Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда

Шевчук Валерій

1

Юлька була мала, може, лише на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими, аж випирали вони з одежі, грудьми, а ще до того і з геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закадзюбинка, був маленький (пипочкою) ніс. Сірі вуста майже не виділялися на обличчі, а очка були так само круглі, здивовані, сірі, з рідесенькими кущиками брів; голова з ріденьким волоссячком також сірої барви, стягнутим ззаду гумкою. З’явилася вона з одного із сіл, неподалік Житомира, прописку здобула, влаштувавшись на якомусь шкідливому заводі; пожила трохи з гуртожитку, а тоді придбала собі на околиці кімнатку, таку маленьку, що в ній уміщувалося тільки ліжко, маленький столик та один стілець. Кімнатка, однак, мала аж два вікна, але без окремого виходу; хазяйка, в якої Юлька купила кімнатку, поки що дозволяла їй ходити через кімнату свою (коли це говорила, то якось так примружила очі, що й сліпий би побачив — це недовго триватиме); Юлька ж була недурна, принаймні втямила, що колишній господині кімнати таки недовго захочеться терпіти таку незручність, але вони були в однаковому становищі: хазяйка хотіла продати, а Юлька купити, отже, справу було залагоджено, Юлька стала власницею кімнатки, а містилася та в будинку на косогорі, і всього подібних комірчин було в ньому дев’ять, отже, на даху стояло поки що вісім телеантен, а до кожної кімнатки було прибудовано по незугарному, часом зі сходинками, ґаночку, і всі вони були наліплені на будинок, ніби ластів’ячі гнізда.

— Розживетеся й проб’єте собі хід через вікно, — сказала доброзичливо колишня господиня Юльчиної кімнатки і знову змружила очі — це був майже ультиматум, але й на це Юлька мовчки згодилася, бо чудово знала: їй самою купівлею не обійтися, коли вона хоче жити у своїй хаті, а не в бридкому гуртожитку, тож їй доведеться біля цієї хати повозитися й потратитися, а це була немала проблема, бо Юлька витратила на хату всі гроші, а із зарплатні, що її одержувала на шкідливому заводі, навряд чи що відкладеш.

Ось чому у вільний час вона відчиняла вікно, присовувала до нього стільця (до речі, стільця, столика і ліжко вона купила в хазяйки разом із кімнаткою), сідала, клала пишні перса, аж вивалювалися вони із блузки, на підвіконня й засинала чи завмирала, чи то зирила на прирічкові краєвиди із верболозами або й на вулицю, шматок якої потрапляв їй у визір, а може, ні на що і ні на кого не дивилася, — лице її при цьому робилось байдуже, ніби то місяць посірів та й сів на підвіконня відпочити; при тому була Юлька така непорушно-відсторонена, що всяк із чоловіків, котрий проходив мимо, неодмінно повертав у її бік фізію; одні тільки окидали її поглядом, інші шкірили зуби, але ніхто не зупинявся й не пробував до неї заговорити, хоч кожен аж поглядом їв оті розвалені на підвіконні перса. Юлька ж на ці розглядини не реагувала ніяк, навіть не дивилася на тих, котрі ото проходять і пасуть очима її єдину, справді достойну принаду; вона в ці хвилини взагалі ніби нікого не бачила, а зворухнутися то й не мала потреби, хоч, може, це так тільки здавалося, бо хто його вгадає, ідо думає собі жінка і ідо вона там бачить а чи й не бачить.

Так тривало день у день і до неї почали вже звикати, як звикають до дерева, ідо спокійно собі росте, або куща, ідо спокійно собі цвіте, аж завело в той завулочок, де стояв дім — Ластів’яче гніздо — Шурку Куксу, який того дня був печальний, бо саме покинув чергову почварку, з якою крутив любов, а нової іде не знайшов: мав до почварок Шурка Кукса особливий інтерес. Коли ж у нього таке траплялося, ставав розтривожений і збентежений; тоді йому, бідасі, не сиділося на місці, отож він блукав, мов сновида, а в грудях у нього немилосердно товклося серце і грало якусь вельми невиразну мелодію, ніби хтось надимав міха; відтак, Шурка й сам надимався, випухкуючи повітря і густо червоніючи на виду, — був видимо хворий, і хвороба ця увіч була любасна. Губи його при цьому м’яли цигарку, а дим він ковтав, як воду, і випускав і ротом, і носом; дим той (здавалося, ідо він більше його видихав, як вдихав) обволікав Шурчине обличчя габою, щипав очі, тож очі натурально воложилися. І ось він, бідаха, крізь дим, сльози, габу любасного туману, який його оповивав, крізь любасний одур, який і витворював отакі з ним фінти, побачив мимолітне видіння, маленьке чудо у вікні: блідого, сірого, заснулого місяця і розвалені біля того місяця сніжні кучугури (сьогодні Юлька була в білій блузці). Од того видіння Шурчине серце в порожніх грудях скакнуло під горло, кумельгнулося кілька разів, а тоді зціпилося, стислося в маленьку грудку й зупинилося. Відповідно, зупинився й сам Шурка Кукса та й умер, розтуливши рота, з якого безвольно випала цигарка і лягла на висохлого куща трави біля його правого черевика, котрий, здається, ніколи не знав вакси. Із того куща повився тонкий синій димочок і почав окручувати Шурку, ніби сповиваючи його в кокон, бо на те він і вмер перед мимолітним видінням, чудом у вікні, щоб, фігурально кажучи, "ококонитись", а в наступні хвилини, може, перетворитись і в метелика Павине Око; відтак ударити крильми й полетіти на той білий вогонь, що розлився на підвіконні під сірим отим, заснулим місяцем.

— Драстє! — сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. — Це ви купили в тої Кози хату?

Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду; губи при цьому в місяця ледь-ледь скривилися.

— Дивіться оно, у вас оно під ногами оно земля оно горить!

— Оно! — сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.

— Це я од вас його запалив, — сказав Шурка Кукса. — Очарувався! Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.

— Да! — сказала незрушно Юлька. — Розкажеш своїй бабушці.

— Нє, правда! — мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркану: гоголем — це значить — бочком, а бочком тому, що під парканом ріс буйний кущ кропиви. — Я такий, що всьо можу.

— Може, й можеш, — сказала Юлька і знову завмерла.

Шурка Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тяму, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами, вже за спиною.

— Слиш, як тебе звать? — спитав він, безсилий відклеїти погляд од тих розлитих на підвіконні принад.

— Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, — сказала Юлька і по-простацькому розреготалася. Шурці ж од того сміху зробилося млосно, бо він уже був, як та риба на гачку, — гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.

— Слиш, — сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить,

— може, ти мене в гості присогласиш?

— Багато ти хочеш, — сказала незворушно Юлька й завмерла.

— Не, я серйозно, — сказав Шурка.

Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.

— Може, й приглашу, — сказала спокійно й розважно Юлька. — Коли ти мені замість цього вікна, — вона махнула рукою, — двері вставиш.

— Двері? — зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.

— А ти хочеш, щоб я тебе приглашала за красіві глаза? — спитала Юлька. — Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.

Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат він такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо... хм...

— Я не мастер уставляти двері, — сказав він трохи ображено.

— То йди своєю дорогою, — незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.

Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на кущ трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився, та й усе.

— А двері в тебе є? — спитав він, трохи й вагаючись.

— Принесеш, — категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.

Шурка знову зирнув на ті груди, — якось вони вже й не так його хвилювали, — на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе — сиділа собі й зирила на річковий краєвид, ніби й не було його тут або він був щось не більше як кущ трави.

— Шутніха ти, — сказав він. — Придумала... Давай лучче просто, по-хорошому...

— За дурничку шукай дурних, — категорично сказала Юлька. — І не мішай мені оддихать.

Знову почухав потилицю, — ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра — двері!

Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалася, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив — перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим — для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.

Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета — цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі муляло, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув — оце той гачок і рве, роздирає йому нутрощі. Водночас, щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти — і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв, буде разговор.

1 2 3 4 5 6 7