Повість про осінь

Євген Гуцало

Сторінка 4 з 5

Та поступово роздягається земля, дерева скидають із себе легкі єдваби, по-сирітському щулячись, дрижать на вітрі, й місяць теж немов роздягається разом із усіма, скидає і скидає з себе свій золотий одяг, він водоспадом ллється донизу, стелиться по шляхах, у березі, в яру,— місяць роздягається й роздягається, і все ж таки не в силі поскидати з себе весь блиск, усе сяяння.

Погляньте, скільки його золотих лахів поначіплювано на березовому гіллі, на кленах, на зірчастій калині, скільки його коштовного одягу валяється по бур'янах, по пустирищах. Порозкидав свої сиві смушки по луках, розгорнув оксамити по дорогах, щедрою рукою кинув чорних шовків на ріллю, а від неба до самісінької землі порозвішував у повітрі свої гаптування, свої ризи, найтоншої роботи прозорі полотна, а самого тебе, й лице твоє, й руки закутав, огорнув примарним серпанком, покривалом, і ти не в силі звільнитися з нього, виплутатись.

А осінній місяць пахне опалим листям, так, як пахне воно, зметене в купу в рову чи під тином; та ще випромінює він зараз ясну тугу, світиться нею так, як у твоєму минулому світиться почуття любові, яке тобі колись подарувала доля.

ЇЖАК

Діти принесли його з лісу, довго гралися ним. їжак не хотів розгорнутися, настовбурчував голки, то вони кидали ним об землю, пробували лоскотати патичками — й хоч би тобі що! Навіть цькували собакою, який, пирхаючи, обнюхував те жалкё тіло, пробував перевернути лапами, але скоро поранився і, підібгавши хвоста, відбіг убік. Зрештою, подумали, що замучили їжака, а тому покинули його в купі листя, а самі порозбігалися по домівках, бо вже вечоріло.

Я його побачив, коли зійшов з поїзда і прямував стежкою, що вела поміж старим парком і великим садком. Хтось десь палив багаття; рідесенький дим синьою пеленою стелився над самою землею. Повітря пахло антонівками і чимось таким особливим, що нагадувало дитинство й те, як ми колись згрібали листя й палили на городі, де вже викопали картоплю... їжак, видно, ще не очумався, бо лежав там, де його й покинули, згорнувшись тугим клубком.

Я зупинився, очікуючи, коли він спробує побігти. Проте їжак наче вмер. Нагнувся над ним, торкнувся голок — тверді, вони мало не впивалися в долоню. Тоді я втягнув праву руку в рукав, таким чином замотавши її, і, нагнувшись ще нижче, попхнув їжака собі на полу плаща й поніс із собою.

їжак не розпростувався і, важкий, колов мені своїми шпильками долоню, а то й бік, коли я міцніше притискав його до себе. Від того, що зустрівся з їжаком, а тепер ніс його в загорнутій полі плаща, стало мені добре, і я чомусь навіть усміхався.

В кімнаті я запалив світло і вже тоді поклав їжака в кутку біля груби. Він там упав, як неживий, і тільки, либонь, ще тугіше згорнувся, ще гостріше повиставляв шпильки. Ну, що ж, це твоє діло, як тобі триматись, як поводитись, думав я, можеш побоюватись, остерігатись. Можливо, й зрозумієш, що я проти тебе не маю нічого лихого, але ж ти дике лісове звіря, ти завжди боїшся й остерігаєшся,— і, може, завдяки цьому й живеш іще... Ну, добре, ось тобі яблуко, ось тобі друге. А що ж іще тобі до вподоби?

Вийшов надвір, назбирав грушок-гниличок під грушею і всі висипав перед їжаком, котрий, либонь, і не ворухнувся за цей час... A-а, тобі, мабуть, хочеться молока, я чув, ти його любиш. Проте молока в квартирі не було, довелося йти до сусідів. Сусіди налили мені у фіолетову чашечку — ах, так, вони розуміють, це для їжака, і, мабуть, для того, яким сьогодні бавилися діти. Що, не вбили його? Бачте, який живучий.

Кімнату залило світло, їжак непорушно лежав у кутку. Він, звичайно, чув, що я і вдруге виходив з кімнати, але щось тут лякало його, насторожувало. Налив молоко в тарілочку, поставив коло яблук та грушок. Цікаво, що ж його непокоїть? Чи не електричне світло? Мабуть, воно, бо їжак у лісі звик до місячного, а це для нього — вороже.

Вимкнув світло і, ледве дихаючи, сидів коло вікна. Хоч би тобі ворухнулося щось, хоч би шеберхнуло! їжак, звичайно, відчував мою присутність, бо чого б ото замикатися так?.. У відчинену кватирку заходило прохолодне нічне повітря, дихало осінню. Сидячи, я непомітно задрімав, а коли прокинувся — щось наче шаруділо на підлозі. Я навпомацки ввімкнув електрику — їжак мій як завмер у кутку біля груби, то так і не ворушився. Невже й справді замучили діти? От якби випив молока, то й очуняв би. Либонь, через те не хоче, що в лісі не звик до нього? Дурненький, треба лише попробувати — й потім воно тобі полюбиться.

І раптом я ляснув себе долонею по лобі! Хутенько вискочив надвір, назривав коло хати сухої трави, потім нашморгав із берестка прив'ялого листя, зламав кілька гіллячок — і все це в кімнату. Гіллячки зіпер у кутку на грубу, траву й листя простелив на підлозі — ось тобі, їжаче, й ліс, маєш постіль, пахне осінню, як ти до того звик. Я був радий своїй затії — тепер їжак безпремінно не боятиметься, бо відчує моє добре серце, мою чуйність.

Погасив світло знов — ось тобі й ніч, як у лісі, можеш повечеряти, а потім і спати вкладайся. Лежав із розплющеними очима, прислухаючись, проте так нічого й не почув, їжак, мабуть, теж прислухався до мене, чатував небезпеку, а тому не ворушився.

Сірого досвітку мій погляд застав його там, де й розлучився з ним уночі. Невже він так і просидів аж до ранку? І було непотрібне йому молоко, яблука, й простелив я траву марно? А може, він із тих їжаків, які не переносять неволі й гинуть? Холодок опік мені груди, я хутенько зодягся. Метушився по кімнаті, не спускаючи з їжака очей. Може, прикидається? Ні, либонь, і холодок у моїх грудях обернувся на морозець.

Поклав його в кошик, присипав травою й одніс на те місце, де вчора надибав. Тільки залишив його не на стежці, а трохи ближче до парку, в бур'яні, щоб ніхто не запримітив... А потім, повернувшись додому, тільки й думав про нього, картаючи себе, дорікаючи собі найгіркішими словами. Бо навіщо було брати? Неволя для нього залишиться неволею, хай навіть вона буде ласкава та лагідна... Діти його не зовсім замордували, то я своєю любов'ю добив.

Проте не витерпів і побіг подивитися. Розгорнув бур'яни, туди шаснув поглядом, сюди — їжака не було. І наче камінь звалився з моєї душі. Не сердився, що він обманув мене. То й добре, що обдурив! Аби нічого з ним не сталось, аби повернувся благополучно до лісу. Звичайно, осінь там не така, як у кімнаті, там вона справжня, та й груші там кращі, бо свої.

Ні, він таки подарував мені радість. Тим, що зумів ошукати, що залишився живий, що втік до лісу.

Кілька днів у кутку біля груби лежали яблука та грушігнилички, стояла тарілочка з молоком, прив'яло пахло гілля береста й поспіхом зірвана трава.

НА ХОЛОД, НА ВІТЕР

Гайвороння сиділо на деревах, обламуючи гілля, і стільки ж його багато було, що дерева поставали чорні-чорнісінькі. Линув гортанний грай — напевне, про нього можна було б сказати, що той грай на колір чорний, а на дотик — кострубатий, кощавий. З дерев градом сіялось потрощене галуззя, сухе листя і, либонь, грай теж сипався, бо чи то від нього стало темно внизу, чи від метушливих тіней... Яке гайвороння не могло вміститися на деревах, те скакало по землі або ж, сердите, мордоване власною непосидющістю, перелітало туди-сюди, пробувало вчепитися пазурами за сучок, за гілку і, не знайшовши собі місця в чорній тисняві, знову злітало вгору, зі зловісним карканням зависаючи в повітрі на якийсь мент.

А потім птахи зринали догори шумливо, хвиля за хвилею; ті хвилі опадали донизу, наче знов поверталися на дерева, далі ж їх підносило у височінь, коливало там, розгойдувало, й гайвороння то розсіювалось, то знову збивалося докупи. Де пролітали ті чорні хвилі, тремтячи незчисленними крильми, там по обійстях та городах проносилася зловісна тінь повітряної орди, все на якусь мить супилося, ставало безрадісним у передчутті невідворотного лиха.

Гайвороння злітало все вище і, віддаляючись, зменшуючись, наче тонуло у велетенському озері кривавого світла, що розіллялось на заході. З берегів озера на всеньке небо лягали тривожні відблиски, дрібні брижі, які ото вітер іноді залишає на вкляклій, нерухомій воді. Гайвороння летіло в отой причаєний червоний вир, ніби тягла його туди невблаганна сила, і ставало непомітним, наче згоряло в густому жарі разом зі своїм чорним граєм.

Ось уже й зовсім згоріло, а донизу полетіло й зачепилося за лілову хмару трохи попелу та кілька недотлілих пір'їн; і, либонь, крило чиєсь ген-ген, маленьке, розворушкане вогнем, само вже летить, без ворона, без другого крила, прямуючи в жар, у пекло.

Червоне й багряне при заході темнішає, ніби обвуглюється від власного вогню. А коло нього, при самому обрії, наче скривлені од болю губи, що запеклися на вітрі, лягли дві смужки полум'я й легесенько так тремтять. Дрібні брижі, що вставали коло берегів озера, геть зовсім скров'яніли з одного боку, а з другого — ясні й прозорі, ніби перегоріло вже там усе, що могло горіти.

Тривожні відблиски з далекого крайнеба лягають на

людські обличчя, надаючи їм неприродного зловісного виразу. Й такий самий зловісний вигляд має всеньке село, і не* далекий ліс, і навіть саме повітря сповнене добре відчутної застороги... Вже й повечоріло, але при заході мерехтять — на холод, на вітер — дрібненькі рештки багаття, ворушиться сипкий, підсвічений ізсередини недотлілими жаринками, морок.

ВИШНЕВО, БАГРЯНО, ЖОВТО

Мряка нависає сірим лахміттям, подертим, жужманим, із того лахміття сіється журба, сіються скалки вогкого холоду. Вітер навідліг б'є тебе по обличчю, заліплює дощем очі,— невже край гарній осінній годині, отому спокійному, гідному згасанню, коли природа сама себе соборує перед відходом у небуття? Невже ось ці вітер та холод дикими ординцями ввірвалися в її храм і за якийсь короткий час знищать і знівечать те, що вона плекала протягом довгих весняних та літніх днів, днів надій і сподівань, невже вони пограбують її багатства, втечуть безкарно, залишивши долі багряні та пурпурові оздоби, золото, кров калини?

З полудня ж наче вигодинюється, невидиме з землі сонце палить і палить оте лахміття, й воно димним туманом спливає догори, там розсіюється, а з-поміж того хмарного клоччя, з-поміж їхнього дрантя й сірого куріння засиніли поодинокі копанки, вони ширшають, де-не-де зливаються...

1 2 3 4 5