Олеся

Марко Кропивницький

Сторінка 10 з 15
Чого не Тямиш, про те не сікайся міркувать, бо я того ненавидю. (П'є чай.) Що ж, ти читатимеш?
Олеся (читає). Навіщо? Все, про що тут списано, я вже чула від вас не раз. Що отець Леоніда Петровича був лютий чоловік, злий, самодур, це я знаю. Знаю я, що він поневірявся над вами, знущався...
Кіндрат Антонович. Ага, то тепер, коли я здобув під старість шматок хліба і закуток, то мушу все те віддати синові його? Так виходить, по-твоєму?
Олеся. Я тільки казала вам, що не слід користуватись чужим нещастям. Земля стоїть, самі кажете, вдвоє більш того, за скільки вона вам дісталась.
Кіндрат Антонович. Ну?
Олеся. Ну, і слід чуже віддати!..
Кіндрат Антонович. Чуже?.. Яке чуже?..
Олеся. Завжди ви повчали мене казати так, як мені моя совість проказує.
Кіндрат Антонович. Совість? Геть з очей з твоєю совістю!.. (Вирива папір і жбурля в неї.)
Олеся. Візьміть за коси мене та кулаком по голові, може, швидш примусите засунуть голову в петлю!.. (Хутко пішла.)
Кіндрат Антонович (з ляком). Що-о? Нехай мене Бог боронить!.. Що вона таке сказала, ти чула? (Біжить до дверей.) Олесю, вернись!.. Що це вона? Піди до неї! Що це вона задумала?
Лукерія Степанівна. Стовбот/вореніє авилонське6, та й тільки. (Пішла хутко.)
Кіндрат Антонович. Що ж це таке коїться? То цебто я мушу віддати те, що кровію та потом увесь вік здобував? За віщо? З якої речі? Не дам ні карбованця, ні шеляга не дам!.. Школярські прописи і я колись читав: "Посліднім поділись з ближнім. Будь доволен малим і будеш багат..." 7 Читав і заповіді: "Не пожелай жени ближняго твоего, ні вола його, ні осла його, ні всякого скота" 8. А чи багато таких на світі, котрі б того не пожелали?.. Ні, так воно не буде! Іди заміж за Левоніда Петровича, тоді дам йому половину іменія, потому що онуки мої будуть дворяне! Та й я біля такого зятя мав би підвищання і почитування; і не дражнили б мене люде, як тепер дражнять, "лакей"!.. Коли ще я був лакеєм, а вони і зараз, хоч ти їм кіл на голові теши, "лакей та й лакей"! А Левоніда я прибрав би до рук і заставив би його дослужитись аж до полковника!..
ЯВА З
Кіндрат Антонович і Леонід Петрович.
Леонід Петрович (входе з правого боку підпилий, з шаблею в руці). Что это ты вздумал со мной проделывать?
Кіндрат Антонович. А що таке?
Леонід Петрович. Ты приказал в мои комнаты внести боченок с дегтем и еще там какой-то хлам?
Кіндрат Антонович. Потому, як вам завгодно, а далі так не приходиться: вже всі сусіди тюкають на мене, що я вам потуряю: вся округа з мене глузує, що ніяк не викурю вас з хати. Помилуйте! Це ж таки прямо божеське на-казаніє. Ми люде робочі, труждающі, за день натомимось так, ще й кісток не чуємо; вночі треба б спочити, бо як на світ поблагословиться, знов, Господи, благослови, до праці; а замість спочивку мусимо слухати, як ви з своїми гостями цілісіньку ніч бенькуєте та хокуси приставляєте? Гармидер та галас такий заводите, що прямо хоч з двору втікай!..
Леонід Петрович. Гости уж разъехались, чего ж тебе еще?
Кіндрат Антонович. Мабуть, нам таки не обминуть неприятностів?
Леонід Петрович. Ты мне не угрожай. Продам мебель — и уеду!
Кіндрат Антонович. Як окопажі продавали* то й тоді казали: "Зараз уїду", а замість того програли гроші...
Леонід Петрович. Это не твое дело!
Кіндрат Антонович. Тошно, що не моє діло, а тільки хата це моя.
Леонід Петрович. А, так ты вот как начал разговаривать со мной?
Кіндрат Антонович. А як же з вами ще розговорювать?
Леонід Петрович. Превосходно. Купи у меня мебель и всю обстановку, и я тотчас уеду.
Кіндрат Антонович. Небель ваша мені без надобность
Леонід Петрович. Ну, так приищи покупателей. Впрочем, я уже посылал за жидами, и они сегодня явятся. (Кричить.) Эй, Левка!
Кіндрат Антонович. Що це ви хочете?
Леонід Петрович. А вот посмотришь!
ЯВА 4 Ті ж і Л ь о в к а.
Льовка. Требовали?
Леонід Петрович. Перенеси сюда вино и стаканы. Сколько у нас еще там бутылок осталось? Льовка. Две белого и две красного. Леонід Петрович. Тащи их все сюда! Льовка. Слушаю! (Пішов)
Леонід Петрович. Я больше ни ногой в те комнаты, где ты деготь велел поставить да хомуты сложить...
Кіндрат Антонович. Не знаю, чого вам так не подобається дьоготь?
Леонід Петрович. Нюхай сам, когда он тебе нравится.
Кіндрат Антонович. Кажуть, що тепер дохтурі дьогтем лічать людей, а вам дьоготь не наравиться. А я вчора, перед обіднею, за вас на часточку подавав "о здравії". (Сідає і гіє чай.)
Леонід Петрович (регоче). Да? Спасибо! Я постараюсь быть здоровым!.. (Вдивляється у вікно.) "Прощайте вы, поля родные, ты, степь привольная, прости"! Чье это стихотворение, ты не помнишь?
Кіндрат Антонович. Нам не врем'я такими пустяками заніматься.
Леонід Петрович. Да, все на свете пустяки, кроме рубля.
Кіндрат Антонович. Ні, не все, не все пустяки...
Леонід Петрович (слухаючи). Под этим роскошным кленом как часто в детстве я играл; помню, юношей всегда любил понежиться в его прохладной тени, вдыхать аромат душистых ветвей и уноситься в заоблачный мир, в мир фантазии и грез. Роскошный клен, не правда ли?
Льовка (вносе вино в пляшках на підносі і стакан). Барин, вино принес!
Леонід Петрович. Хорошо, ступай! (Льовка пішов.)
Кіндрат Антонович. Довго вже він і розкошує, цей клен. Ловка буде з нього соха в кошару.
Леонід Петрович (випив стакан вина). Что-о? Ты срубишь его?
Кіндрат Антонович. А доки ж йому й рости? Леонід Петрович. Ты испортишь чудный вид, дивный ландшафт!..
Кіндрат Антонович. Деякі люде і досі пригадують ланшахти, як, бувало, покійні батюшка ваші, царство їм небесне, вічний покій їх душечці, захочуть кого з мужиків вихворостить, зараз відчинять оце саме віконце та й гукають на отамана: "А веди його, шельму, сюди, під оцей ланшах, розложи його під оцім кленом, в холодку, щоб сонце не припікало, та всип п'ятдесят гарячих". Зараз розчепірять і почнуть стьобать...
ЯВА 5 Ті ж і Павло.
Павло. Хазяїн! Там чабан прийшов, щоб тютюну продали. Каже: "Ще вчора докурився дощенту; така,— каже,— братухо, нудьга обгорнула, що мало не здурів".
Кіндрат Антонович. Почав вже розмазувать.
Павло. Я ж тільки кажу, що чоловік бідкається, каже: "Повіриш, братухо, такі думки в голову лізуть, як нема чого курить"..,
Кіндрат Антонович. Ну, годі, годі!..
Павло. Дивина! Було, покійні барин, Петро Ригорович, так вони требують, щоб усе їм товком розказав; а тут не вспієш рота роззявить... Дожились... (Пішов, махнув рукою.)
Леонід Петрович. Вот каков ты, Кондрат. Я недавно только узнал, что у тебя работник целиком в руках, ты имеешь для него и табак, и холст, и сапожный товар, и чай, и водку,— и на всем наживаешь барыши?,.. Сам торговец, кабатчик, помещик и все сам — бесподобно!
Кіндрат Антонович. Це правда, я все сам.
Леонід Петрович. И все для себя одного и ни для кого ничего?
Кіндрат Антонович. Нащо ж я другому дам, коли сам можу управитись?
Леонід Петрович. Справедливо. И сам все сожрешь!
Кіндрат Антонович. Як то сам? Оцього то вже я й не розберу!? Ви, може, думаєте, що я, як. другі: шахер-махер? Ні, у мене і патент, і промислове свідительство...
Леонід Петрович. Все на законном основании?
Кіндрат Антонович. Такий вже у мене статут: від закону ані на ступінь! Отже ви, либонь, глузуєте з мене?
Леонід Петрович. Напротив, я удивляюсь разносторонности твоих талантов.
Кіндрат Антонович. А придивіться ви до цього діла з іншого боку, не засмієтесь. Мужикові нічого більш не треба, щоб йому тільки тютюн, полотно, ремінь, а у свято півкварти, він і задоволений. Я оце недавно завів моду, щоб робочі пили кирпичний чай. Мужик як нажлуктиться цього чаю, як розіпре йому живіт, то йому й горюшка мало, тільки, знай, обдувається та посвистує... І за обідом вже він зовсім менш їсть, а воно, як розміркуєш, так і виходить рощот, ще й який рощот!..
Леонід Петрович. Разумеется. Как тут не нажиться?
Кіндрат Антонович. Теперечки я виписую газету "Свєт" 9.3 неї я все бачу, що у миру коїться, і годі з мене науки, і не треба мені більш ніяких книжок, та й ніколи мені їх читати. Я не знаю, навіщо так багато книжок пишуть. Якось в городі зайшов ненароком у книжну лавку, як глянув, так аж здивувався: усе книжки та й книжки!.. Прочитавши "Свєт", я продаю його на цигарки робочим по копійці за лист; от та газета мені неначе й даром обіходиться.
Леонід Петрович (тим часом знов задивився у вікно і, не слухаючи Кіндрата, промовля):
І широкую долину 10,
І високую могилу,
І вечірнюю годину,
І що снилось, говорилось,
Не забуду...
Кіндрат Антонович. Це, либонь, списано у господина Шевченка. У мене є така книжка — "Кобзар". Семіна-ристик подарував. Господин Шевченко, вони теж з мужиків були і потому дуже понятливо описують і чувствительно; тільки іноді зразу як крутнуть у бік або за хмари-облака... Забалакався з вами, а там мене чабан дожида. (Пішов.)
Леонід Петрович. Какое-то неведомое чувство овладело мной, когда я стал вглядываться в эти рельефно выделяющиеся на фоне дальней синевы безмолвные курганы, просто не хочется глаз оторвать, все бы смотрел .и смотрел... Как сжимается сердце при мысли, чтр все это видишь в последний раз... Здесь могилы отцов и дедов... (Швидко відходить од вікна.) Как, однако, все это глупо, очень глупо!.. (Почина ходить по хаті і підійма папір.) Что это? (Передивляється.) А, что-то вроде биографии. Да-да! Это автобиография Кондрата. (Чита.) Уж не мне ли он ее готовил в презент?
ЯВА 6
Олеся і Леонід Петрович.
Олеся. Ви сами тут?
Леонід Петрович. К вашим услугам!.. (Кладе тетрадь на стіл.) Ваш папа был здесь, он сейчас вышел... О л е с к. Коли ви від'їздите від нас?
Леонід Петрович. Вам желательно, чтобы я поскорее уехал?
Олеся. Ні, я не про те... Я хочу прохать вас, щоб прислали мені програму для поступлєнія на х-вершалські курси,
Леонід Петрович. Вы и до сих пор мечтаете об этом?
Олеся. Чим людина хворіє, об тім вона й маріє... В Петербург поїдете?
Леонід Петрович. Да, разумеется!./ Куда же больше?
Олеся. Нате вам гроші і вишліть мені програму.
Леонід Петрович. Зачем же деньги?.. Полагаю, что эта вещь недорого стоит?..
Олеся. Я не знаю, скільки... Ось два карбованця!..
Леонід Петрович (не бере грошей). Не беспокойтесь, у меня хватит на покупку... Так вам непременно хочется резать людей, потрошить?..
Олеся.
9 10 11 12 13 14 15