Записки стандартного чоловіка
"А той, хто не впаде і не поклониться, тієї хвилі буде вкинений до середини палахкотючої огненної печі".
Книга пророка Данила.— /// — 6.
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Сьогодні я відчув себе старим. Здається, вперше. Ні, це не тоскне почуття безвиході чи якоїсь зламаності, це зовсім не втрата інтересу до життя та світу чи якісь дефекти у сприйнятті красивого й потворного, це щось, може, й гірше: мене потягло раптом на спогади, при тому, що, назагал, згадую про своє минуле вельми нечасто, хоч було воно, на мою думку, нерядове й неординарне з подіями, ба й потрясіннями, але я не переживав катастроф, зіткнень із злочинним світом, не потерпів тюремного ув'язнення, не воював, навіть не піддавався смертельному ризикові; хай і страждав через жінок, карколомних романів не заводив, а згодом щасливо зустрів одну із них, тих жінок, та й одружився і живу з нею й досі, намагаючись переконати себе, що люблю її; діти мої інфантильні й нецікаві, вони наповнюють свою кімнату цілком ідіотичною музикою, з книжок зрідка читають детективи, хоч я за життя зібрав, як мені здається, чудову й на тонкий смак бібліотеку, але та бібліотека пилюжиться без застосування, бо я й сам поступово відучився читати книжки, а задовольняюся легкотравним чтивом і то з тієї простої причини, що вечорами відчуваю себе глибоко втомленим, день у мене зайнятий роботою (працюю я інженером на бетонному заводі), отож до вечора вже такий випотрошений, що далі нікуди, а на суботу-неділю їжджу за місто, де в мене є малесенький літній будиночок, клапоть городу і садок, біля яких я радо пораюся. Колись любив тонку, настроєву, ба вишукану музику, але груба, ідіотична, що нею захоплюються мої діти, вбила в мені той інтерес, тобто в мене практично не було можливості усамітнитися, щоб ту музику послухати, а дітей вона чомусь непомірно дратує, отож від якогось часу я збагнув, що тієї музики (тобто тонкої, вишуканої) й сам не сприймаю, а може, знову-таки втомлений, щоб її сприймати,—дні течуть один за одним, жуючи мене, як корова жуйку, і от трава мого буття почала перетворюватися у збиту, перемнуту, перемішану, липку суміш, і ця суміш — сьогоднішній я; корові часу залишається одне: ковтнути мене в своє нутро, де я натурально перетворюсь, як усе живе, у гній. І от у мені почав вряди-годи з'являтись оскаженілий протест, і раптом збагнув, як це пишеться в одному вірші (забув чиєму): "Мені здається, я не жив, а тільки лиш збирався жити, і ненавидіть, і любити..." Зовнішність у мене також не вельми, я б сказав, запущена: огрядний, маю постійну турботу, що на животі у мене розстібаються ґудзики сорочки і стає видно не першої свіжості майку, і я весь час лапаю себе по животі, застібаючи ті ґудзики, а що пальці пітні та брудні, то сорочка в цьому місці швидко засалюється; на голові в мене найбридкіша лисина; корова часу, вибачайте за такий грубий образ, лизнула мене від лоба до тімені й виїда все волосся, хіба що над самим чолом лишилося трохи схожого на пух, і я прилизую його, розуміючи всю сміхотворність такого заняття; нормально волосся росте лише від потилиці до тімені і з боків, біля вух; обличчя в мене повне з підгарлом — бридке обличчя; отже, я до нудоти стандартний літній чоловік: старий, гладкий і лисий — що може бути ганебніше; таким, до речі, мене й сприймають мої ліниві, мляві й інфантильні дочки, і я відчуваю їхнє презирство до себе щохвилини, бо вони мають одну активну рису — зневагу молодих до старих, хоч самі ніби чортополох на смітті: не хочуть ні вчитися, ні працювати, а тільки стримлять біля телевізора і безперестанно плетуть собі светри й кофти, рукавички й шкарпетки, шарфи і шапочки, а ще нещадно вичавлюють у мене гроші на вдягачку-взувачку — для цього одного я їм, здається, й потрібний. Жінка моя несамовито їх любить, і все коло них товчеться, і все їм догоджає, щодо мене ж виконує свій обов'язок як з-під палиці, а уважна до мене стає лише тоді, коли я вибухаю й починаю сердитися чи лютитися, тобто коли перестаю бути спокійною приналежністю дому, як шафа, крісло, стіл чи той-таки телевізор, та й інтимні наші стосунки давно механізувалися: як тільки може, вона їх оминає, що й ставало причиною більшості моїх спалахів та обурень. Коли лягаю спати, вона затримується допізна на кухні, а вранці в домі звична товкітня, бо всі мають розбігтися по своїх роботах і навчаннях; ми вже з жінкою ніколи не сідаємо сам на сам потеревенити, відчуваючи при цьому силу подружню злагоду, а коли й починаємо таку балачку, вона відразу ж починає мені суперечити, при тому з такою жахнючою алогічністю, що це мене починає дратувати, і я ховаюся в свою мікро-комірчину, тобто маленьку, відведену для мене кімнатку; більшу займають діти, дружина в тій кімнатці тільки спить, бо її кабінет — кухня. Отож єдність наша звелася до несвідомої присутності одне біля одного під час сну, тобто я тільки й можу, коли припікає, прокинутися серед ночі й оволодіти байдужим, сонним і нечутливим її тілом — такі мої наскоки вона сприймає як даність, хоч часто й бурчить, аби я її не чіпав, бо вона себе погано почуває й хоче спати. Тоді щось брутальне бурчу і я, і все завершується новим актом несвідомої присутності одне біля одного, тобто ми одне біля одного спимо і, звісна річ, ніколи одне одному не снимося.
- Валерій Шевчук — Диявол, який є (Сота відьма)
- Валерій Шевчук — Освітлена сонцем кімната
- Валерій Шевчук — Сутінки
- Ще 59 творів →
І от одного разу, пізно ввечері, коли я ліг спати, дівчата у своїй кімнаті дивилися якусь телевізійну передачу, щось на зразок вікторини чи змагань допитливих, безперестанно мигаючи при цьому щпицями, мені примарилося видиво трамваю, який уже давно, певне, списаний на металобрухт, старого такого, розхитаного, червоно-жовтого на вулиці мого рідного Житомира (зараз я живу чи, точніше, функціоную в Києві), малого й торохтливого, ще того трамваю, двері якого водієм не зачинялися, в який можна було заскочити й на ходу і на ходу ж зіскочити, так нешвидко він їхав, а коли бувало глітно, то на підніжках висіли, наче рій бджіл, що покинули вулика, люди, і були в того трамваю ручки з пасів, і була криклива кондукторка, і лави вздовж, а не сидіння, а коли дивитися з вулиці, то обличчя пасажирів у ньому виглядали як темні плями.
Юнак без шапки в короткому пальті стояв у розчинених дверях, а за спиною в нього світився сніг, юнак схопився за ручку з паса й похитувався, широко всміхаючись, а скраю на сидінні виструнчилося двоє юних, аж зелених: дівчина з бантиком і хлопець, у якого тільки-тільки почала засіватися парость на підвуссі. Дівчина дивиться на юнака в короткому пальті, в очах її тріпотять сльози, а трамвай пливе і поторохкує, хитається й коливається.
Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua
— От я тебе й прихопив,— задоволено каже юнак.— Тепер розкажу батькові й матері. Баришня!
— Ну, й розказуй, подумаєш! — сказала невпевнено дівчина.
— Ха-ха! — засміявся юнак, коротке пальто його було розсібнуте й метелялося полами, так само метелялися кінці червоного кашне.
— Любов! — сказав, усміхаючись, хлопець на костурах. Він не сідає, а сперся на задню стінку, напівзвісившись на костурах.
— По-моєму, ти сьогодні й уроків не вчила,— сказав юнак, і поли його пальта мотнулися.
— А тобі яке діло! — огризнулася дівчинка.
— Дивись, вона каже: яке мені діло? — зчудовано повернувся до хлопця на костурах юнак.— Чув таке: яке мені діло? Мені?
— Да,— сказав хлопець на костурах.— Як кажуть прості люди, любов — не картош-ка, ха-ха!
Біля дівчини сидить у кепці, насунутій до очей, молоденький, аж зелений хлопець, в якого над губою висіялася перша поросль, сидить серйозно, ніби не він оце їде з дівчиною і ніби не про нього оце мова.
— Прихопив тебе, прихопив! — задоволено каже юнак у розстебнутому пальті.— Розкажу тепер батькові й матері, ото буде концерт!
В юнака насмішливо розтягнуті губи. Голос украдливий, насмішкуватий. У дівчинки на здоровенних очах сльози. З-за хустини витинаються банти. Щоки вкриті рум'янцем — палають.
— А ти... ти підлий!..
"Підлий" юнак дивиться на товариша з костурами. Той сміється, струшуючись усім тілом. Обличчя похитується, пальці, що тримають костура, здригаються.
— Чув? Вона ще й обзивається,— каже здивовано юнак.— Ні, ти послухай!
— Афектація,— каже поважно хлопець із костурами.— Афектація з аберацією...
— Що ти сказав? — обурено перепитує дівчинка.
Але хлопець із костурами не пояснює, що таке афектація з аберацією, він сміється.
І все воно раптом застигає в моєму теперішньому визорі: насмішливо розтягнені губи Артура, того, який стане згодом моїм приятелем, маленька дівчина з бантиками, яку я тоді покохав так, що вона мені снилася щоночі, і яка зараз, певне, цілком так само, як моя жінка, несвідомо присутня біля якогось такого ж ординарного, тлустого, старого й лисого, як я, чоловіка, і ніколи ні їй, ні мені вже не повернутись у той трамвай, бо той трамвай — тільки сон далекої юності, такої далекої, що здається, ніби її й не було зовсім — до речі, мої стосунки з тією дівчиною згодом ускладнилися і стали ледве не ворожі. Але тепер я, як дурний, дивлюся на неї й дивлюся і відвестися не можу: банти витинаються з-під хустини, широкі оченята, а в них — сльози, а поруч сидить страшенно юний хлопець у кепці, насунутій до очей, серйозний і мовчазний, і ніби його тут нема — не можу його побачити виразніше з цілком зрозумілої причини, бо це і є я. Хлопця із костурами звали Славком, він теж пізніше стане моїм приятелем, а зараз сміється безгучно, його тіло струшується, очі звелись у щілинку — такий дивний у нього був сміх, на нього так само вражено і уражено дивляться очі дівчини, а звали її Аллочкою, та й не очі в неї були, а прозорі кришталики, в яких срібно ламається світло. В хлопця з костурами довгий ніс і невеличкі очі. "Ха-ха-ха!" — сміється він, трясуться плечі, а між них голова.— Ха-ха-ха!" — пальці на ручках костурів трясуться, танцюють, тонкі й довгі пальці, ті пальці ловко й натхненно вміли перебирати ґудзиками баяна, на якому Славко вмів грати, і хоч я терпіти не міг баянової музики, грав він по-особливому — в його музиці завжди відчувався відчай і смуток, а може, й біль — неприкаяна скарга на своє каліцтво.
Аллочка була вся червона.