Слово до читача
Ця невелика за обсягом книжка анікого не залишить байдужим. Ні сільського жителя, ні міського. Йдеться в ній про українців, яких жорстока недоля вирвала з корінням (таких більшість!) із рідної землі, погнала туди, де Макар телят не пас.
Якщо вдатися до метафори, то наші краяни — емігранти — нагадують пір'я птаха, розсіяне по всіх горах і долах. Або ще наочніше й переконливіше: нашого цвіту — по всьому світу.
В душу западає нарис "Червона земля Бразилії". Читач із болем буде дізнаватись, як криваво-тяжко вгризалась у неподатливу землю нещасна хвиля українців, викинутих — у ХІХ столітті — на безмежно далекий і часто-густо ворожий берег у Південній Америці.
"А ще у той важкий час українцям допомогла згуртованість. Толокою ставили хати, вирубували ліси, на заробітки йшли великими гуртами. Страйкували теж дружиною... Страйк українців у Прудентополісі тривав так довго, що уряд був вимушений залучати військо, яке палило бараки і частувало шомполами лідерів непокори".
Нам би такої згуртованості, а тоді сам чорт не брат!
Що гнало і жене нарід на чужу чужинеччину? Безвихідь, безземелля, безхліб'я, безробіття. Знедоленим людям дуже хотілося вірити, що десь там, за морями-"окіянами", їх чекає коли не рай, то "благодєнствіє". Як же вони гірко помилялися!
Скільки нашого цвіту наклало головами на чужих теренах! Скільки обманутого люду без пори і часу загнано на той світ! Якби сльози, виплакані нашими земляками-емігрантами, злити воєдино — розлилося б друге Чорне море.
Коли б українці, оті шукачі кращої долі (у всі віки), не тікали, а примножували в себе дома славу і багатство України, яка б могутня Державна потуга постала перед усім Світом!
...Далі автор розповідає про наших земляків, які подалися у закордон на заробітки... уже при Незалежності, коли Свобода прийшла. Він торкається особливої, страшенно болючої струни. Нарис із Греції звинувачувально називається "Чужих батьків ми доглядаємо...".
А своїх покидаємо напризволяще, а діток своїх цураємося — залишаємо їх на родичів близьких і далеких. Щемить душа, розривається душа, голосить душа. Але ж за такий гріх розплата гряде у масштабах нації. Це скалічені долі нашої юної зміни, а значить, скалічене майбутнє.
...Кілька думок про стиль письма Олександра Карпенка. Це вдумливий автор, стриманий, а не розхристаний у викладі матеріалу, слово у нього точне, добірне, як колоски житні у снопах. Що надто важливо: він не пропускає головного, корінного. Епізоди, картини, що їх змальовує автор, уміло відібрані, скомпоновані, мають продуманий логічний ряд. Ну, й думка авторська не спить, а грає. Як добре відомо, бездумне письмо завжди було приречене на забуття.
Ось такі підвалини, на яких тримається публіцистичне кредо О. Карпенка. А таку творчу особистість, безсумнівно, чекає гарна жнив'яна доля.
Степан КОЛЕСНИК, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Ця книга присвячується пам'яті мого батька Федора Петровича Карпенка
За Уралом, у степах безкраїх...
Казахстан за чисельністю українців — четвертий у світі. Переселялися в ті краї кількома хвилями: перша — козацька, друга — царсько-столипінська, третя — сталінська, четверта — цілинна. Їхні назви умовні. Межі між ними розмиті. Котилися хвилі і хвильки, летіли бризки, отак і назбиралося у тих краях із середини вісімнадцятого до початку 90-х минулого століття близько мільйона наших земляків.
З усіх переселенських хвиль мені найближче столипінська. Бо десь одразу після 1905 року помандрував сюди у пошуках вільних земель і кращої долі мій дід Петро разом зі своєю численною родиною. Шлях з Полтавщини до Північного Казахстану був второваним, але нелегким. Їхали переселенці Сибірською залізницею через Москву до Петропавловська або Омська, потім на базарі купували конячину і вирушали до місць, рекомендованих місцевою владою до заселення. Новий край вражав переселенців красою, схожістю з Україною. Трави на лугах — до пояса, озера наче моря, навколо них березові гаї, а земля масна і чорна, як на Полтавщині, і головне, її тут — море, займай, скільки хочеш, обробляй, скільки подужаєш. І займали. І села ставили за тим же звичаєм, що й в Україні. "Их деревни можно сразу узнать по белым саманным хатам с соломенными крышами. Вообще хохлы устраиваются на новой родине так, как жили и на прежней. С великороссами селятся они только в крайности, предпочитая отдельные поселения", — читаємо в "Полном географическом описании нашего Отечества". Отож їдеш сьогодні Північно-казахстанською областю, і здається, що ти в Україні: Прісняківка, Соколівка, Добровольськ, Воскресинівка, Ісаївка, Макарівка, Полтавка, Семиполки, Тернівка, Петрівка, Олексіївка, Богданівка, Спасівка... Та в більшості з них від українського лишилася тільки назва. Панують російські звичаї, звучить російська мова, у паспортах мешканців навіть з українськими прізвищами переважає запис — росіянин. Та як не ховай породу, її видно здаля. Садиби нащадків переселенців з України найвпорядкованіші, паркани найвищі, собаки найбільші, на даху — супутникові антени, на картопляній грядці — жодної бур'янини, під вікнами — мальви, у дворі — кілька яблунь. "Наші?" — питаю, показуючи на такі двори, у свого родича, коли йдемо вулицями Соколівки. "Наші", — сміється у відповідь.
У Соколівці жив зі своєю невеликою родиною мій дядько. Нічого він не знав про переселення з України, бо народився вже в Казахстані. Зате добре пам'ятав, як одразу після революції блукала казахськими степами їхня сім'я в пошуках кращих земель, як загинув під час цих кочувань дід, як потім поневірялися. Пройшов дядько Сашко всю війну, заслужив багато бойових нагород. Працював в одному з районів Казахстану головою райвиконкому. Пробував кілька разів по війні повернутися в Україну, але то роботу там підходящу не знаходив, то партійні чини якось косо дивилися на чужака з Казахстану. Розповідав, що ветеранів війни в цій країні шанують. Пенсія така, як три українських. До 60-річчя Перемоги одержав від влади різних виплат на суму, яка дорівнювала тисячі доларів. Був казахстанською знаменитістю. Писали про нього і центральні, і місцеві газети, бо таких учасників бойових дій в країні можна було на пальцях порахувати.
З гордістю показував мені ветеран навколишні місця. Мовляв, у нас не гірше, як в Україні, а може, й краще. Природа в Сибіру й справді первозданна, майже така, якою її застали наші земляки вік тому. Сто кілометрів північніше — і вже починається тайга. Нема вже дядька Сашка. Коли помер, було йому 92 роки.
Вихідців з України в Казахстані поважають. Вже на вокзалі в Петропавловську зав'язалася розмова з казахами про се про те. Вони із села Добровольськ, де в основному живуть українці. Найпоширеніші прізвища у ньому — Білики, Семененки, Голуби, Васильченки... До роботи дуже беручкі, працюють з ранку до пізнього вечора не розгинаючись, горілки не п'ють, шануються, розмовляють українською, дуже гарно співають, на свята вдягають вишиванки. Таке приємно чути.
Вже в Астані довідався, що українців у Казахстані з кожним роком стає все менше й менше. Якщо 1990 року їх проживало тут понад один мільйон, то нині — 440 тисяч. Дуже вплинув на це природний фактор, та найбільше — міграція. Якщо думаєте, що наші єдинокровні брати виїхали в Україну, то помиляєтеся. Більшість із них постійним місцем проживання обрала Росію. І не тому, що Батьківщина їм немила. Просто вона зустрічала своїх дітей дуже непривітно: багато бюрократичної тяганини з одержанням громадянства, відсутність роботи. А ще віяло тоді з України відчаєм і страхом. Ще й досі віє. Наші лідери в очах місцевих українців — справжні помаранчеві монстри, які не дають Росії користуватися Севастополем, тягнуть насильно Україну в НАТО, СОТ, розпродують її Америці. Тобто все, що кажуть російські телевізійні канали, яких тут засилля, тому вони й вірять. "Ну, як вам там живеться? Важко?" — запитували мене і дивилися так співчутливо, ніби прибув із зони воєнних дій, де нещодавно впала атомна бомба. Відчувалось, що не вистачає в Казахстані інформації про Україну.
— Передплатив минулого року за каталогом "Сільські вісті", "Дзеркало тижня", інші газети, але гроші мені через деякий час повернули і пояснили, що доставка українських газет поки що технічно неможлива. Як же так, для поляків і німців можлива, а для нас — ні, — скаржився мені голова однієї з українських громад в Астані Микола Ілліч Літошко.
Дивує його й те, що нема де купити українську книжку, до цього часу не видані українсько-казахські словники. Просив, аби якийсь спонсор з України прислав на громаду кілька бандур: "Ото б ми тоді зазвучали на оглядах.."
Загалом у Казахстані налічується двадцять дві українські громади. Але поміж собою вони, на жаль, не дружать. Якби їх зібрати докупи, то це було б українське суспільство в мініатюрі: розпорошене й різноголосе, з багатьма гетьманами й пророками, де ніхто нікого не розуміє, наче у Вавилоні. Колишні цілинники та їхні нащадки мають свою громаду, нащадки репресованих — свою, вихідці з західних областей теж тримаються окремо, і таке інше. Багато товариств створено за територіальним принципом. Найчисельніше — у Павлодарській області. Кожне дуже багато робить для збереження мови, культури, розвитку зв'язків з Батьківщиною. Мають громади свої фольклорні колективи, проводять безліч цікавих заходів: народних свят, конференцій, літературних вечорів. Та все це ніби окремі озерця. Всі спроби злити їх воєдино закінчуються безплідними дискусіями.
Прикро, що тримаються осторонь нашої діаспори сановиті українці. А їх не так і мало: Іван Кравченко — перший віце-міністр індустрії і торгівлі, Юрій Лавриненко — перший віце-міністр транспорту, Наталія Коржова (Поліщук) — віце-міністр економіки, Юрій Кубачук — сенатор... Список можна продовжувати посадовцями в областях і в районах. Як бачимо, наше українське насіння таке, що де не посій, там і вродить. Талантом, здібностями, старанністю, стійкістю не обділене. Тягнеться до посад, знань, професійних висот.