ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ
ТРИЛОГІЯ ПРО ПРИГОДИ ДВОХ ДРУЗІВ
ВІД АВТОРА
У дитинстві я був руденький, худенький і маленький — чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як і я, шпінгалета, я прив'язував до однієї ноги важку праску, до другої — цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить.
Швидше вирости я хотів ще й тому, що дитинство моє, на жаль, було не дуже безхмарним і щасливим. Тато мій, колишній "січовий стрілець", 1933 року був заарештований і загинув. З трьох рочків пізнав я, що таке доля безбатченка, де чи не єдиною втіхою були книжки.
А коли мені було всього одинадцять, почалася війна. Дитинство моє урвалося, я одразу став дорослим. Бо лишився в окупованому фашистами Києві, і ті два роки згадувати не люблю — стільки там було страшного й недитячого.
А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам'ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше. Написав я чимало книжок. Але чи не з найбільшою насолодою я писав про пригоди Яви і Павлуші. Все почалося сорок років тому з двох оповідань "Пригода в кукурудзі" і "Тореадори з Васюківки", що були надруковані 1963 року. Хлопці виявилися такими меткими й непосидючими, що примусили мене одразу ж написати повість "Пригоди Робінзона Кукурузо" (1964). А тоді повість "Незнайомець з тринадцятої квартири" (1966). І нарешті — повість "Таємниця трьох невідомих" (1970), що й склали роман-трилогію, який перед вами.
Минув час. Відбулися знаменні історичні події. Україна стала незалежною... І я вирішив повернутися до "Тореадорів". Аж ніяк не відмовляючись від попереднього тексту книжки, яка розійшлася по світу сотнями тисяч примірників, друкувалася й друкується в хрестоматіях, шкільних та студентських підручниках, я вирішив зробити нову авторську редакцію "Тореадорів з Васюківки", позбавивши книжку деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З'явилися й нові епізоди. Допоміг мені в роботі прекрасний поет і талановитий редактор Іван Малкович. Щиро дякую йому за це.
А вам, дорогі мої читачі, хочу сказати — не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні. І якщо Ява й Павлуша допоможуть вам на якісь хвилини гостріше відчути радість веселого, щедрого на пригоди й витівки дитинства, я буду щасливий.
Дивіться також
- Всеволод Нестайко — Лілії
- Всеволод Нестайко — Таємниця старого склепу
- Всеволод Нестайко — Слідство триває
- Ще 66 творів →
Всеволод Нестайко
ЧАСТИНА ПЕРША
Яку розсказує Павлуша Завгородній.
НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА І ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШІ ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛІ, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКІВКИ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич
— От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванько-о-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
— Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
— Знаю, знаю, — ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.
— Діду! — жалібно озивається він.
— Давай-давай!
— Діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур'янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противнюча й плямиста, як географічна карта.
— У-у, скотиняка! Щоб ти...
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у — Васюківці! Станція "Клуня" — станція "Крива груша". Три копійки в один кінець. Родичі безплатно. З учительки математики — п'ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти— дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і...
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна... Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великі Зондські.
Але Ява — це не острів.
Ява — це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: "Я — Ваня", а вийшло "Ява", чи то "Іван" у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте "Ява" до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є!
Городські мисливці, що "Волгами" з Києва приїжджають, тільки охають.
"Ви, дедушка, абсолютний чемпіон", — кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. То вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — Вона букву "р" не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам казав:
— Ми, — казав, — з тобою, Павлушо, хлопці неабиякі. Справді, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
— З фантазією, — підтакував я.
— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: "Ондо, — каже, — Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні".
— Чув. Справді.
— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на травневі свята.
— Треба, — погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави. Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему "Виховання дітей у сім'ї". Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бій биків.
— Га? — не відразу второпав я.
— Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися "Тореадор"?
— Ага...Той що?
— Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько в капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
— Так-так-так...
— А тоді — рраз! Бик — беркиць! І оплески.
— Ага. Класнючо... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я?
— Тю, дурний! Убивати! Що це тобі — м'ясозаготівля, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Як футбол. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — то найсміливіші герої і ловкачі. Головне — тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо й по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я усміхнувся. Це було класнючо. По радіо, по телевізору і взагалі...
Ми повмошувалися зручніше й почали обговорювати подробиці. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі, — наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький — загоряв. Голова під парасолькою, все інше — на сонці. І раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався — досі невідомо. Але факт — півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противнючий був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
— Ні, — сказав він, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось — велике і крутороге.
— Коров'яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов'язково має бути бик.
Ява задумався:
— Хтозна, може, й так.
— Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
— А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний.