що перед тим завітала до куми, яку на вулиці прозивали трохи негарним словом Сциклиха, бо єдина вживала до їжі разом з родиною загадкову рибу, котра водиться у тутешніх ріках Тетереві та Кам’янці і називається сцикля. Отож Сакуниха прокинулася сьогодні й трохи погиркалася з чоловіком, слюсарем Степаном Сакуном, але тим не звільнила собі душі, бо чоловік гримнув дверима і з хати пішов, отже, жінка йому всіх зібраних у голові, в животі, в горлянці та роті слів не встигла із себе викинути, чи випустити, чи виригнути, а коли подібне в жінок трапляється, їм недобре стає. Отож Сакуниха й помчалася до Сциклихи, а що та цього ранку вчинила зі своїм чоловіком те саме й той був прогнаний на річку наловити свіжих сцикль, то обидві білі голови, а по-місцевому, кубіти, мали чи дістали змогу звільнитися від скверни невимовлених слів, і таку акцію вони у спільному товаристві вчинили з немалим натхненням — ось чому Сакуниха йшла тепер вулицею сумирна, добродушна й спокійна, поглядаючи на світ привітним оком, цілком забувши про те, що погиркалася із чоловіком, навіть покаялася трохи й цілком вибачила йому не так те, що стало причиною її ґдирання, як те, що гримнув так нешпетно дверима й запечатав у ній скверну невимовлених слів. Але життя, як давно переконалася Варвара Сакуниха, існує й твориться не так за законами добра, як більше за законом зла, бо їй не судилося натішитись із власного добродушшя, а отже, втримати спокій, Хоча скверна невимовлених слів її вже не мучила, бо коли простувала повз двір броварника Омелька Костюченка, бувши біла, мов ягничка, й не менш ягнички мирна й утишена, навіть із невеличким каяттям у серці, то уздріла того броварника, котрий сидів біля своїх воріт із києм, пофарбованим начорно, та й сам був чорний, як ворон, смоляне волосся випирало з-під чорної шапки, чорні брови лежали, як налиті кров’ю п’явки, чорне паростя перлося з обох ніздер, а вуса висіли гадючками, ясна річ, також чорними. Омелько Костюченко блиснув чорним вогнем несамовитих очей і сказав таке дивне, що Варвара Сакуниха аж стала, аж рота розтулила, саме того рота, з якого недавно так щасливо були витрушені зайві та й незайві слова, ось чому й стала така без’язика. Омелько ж Костюченко, броварник, їй сказав:

— Чи до мене ти, Сакунихо, йдеш грошей ділити?

А що Варвара не спромоглася на жодне слово у відповідь, тільки дивилася неймовірно, під вусом-гадюкою в ОмелЬка Костюченка з’явилася гадюка-всмішка, тобто його також майже чорні ґемби розлізлися, показуючи жовті зуби, один із яких був зламаний.

— Це ж які гроші? — тоненько видихла Сакуниха, бо тільки на стільки голосу здобулася.

А ті, що мій син із твоїм знайшов, — сказав, а власне, ніби сокирою рубанув Омелькб. — Знаю, що ти задумала. Але тих грошей тобі не дам.

Та що ти таке мелеш, Омельку? — аж затріпотіла Сакунйха. — Чи ж ти в розумі?

І тоді той Омелько Костюченко невідь од чого, яро лискаючи чорним полум’ям несамовитих очей, почав лаяти її, чесну кубіту Варвару Сакуниху, такими словами, яких вона потім у суді ніяк не погоджувалася повторити. А ще до того Омелько Костюченко почав махати перед нею отим у чорній умбрі скупаним Києм і погрожувати їй, та ще й сказав негарно й образливо для неї, переінакшивши її законне назвисько Сакуниха на Сукуниха.

— Ти, Сукунихо, — сказав він, — лучче відступись, будеш-бо за ті гроші в ката у руках!

А коли це сталося, то з ближчих дворів рушили до них люди, і стали зобіч, і все те слухали, й чули. А Сакуниха при тому ганьбленні стояла сама не своя, і червоніла, й біліла, й сіріла, й чорніла, й зеленіла, а що все те сталося так нагло, то й отямитися ніяк не могла, та й слова її були перед цим дбайливо виметені з її нутра, як зайва вода чи сміття, отож тільки й спромоглася писнути:.

— Я, Омельку, не знаю, про що ти торочиш.

І вирвалася з людського юрту, що аж помирав од цікавості, й не так пішла, як побігла додому, а позаду ніби великий чорний пес гавкав: "Гах! Гах! Гах!" — продовжував лаяти її Омелько, і ті гахи, поки бігла (аж волосся вибилося з-під очіпка), били її межи плечі, як стусани. А коли прибігла до обійстя власного, то побачила свого сина Івана, котрий спокійнісінько сидів на ослінці серед двору і їв хліб, помащений олією та присолений. Вона ж увірвалась до двору, як шура-бура, і стала перед спокійним аж понікуди нащадком, ніби в землю вбилася.

— Що це начворив? — гукнула вона.

Іван проковтнув хліб, той, котрий жувавсь у роті, вибалушив очі і сказав:

— Я?

— Ти, ти! — скрикнула Сакуниха. — Що це за гроші знайшов? І чи знаходив якісь гроші?

— Гроші? — перепитав Іван, коли він їв, то бував важкомисельний.

— Гроші, гроші, — зойкнула Сакуниха. — Із Костюченковим сином?

— А, ви про те, — мовив спокійно Іван. — Знайшов!

І знову вкусив хліба, помащеного олією і присипаного сіллю, та й почав його пережовувати.

Тоді вона, Варвара Сакуниха, схопила сина за руку й потягла, хоча й пручався трохи, до житомирського вряду, аби він там усе розповів і щоб той уряд дав задоволення їй від образи, яку прилюдно учинив їй, поштивій кубіті, отой чорнопикий обіясник Омелько Костюченко, якого й жінка його Явдоха інакше не зве, як обіясником, бо гроші, як була твердо переконана Сакуниха, ніколи добра не несуть і до добра не приводять, а особливо знайдені, бо знайдені, сказала вона магістратському судді, — чортом бувають підкинені, отже, і є чортячі, і, за законом зла, такі гроші пімщаються на людині; вона ж, поштива кубіта, користується грішми тільки чесно заробленими й біди собі на голову не бажає, а її ще ніхто, хай сусіди скажуть, у житті не лаяв і не безчестив, як отой навісний броварник Омелько, котрого його власна жінка зве обіясником, бо живе вона, Варвара Сакуниха, у цьому світі порядно.

Пан магістратський суддя сидів за столом, як добра бодня, одягнена в жупана, очі в нього були великі й важкі, як дві гирі, і він переклав ті гирі на хлопця.

— Справді знайшов гроші? — спитав. — Тільки не бреши, бо катівської каші закуштуєш.

— А чого мені брехати, — спокійно відказав Іван — коли не їв, то не бував важкомисельний, а більше розумний. — Таки знайшов.

— Чом же раніше мені не сказав? — зойкнула Сакуниха.

— Бо мене не питали, — спокійно й мудро відказав Іван. — А теперечки питають, то й розказую.

І він почав розповідати, при цьому не дивлячись на пана суддю, ані на матір свою, яка слухала і схвильовано ламала собі пальці, а зирячи у вікно, ніби в ньому хтось розклався невидимий та й підказував, що треба мовити.

Отож він, Іван, син Степанихи Сакунихи, гуляв із другим хлопцем Нестором, таки сином Омелька Костюченка, броварника, на вулиці, а було після полудня надвечір, і якось так їм сталося, що набридла гулянка. Тоді Нестор, його приятель, мовив:

— Ходімо до броварні, до мого батька.

І вони пішли, й стало сутеніти, а небо було ніби рідким вогнем залите, а коли підійшли близько до броварні, то небо вже й погасло. І йому, Йванові, стало трохи страшно, навіть захотів повернутися додому, але Нестор умовив іти далі. Отак дійшли до яру — це неподалік бровару, а той бровар — по той бік Тетерева, й перейшли туди через млинову греблю. І тоді хлопець Іван аж зовсім злякався, бо сутінки погустіли, а ще боявся, що мати його сваритиме, що загулявся, хоча він уже не малий, однак мати його, коли загуляється, завжди сварить. І тут вони побачили в яру невеликого синього вогника.

Стали як укопані. І навколо гус, мов кисіль, синій чи радше сірий сутінок, і повітря здавалося густе й непорушне, і бур’яни, що росли навдоколо, почали густо пріти й пахтіти, і серця у хлопців, принаймні в Івана напевне, аж постискалися зі страху чи від якогось лихого передчуття, а на самому дні яру тихо й морочно палахкотів синій вогник, хоча багаття там напевне не горіло, димом не тягло, отак тільки блимало: вискакували сині язички й пропадали, відтак знову вихоплювалися, ніби вискакували з-під землі, тобто ніби сама земля горіла.

— Знаєш, що це таке? — хрипким шепотом спитав Нестор.

— Чи не скарб? — мовив Іван. — Ходімо накриємо шапкою.

— А чом шапкою? — спитав Нестор.

— Від людей чув: так тра чинити, — мовив Іван, — коли де який скарб з’являється.

І вони почали підкрадатися до того вогника, ніби боялися злякати його. А вогник і справді: чи з’являвся, чи пропадав. Коли ж щось тріскало в них під ногами, вогник зникав, а коли йшли тихенько, з’являвся. Наблизилися, і він, Іван, зірвав з голови шапку й кинув її на вогника.

— А не побоявся, що спалиш? — не стерпіла Сакуниха. — Я б тобі дала за ту шапку!

— Ні, не побоявся, — звів на матір холодні голубі очі Іван. — Бо то не палючий вогонь.

— Як це не палючий? — спитала мати.

— Кажуть люди, — по-старечому мовив хлопець, — що палючий вогонь тоді, коли щось спалюється, а непалючий, холодний, нічо не спалює. А цей таки нічо не спалював, тому й не боявся.

— Мудрий він у вас, — сказав пан магістратський суддя й почав набивати люльку.

— Часом мудрий, а більше дурний, — сказала мати. — Коби не на свою голову.

— Не перебаранчайте йому, — сказав пан суддя, викрешуючи вогню.

Отож стояли над тією шапкою, зниклі із цього світу, бо коли пропав вогник, покрила все морочна й глупа темрява. І йому, Іванові, здалося, що побіч щось диха, і вони так злякалися, що не могли й утекти. Відтак Іван сказав:

— Знайдемо тут скарба, батькові своєму не кажи, а я не скажу своїм.

— То це ти такий добрий до батьків? — зойкнула Сакуниха.

— Я до вас добрий, мамо, — поважно прорік хлопець. — Але тоді мені наче шепнуло до вуха таке сказати, то я й сказав, а перед панами врядними брехати не хочу.

На вряді тоді був не лише пан суддя, а ще й пан писар і підписок, котрий усе мовлене записував, сидів також і пан возний — усі вони аж роти порозтуляли, так пильно слухали.

— Правду говориш? — перепитав пан возний.

— Як ца Святому Дусі, — урочисто прорік Іван.

І тоді Йванові наче знову на вухо шепнуло, і він мовив Нестору:

— Збігай на броварню й принеси сокирку, щоб викопати, а я тута постою.

— І не боявся? — спитала вражено мати.

Ні, не боявся, — поважно мовив Іван. — Страх десь подівся.

— А чому не лопату, а сокирку? — спитав пан суддя.

— Бо люди кажуть: скарба сокиркою тра копати.

— Таки мудрий він у вас, — сказав пан суддя, випускаючи з рота клубеня диму.

Нестор кинувсь у темряву, а він, Іван, стояв і не міг з місця зрушити, ніби кілком прибитий до землі.

1 2 3 4 5 6 7