Останній день

Валерій Шевчук

Братові

"І ще раз бачив я в нього пізніше в житті те, що зарилося навіки мені в пам'яті, бачив таке саме зусилля… до усміху, а опісля – утонення в глибінь! Бачив ще раз…"

Ольга Кобилянська

І

Карпо Вечірній виїхав зі свого села влітку 1722 року, коли гетьман Іван Скоропадський віддав Богові душу і мав бути похований з надзвичайною пишністю, адже після Богдана Хмельницького це був перший гетьман, що помер у гетьманському чині при посаді й на рідній землі. Ця подія витягла Карпа із його самотини й повела до Глухова, і от він стояв у юрбі й дивився на величезну процесію, яка рухалася долиною. Було винесено клейноди, сонце яскраво світило серед неба, й одіж козаків од того дивно висяювалася.

Тягся нескінченний людський потік, Карпо вдивлявся у знайомі й незнайомі обличчя генеральної й полкової старшини – світліли в сьогоднішньому дні і здавалися неприродними живими масками. Карпо усміхнувся усмішкою людини, яка вже ніколи не ступить поруч із тими, що протяглися довгою стрічкою і йшли за корогвами. Йшли та йшли безконечно довго, навіть довше, ніж можна було сподіватися, а в труні хиталося жовте, воскове обличчя й жовта, воскова лиса голова. І все відбувалося між сонячного літнього дня, засліпленого промінням, разом із печальною, однотонною музикою. Важко було перечекати процесію, цю глибоку течію людей, що навіщось ішла за тим, хто перетворився у жовту ляльку; повільно сунули білою дорогою, похитувалися, ніби й собі входили у смерть, у безнадію майбутніх днів, у непевність світову. Хиталась труна, хиталася юрба, хиталися обличчя людей, з якими покійник вершив державні справи, а може, тільки вважав, що їх вершить, і, згадуючи про це, Карпо усміхнувся сумно й вибачливо.

Спустив підборіддя на груди. Юрба все ще коливалася меланхолійним ритмом, а в ній пливли й ті, що колись вважалися його співтоваришами. Але вони вже давно забули про нього, так само, як він про них, – жили кожен у своїй кулі, і Карпо зовсім за тим не жалкував.

Струснув головою й скочив на коня. Кінь напружився, як завжди, коли відчував на собі господаря. Вершник озирнувся, ще раз вбираючи очима видовище: юрба пливла дорогою, як ріка. Натис на остроги й повернув коня у той бік, звідки почався той однотонний хід за труною. Вдарив коня, тварина здивовано повернула морду, і він побачив велике, помережане дрібною сітківкою око. Погладив гриву, кінь подався чвалом, а тоді вирвався з полону білих хат, покритих соломою. Стрімко блиснула баня церкви – це він ще раз озирнувся, – а в повітрі розколовся мідний круглий звук. Дзвонили за упокій, дзвонили щедро, захоплено. Він пришпорив коня, і той ще більше наддав ходи; всі зморшки вершникові ніби налилися густою втомою; він закусив губу й підставив обличчя подувові. Злетіла чорна, кудлата ворона, блиснула барвистим пір’ям сойка. Він проїжджав повз вітряка, крила його оберталися, і йому здалося, що й він, мов цей вітряк, махає крильми, але не для того, щоб злетіти. Карпо ж уже напевне знав, що йому немає повернення до тієї юрби-стрічки, що вела свого проводиря й себе у смерть, що він уже ніколи не з’єднається з ними свідомістю своєю, – ті люди вміли впевнено носити перед собою животи, а може, через те видаватися цілком солідними.

Додому він прибув під вечір. Завів коня до стайні, а сам швидко пішов у хоромини. Тут пахло свічками й старим папером, прохолодними кутками й тишею. Жінки наразі в хаті не було, десь поралася по хазяйству чи пішла в комору, і він подумав про це з полегшенням.

"Це безповоротно", – подумав, розчиняючи незвідь для чого скриню, яку колись вивіз із гетьманської канцелярії.

На нього війнуло тліном давніх зшитків, помережних кривулястим письмом, а висячі печатки грамоти, яку він підняв, брязкнули глухо.

Сів до столу, і перед ним захиталася й потекла, мов річка, юрба. Безконечна юрба, що простувала за труною воскового чоловіка. Восковий чоловік уже не знатиме, що буде із цією землею та світом; восковий чоловік не знатиме, що дала його землі ота зрада, з-за якої він здобував собі гетьманський чин; восковий чоловік був тихий і безмовний, бо саме така відтепер його участь.

– Це безповоротно, – сказав Карпо, кладучи на стіл бронзуваті кулаки.

Колись давно він прийшов до генеральної канцелярії, покинувши студії в Київській академії; дійшов у ній філософії, але не закінчив її – його поглинула невсипуща щоденна робота: складання цидул, грамот, універсалів, виїзд за дорученням генерального писаря чи самого гетьмана: до Палія, молдавського господаря, до Стецика, в Білгородську орду чи у Крим; їздив не раз він і до княгині Дольскої, через яку гетьман Мазепа провадив потаємне листування з польським королем. Гетьман йому довіряв, отож саме його вибрав для секретних оборудок; до речі, ніколи не посилаючи його в Московію – для цього були в нього інші. І в тих поїздках, писаннях, складанні урядових паперів швидко проминули роки, а коли гетьман[21] піднявся проти тиранії Петра і став союзником шведського короля, Карпо став на його боці, не роздумуючи, бо вірив, що гетьман мудрий, як змій, і твердо знає, коли можна акцію виграти чи програти. Але гетьман програв. Його прибічники подались у Молдову, під захист турецького султана, а він, Карпо, не поїхав, а повернувся додому. Тоді-то й завітав до покинутої й напіврозгромленої канцелярії, незвідь для чого накидав до скрині паперів і перевіз їх у село. Потім знову повернувся, і тут його заарештували – хтось доніс московитам, що він був близький до гетьмана чоловік. Але він удав із себе дурника – все казав ніби й щиросердно і таке, що й московитам не було таємницею, бо гетьман і справді був мудрий, як змій, і про всі посилки з дорученням до чужих володарів ретельно сповіщав у всіх донесеннях у Москву, звісно, утаюючи речі, які московитам зовсім не треба було знати. Карпо сам складав гетьманові такі донесення, а що мав пам’ять надзвичайну, оповідав на допитах догідно із тими донесеннями, бо чудово відав: коли його допитувач засіче, що він дурить чи крутить, його почнуть катувати, – тоді й прийде біда, бо після таких катувань мало хто залишався живий. Але Карпо говорив багато і все догідно з Мазепиними донесеннями – йому повірили, хоч і зачинили до ув’язнення й протримали рівно п’ять років, і то тільки за те, що він мав нещастя бути наближеним до гетьмана. І тут винуватий був, здається, сам гетьман, бо назвав його ім’я як довіреної своєї особи в одному з донесень.

Село, в якому він залишив скриню з паперами, належало жінці його покійного приятеля сотника Івана Суботенка, саме в цієї вдови Карпо й купив собі хату і грунтець; зрештою, його із сотничихою в’язало щось більше, ніж ділові оборудки, вони, зрештою, одне одного вподобали, але не настільки, щоб стати людьми близькими.

Може, тому його речі пані сотничиха зберегла, коли він відсиджував у буцегарні, грунтець його обробляла за своїм хотінням, і він нічого супроти того не мав. Але так сталося, що, коли повернувся, не відчув хвилювання, переступаючи порога тієї, до якої колись мав теплі почування. В панському домі було вогко, коли туди завітав, крізь невеликі вікна цідилося примарне світло, йому в той день нестерпно боліла голова, ніби обруч обхоплював лоба, стискаючи мозок іржавим вірвантом. Вгорі нависав сволок з вирізаним на ньому написом, що цей дім побудував у 1666 році пан сотник Петро Суботенко, батько його покійного приятеля, і Карпо відчув, що саме з цього моменту у ньому фіксується злам. А може, надто знесилів після буцегарні; мабуть, що так, бо, коли ще підходив до села, його оточила зусебіч темрява, а хати, люди й дерева закрутилися з жахкою швидкістю.

Марія, пані вдова сотникова, побачивши його, чомусь поблідла і схопилася за стовпця ганку.

– Ах, пане Карпе! – видихла вона. – Невже це ви? Вже не сподівалася побачити вас живого.

І вона заплакала. Він відчув якийсь смуток: зовсім про неї забув, бо між ними тільки й вив’язалася що бліденька ниточка, але й така ниточка, буває, має значення. У дворі стояли слуги пані сотничихи, в дверях також стояла дебела дівка і широкими очима дивилася на прибульця, ледь-ледь усміхаючись, тож він уклонився і сказав тихо:

– Боюся, пані, бути незваним гостем.

– Незваних гостей у мене не буває, – відказала Марія, голос у неї вже тремтів, дивилася на нього цілком звичайно. Тоді Карпові блиснуло в голові вогнем, і він також змушений був обпертися об ганок.

– Вибачайте, пані, – мовив він.

– Е, пане канцеляристе, – сказала сотничиха. – Ви в тій хурдизі таки занепали.

– Таки так, – мовив він. – Зовсім занепав.

І переступив її порога. Переступив, щоб тут залишитися ще на десять років, і ось ці десять років минули, помер

Іван Скоропадський, гетьман – не гетьман, колишній полковник стародубський, який тільки через те став гетьманом, бо перший зрадив свого володаря. Карпо прожив у селі десять років, тихий і покірливий під міцним закаблуком вольовитої пані сотничихи, тільки й займаючись що господарством: худобою, оранкою, збиранням, будівництвом, копанням льохів, виготовленням напоїв, ковбас та шинок, в’яленням риби, і скриня, що її Марія таки зберегла, – чи не єдине його власне майно, якщо не рахувати грунтеця, – простояла всі ці десять років, майже не відчиняючись. І от тепер, відколи побував на похороні того гетьмана, який жив десь так само під каблуком своєї жінки, Карпо відчув, що з ним починає щось коїтися, що він уже не може займатися господарством, навіть любити своєї жінки, яка не принесла йому плоду, як не принесла його й панові сотнику Іванові Суботенку, він відчув, що не вона була безплідна, а він, бо вже десять років ніби й не жив, бо він щось у цьому світі забув, не вчинив, бо його вітчизна пропадає разом із ним, пропадає так невідворотно, а він сито їсть і м’яко спить і вже навіть не має злості до царя-деспота, що потоптав його вітчизну, – того, що гостро відчував, сидячи у буцегарні; що він, Карпо, ніби опускається у воду: отак заплющив очі, звів угору руки й поринає без кінця і краю. Через це, повернувшись із погребу гетьмана, він таки відчинив заповітну скриню і перегорнув папери, котрі там лежали. Але й це не принесло йому полегшення, бо що може вчинити з цим нікчемним, старим паперовим мотлохом?

Отоді він згадав свого приятеля Самійла Величка, з яким разом трудилися вони у генеральній військовій канцелярії і з яким разом потрапили до хурдиги.

1 2 3 4 5 6 7