Хроніка полум'яних літ
Характерна особливість цієї книжки в тому, що до неї увійшли публікації, які були вміщені протягом 2013-2015 років в одній із найбільших українських газет "Сільські вісті", яка здобула славу захисника селянства, землі, національної ідентичності, демократичних засад нашої держави. Тож близько півмільйона читачів мали змогу знайомитися з цим твором під час його народження, так би мовити, в он-лайн режимі і навіть деякою мірою впливати на цей процес із допомогою листів та телефонних дзвінків. Тобто робота над цією хронікою полум'яних літ, можна сказати, була колективною. Прикметно, що автор виступав не лише в ролі літописця, а й громадянина, який намагався активно впливати на розвиток ситуації в країні. Теми нарисів і репортажів охоплюють широкий спектр української дійсності від подій у Верховній Раді, переговорів у Москві та Брюсселі до боїв на східному фронті. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з оцінками Олександра Карпенка, проте йому не можна відмовити у щирому вболіванні за долю України та її народу. Та я все ж підтримую думку, висловлену в книжці, що розвинене громадянське суспільство — ключ до нашого європейського поступу.
"У кожного має бути свій Майдан", — такими словами автор завершує свою книжку. Ми знаємо, що Майдан Олександра Карпенкарозпочався ще в кінці 1980-х. Він належить до людей, яких називають рупорами народної правди — колючої, гострої, гіркої. Цю місію виконує чесно і принципово, за що йому діставалося і від комуністичного, і наступних владних режимів. Він був і є грозою бюрократів, корупціонерів, кривдників людей праці, захисником землі і вільного селянства. Його книжка змушує думати, спонукає до дії, до перебудови мислення, до рішучих і шляхетних учинків. Він пропонує розв'язок одвічних українських проблем — корупції, бідності, бюрократії, стосунків влади і громади, використовуючи досвід цивілізованого світу, який здобув під час своїх мандрів планетою від Австралії до Бразилії. Відчувається, що всі нариси писані кров'ю серця — схвильовані, непідкупні, полум'яні. Ця книжка гаряча і за актуальністю, і за патріотичною пристрасністю. І ще, сподіваюся, залишиться такою надовго.
Іван Томич, президент Асоціації фермерів та приватних землевласників, Народний депутат України
Борцям за волю України присвячується
Без надії сподіватися
2013-2015-й увійдуть в історію людства як Українські роки, бо все, що відбувалося на території нашої держави, мало для нього доленосне значення. Світ упливав на нас, а ми — на нього. Наше прагнення до свободи було зумовлене подіями у світі, а ми своєю чергою змусили його ворушитися, тобто втягнули в боротьбу за український вибір. Учені кажуть, що із Великого вибуху утворився Всесвіт. Події 2013-2015 років в Україні теж можна назвати Великим Вибухом, з якого мають народитися потужне громадянське суспільство і оновлена європейська держава. Передумови тієї катастрофи накопичувалися протягом усіх 22 років незалежності. Утворилися справжнісінькі авгієві стайні, де нагромадилися бідність, соціальна несправедливість, корупція, самодурство чиновників і правоохоронців, безправ'я. Нам треба було, об'єднавшись у громади, чистити ті гнійники щодня, а ми з цим мирилися (якось воно буде) і нарікали на політиків, хоча треба було нарікати на себе, бо це ми їх делегували у владу.Коли прокинулися і оцінили масштаби біди, вхопилися за голови. Куди не кинь — всюди клин. На заході — Європа, котра, запрошуючи у своє лоно, водночас зачиняє двері, на півночі — Москва, яка намагається накинути ярмо Митного союзу, всередині — п'ята колона і розпорошеність суспільства. Але найсвідоміша і найактивніша його частина вчинила за принципом лицарів: "Роби те, що треба, і будь, що буде". Так чинить юнак, котрий гине, захищаючи свою дівчину від зграї покидьків. Наш ривок у Європу, битва із системою нагадують втечу з радянського ГУЛАГу, відчайдушну, безнадійну, смертельно небезпечну, коли в'язні наважуються на неї, аби стати вільними хоча б під час цього процесу.
Які наші шанси у цій боротьбі? Принаймні їх більше, ніж у наших предків, які боролися за волю України. Попри всі негаразди понад двадцять років виховання в українському дусі далися взнаки. Ми усвідомили себе нацією, відродили плем'я героїв, почали організовуватися в громадянське суспільство, консолідувалися. Путіну з нами буде дуже важко. Європі також. Оці кілька років історія повинна нам зарахувати як кілька десятиліть. Ми багато чого навчилися, але ще багато чого не вміємо. Наприклад, протистояти інформаційному зомбуванню, формувати і контролювати владу, опиратися підкупу з боку політиків. Ми не довели до логічного завершення розпочате на Майдані: кланово-олігархічна система не знищена, розграбування держави триває. Мало того, олігархи скористалися Революцією гідності для наступу на права людей праці, Захід теж використовує її інструменти для досягнення своїх цілей. Фактично Україна опинилася між трьома вогнями: з одного боку Путін, з другого — клани, з третього — транснаціональні корпорації, яким потрібна наша земля і дешеві людські ресурси. Битва на три фронти буде дуже важкою. Чи вистачить сил вистояти у цій нерівній боротьбі? Адже й так зазнали непоправних утрат, відновивши рух до незалежності. 1991-го нас було 52 мільйони, а скільки зараз: 40 чи 35? Десять-п'ятнадцять мільйонів померлих і ненароджених українців! Коли зможемо залікувати цю жахливу рану? Що робити далі? Позбутися ілюзій, не витати понад хмарами, а реально оцінити своє становище, можливості і діяти відповідно. Навчитися думати, виробити українську філософію, знищити "п'яту колону" в особі олігархів, корупціонерів і стати хитрими, як змії. Ми унікальний народ індивідуалістів, який завжди байдуже ставився до держави, тому-то й вибудував її дуже слабкою і недосконалою. Тож треба подолати одвічне прокляття бездержавників і від сьогодні і довіку стати суспільними людьми. Україна — понад усе! Інакше не виживемо.
Ця книжка складається з окремих нарисів, репортажів, які описують найяскравіші епізоди нашого Великого Духовного Ривка. Вона містить роздуми щодо розв'язання ключових проблем нації. В цих одкровеннях немає однозначних оцінок. Автор ставить запитання, відповідей на які не знає ніхто. Він сумнівається в усьому, закликаючи читача думати, шукати розв'язок проблеми. Понад усякий сумнів лише такі цінності, як Бог, Вітчизна, незалежність, демократія, справедливість, воля, мужність, моральність, героїзм українських патріотів. Як хотілося б подивитися на Україну 2050-го! Втім, ця книга адресована не тільки далекому, а й нинішньому поколінню, намагаючись спонукати його до думки і дії.
Бог із нами, він має допомогти. Ми так настраждалися за останнє тисячоліття! Хай перетворить Україну на територію вічного миру. Без надії сподіватись і боротися до кінця...
Олександр Карпенко.
Між двома полюсами
Розп'ято нас між
заходом і сходом, що не
орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
Ліна Костенко
Павутина Третьої імперії
Неправда, що всі імперії рано чи пізно руйнуються і зникають. Поки існуватиме людство, житиме прагнення одних народів підпорядкувати собі інші. Щоправда, імперії, аби вижити, демократизуються, переходять із юридичних та географічних у культурно-духовні та економічні форми. Як на мене, досі є британська, іспанська, португальська, французька імперії. Зрештою ЄС — це теж імперія, але витончена, демократична, освічена, в якій народи не почуваються поневоленими, хоча насправді не зовсім вільні. Проте російська імперія, незважаючи на всі трансформації, залишилася такою ж агресивною і кривавою, як і в часи свого зародження.Проіснувавши близько 300 років, на початку ХХ століття вона стала занепадати. Але не вмерла, як дехто вважає, в жовтні 1917 року, а трансформувалася в СРСР. Соціалістична революція під проводом Леніна — це не інакше, як спроба реанімувати імперію на комуністичній основі, знайти привабливішу обгортку та дієвіші механізми підкорення народів, а також захистити московську Євразію від наступу цивілізованого Заходу. Якби 1917 року революційний процес у Росії завершився буржуазним переворотом, то вільний капіталістичний світ поглинув би її ще 70 років тому, залишивши незалежною, але знівелювавши монголо-татарську суть. Проте ленінська соціалістична революція її врятувала, заморозивши на довгі роки напівфеодальний устрій.
Якщо царську імперію згубила християнська м'якотілість, то більшовизм позбавив її будь-яких докорів сумління і моральних гальм. Гадаєте, чому молодше покоління білого офіцерства стало масово переходити під час громадянської війни на бік радянської влади? В останній воно інстинктивно відчуло порятунок ідеї Великої Росії. Ці служаки царю і Отєчеству знали, що фактично приречені (так воно й сталося, бо Сталін більшість із них розстріляв або згноїв у концтаборах), проте все одно ставали до лав червоної армії, служили в ній фанатично і самовіддано, поки зрештою не допомогли комуністам створити нову тюрму народів на чолі з великоросами. Грізний ведмідь, ніби хамелеон, перефарбувався в червоний колір.
Свій великодержавний шовінізм це чудовисько стало маскувати під ідеологію інтернаціоналізму, ключовими фразами якої були: "Кожна нація має право на самовизначення аж до від'єднання", "Нації мають зближа— 8 тися через розквіт", "Без єдності російських та українських пролетарів вільна Україна неможлива" тощо. Хоча між рядками цих догм слід було читати: "суцільна русифікація", "знищення національної ідентичності", "змішання народів". Антинаціональні плани ВКП(б)-КПРС видавала лише теза про формування нової історичної спільноти під назвою "радянський народ". Програма розчинення інших культур у російській (асиміляція) була розрахована на тривалий період і мала прихований характер.