Супер "Б" з "фрикадельками"

Нестайко Всеволод

Сторінка 6 з 14

Але розмов із Ларискою уникав.

У неділю з самого ранку Лариска з батьками і з московськими родичами, тіткою і дядьком, поїхали на вокзал. Мамині батьки, Ларисчині дідусь і бабуся, жили під Фастовом у селі Кожанка. І сьогодні дідусеві виповнювалося сімдесят років. Тому, власне, москвичі й приїхали – на ювілей.

Лариска любила сімейні свята, коли родичі сиділи за довгим столом, весело гомоніли, перебиваючи одне одного, виголошували жартівливі тости, дотепували й сміялися.

І зараз, сидячи в електричці й дивлячись, як мелькають за вікном квітучі садки, вона відчувала те радісне піднесення, яке бувало в неї перед сімейним святом. Вона мугикала пісеньку і не одразу звернула увагу на дружний сміх у протилежному кінці вагона. І раптом здригнулася і завмерла, почувши знайомий голос, який вигукував, перекриваючи сміх:

– Буде вам сумно доти, аж доти, доки на купите в мене "Анекдоти"! Хто "Анекдоти" у мене купує, той вже ніколи в житті не сумує!.. Всього лише за одну гривню ви можете мати радість на всю дорогу в електричці. Сміх – здоров'я для всіх! Сміх – це наш український женьшень! Здоров'я і довголіття – всього за одну гривню!

– Ой! – тихо зойкнула Лариска. – Та це ж наш Таратута. Вовочка Таратута! Дайте мені швидше газету! Я не хочу, щоб він мене бачив! Це ж його таємниця! Він не хоче, щоб у класі знали!

– Тю! – знизав плечима тато, даючи Ларисці газету, яку читав. – От дурненький! Чого тут ховатися? Він же працює, гроші заробляє!

– З нього будуть люди! – докинув дядько. – Всі американські міліонери починали в продажу газет у дитинстві.

Газета, якою затулялася Лариска, тремтіла у неї в руках. І тато, і дядько купили у Вовочки по тоненькій брошурі анекдотів, які він витяг зі шкільної сумки.

– Дякую! – вже без усякого римування оказав Вовочка і поштовхався далі. Як завжди у неділю, електричка була переповнена.

Наступного дня, у понеділок, Лариска не могла дочекатися, коли вже закінчаться уроки. їй так кортіло поговорити з Вовочкою без свідків!.. Але вона й виду не подавала.

І от нарешті продзвенів останній дзвінок.

Вона так нервувала, щоб ніхто їй не перешкодив, що ледь не вгналася під машину, наздоганяючи Вовочку.

Роззирнувшись навколо, чи нема поблизу однокласників, вона порівнялася з ним і тихо сказала:

– Сміх – це український женьшень!

– Що?! – Вовочка спіткнувся від несподіванки.

– Не бійся – я нікому не скажу! Ми вчора електричкою їздили до дідуся. Але ти даремно ховаєшся. Я… я пишаюсь тобою!.. – вона почервоніла. – 3 тебе будуть люди. Всі американські міліонери починали з продажу газет у дитинстві.

Якийсь час вони йшли мовчки.

– Я газетами теж пробував, – сказав нарешті Вовочка. – Але це складно… Газетами треба зранку… А я в школі. Можу тільки в неділю.

– А ті вірші ти сам склав?

– Ну! Вірші! Теж іще знайшла Тараса Шевченка! – Не скажи! "Доти – анекдоти" – рима будь здоров!.. Може, ти й справжнім поетом станеш.

– І продаватиму свої вірші в електричці, – усміхнувся Вовочка. – Поети зараз не жирують… Та й сьогодні, ти ж бачила, з літератури не підготувався.

– Нічого! Просто понеділок – важкий день. Але є ще й вівторок, середа, п'ятниця… Виправиш!

– Виправлю!.. Ну, ґуд бай! – він на якусь мить спинився і глянув їй у вічі. – Дякую тобі!.. Але, якщо хочеш, можеш розказувати… Справді, чого ховатися? Я ж не краду…

І Вовочка Таратута побіг до свого будинку.

Пригода шоста

Вчорашня курка

Марина Зінченко і Надя Бондарук дружили з першого класу. Ото як посадила їх учителька Оксана Яківна за одну парту в перший день їхнього шкільного життя, так вони й почали дружити. І всі п'ять із половиною років дружили – разом уроки готували, одна одній допомагали. Марина більше до математики здібна була, до фізики, хімії – точних наук. А Надя – до літератури, історії. Географію любила. Марина Наді задачки як не допоможе вирішити, то списати дасть. А Надя Марині з літератури, з історії те, що Марина вдома вивчити не встигла, перед уроками стисло розкаже, а то й на уроці підкаже. Одне слово – творча взаємодопомога. І у Наді, і у Марини батьки були небагаті, але й не зовсім бідні. Надин тато у якійсь фірмі шоферував, а мама у бухгалтерії працювала. А Маринин тато у райдержадміністраци якісь папери писав, мама ж у технікумі викладала. Марина була реготушка, любила смішні книжки, анекдоти, веселі передачі й узагалі все веселе. Надя часто її веселила, удаючи незграбу і невдаху. Надя була худорлява, височенька і вважала себе негарною. Хоча риси обличчя її були правильні. І очі великі, променисті. І губенята пухленькі, рожеві. Та коли дівчинка вважає себе негарною, це якимось чином впливає на людей. Ота відсутність самоповаги, критичне до себе ставлення передається іншим. І разом із тим це надавало Наді розкутості, вона дозволяла собі кривлятися, корчити будь-які гримаси, комікувати. І це виходило в неї симпатично, навіть талановито…

Ото ідуть вони з Мариною, і раптом Надя – бебех на землю!

– О! Знову я тобі впала! От незграба!

Марина сміється, а тоді каже:

– Це ти навмисне! Скажи – навмисне? Тут же й спіткнутися нема об що!

– Таке кажеш! Хто це навмисне падає? От смішнячка!

– Це ти смішнячка, а не я. Дивись – коліно розбила!

– До весілля заживе! – усміхнулася Надя. – Тим паче до мого. Невідомо, чи й взагалі буде.

Навіть на уроках Надя іноді влаштовувала репризи. То удасть, що не помітила, куди сідає, і гепалася на підлогу поряд із партою. То, відповідаючи урок, раптом замовкала на півслові й хапалася за вухо:

– Ой! Ой! Вибачте! Мені, здається, мошка у вухо залетіла! Ой! Ой!..

І починала відчайдушно трусити головою і стрибати на одній нозі під загальний регіт усього класу. А тоді:

– О! Уже вилетіла! Продовжуємо урок!

Вчителі, хоч і бачили, що вона "витворяється", не дуже й лаяли її, бо ставилися до неї з симпатією. Та й класові іноді потрібна розрядка…

Через парту від них сиділи в іншому ряду Вероніка Чорноус та Стелла Гончаренко. То була класна аристократія, яка трималася окремо, ні з ким не контактувала, хіба що іноді з Борею Бородавком. Та й то, коли Борині батьки переживали фінансову скруту і перестали возити Борю до школи на "Мерседесі", то й з ним контакти припинилися. Тато Вероніки був банкіром, а тато Стелли – дипломатом. Вероніка була дуже гарна, справжня красуня – чорноброва, голубоока, з довгими волохатими віями. Стелла не така гарна, але теж вельми приваблива. Від обох пахло неймовірними парфумами. "Прикид", тобто вбрання, – екстракласу. Вероніка казала, що її назвали так на честь мексиканської кінозірки Вероніки Кастро, що грала у серіалі "Багаті теж плачуть". Вона, тобто Вероніка Чорноус, теж збиралася стати кінозіркою або принаймні топ-моделлю. Стелла мала ті ж наміри. Вони обидві вже по кілька разів були закордоном, відпочивали з батьками і на Багамах, і в Греції, і в Іспанії… То про що їм було балакати з тими, хто відпочивав у бабусі в Свиноїдах або у родичів у Бердичеві на річці Гнилоп'яті? Нема про що балакати. От вони й не балакали.

Отак удвох досиділися вони до шостого класу.

А у шостому класі сталася для Вероніки трагедія. Стеллиного тата-дипломата призначили у посольство в якусь арабську державу. І Стелла разом із батьками поїхала туди… Вероніка кілька днів не просихала від сліз – сиділа за партою сама і гірко плакала. Але сльозами горю не поможеш. Треба жити далі. Позаяк тато-банкір ні в які арабські держави їхати не збирався. Йому й тут жилося непогано… Наплакавшись усмак, Вероніка почала оглядати клас – наче вперше його бачила.

І погляд її спинився на Марині.

Якось на перерві Вероніка підійшла до Марини і сказала:

– Ти не допоможеш мені? Задачка у мене щось не виходить. Не доганяю.

– Будь ласка! Давай! – і Марина підсіла за парту до Вероніки. І почала розтлумачувати їй задачку. А коли продзвенів дзвоник на урок, і Марина підвелася, щоб пересісти на своє місце, Вероніка попросила:

– Не пересідай! Будь ласка! Посидь зі мною!

– Але я ж сиджу з Надею. Вона моя подруга! – розгублено сказала Марина.

– Ну й що? Сиділа з нею, а тепер посидиш зі мною. Мені так самотньо, – Вероніка зітхнула. Марина розгублено подивилася на Надю, яка все чула. Надя почервоніла, але усміхнулась і махнула рукою – сиди, мовляв, нічого страшного… І Марина лишилася сидіти з Веронікою. Несподівано Вероніка полізла у свій ранець і витягла дуже гарну американську ручку, електронний записник і велику пачку жувальної гумки:

– Це тобі!.. Бери!.. Не соромся!

– Та ти що?! – зашарілася Марина. – Я не… не заради…

– Не ображай мене! Я від щирого серця!.. Завтра я й Наді принесу.

І справді наступного дня Вероніка принесла й Наді таку саму ручечку, електронний записник і пачку жувальної гумки.

Так почали вони дружити утрьох. Хоча дружба була не дуже рівнозначною. Марина сиділа з Веронікою, і лише на перервах вони спілкувалися втрьох. Надя спершу намагалася продовжувати свої репризи, але Вероніка реагувала зовсім не так, як Марина. Не сміялася, а тільки кривила у зневажливій посмішці губи. Надине комікування було їй явно не до душі. І Надя комікувати перестала.

Якось Марина сказала:

– Надю! Знаєш, Вероніка запрошує покататися на роликах. Тільки в неї дві пари: її і Стеллині. Ми з тобою по черзі будемо. Добре?

– Ну давай… Спробуємо… – знизала плечима Надя.

Після уроків Вероніка завжди обідала у бабусі, яка жила поряд зі школою. І уроки там робила. І була аж до вечора, поки батьки не звільнялися і не забирали її машиною додому. Ролики теж були у бабусі.

Марина була спритною і одразу навчилася кататися на тих роликах, мабуть, тому, що вміла кататися на ковзанах. А от у Наді щось виходило поганенько (вона й на ковзанах їздити не вміла)… І Надя без усякого комікування раз у раз гепалася на асфальт. З цього вже Вероніка весело сміялася, аж захлиналася. Марина співчутливо зітхала. І, геть позбивавши об асфальт коліна й лікті, Надя кататися на роликах припинила. Спершу вона дивилася, як спритно катаються, взявшись за руки, Марина і Вероніка. А тоді сказала:– Ну ви собі катайтеся, а я піду додому – зализувати рани…

– Ну чого ти?! Чого ти?! – загукала Марина. – Почекай! Я ще трошки покатаюся, а тоді підемо додому разом.

Надя бачила, як Марині хочеться кататися, яку неї сяють очі від захвату… І Надя майже годину чекала, поки Марина не накатається.

1 2 3 4 5 6 7