Осінній ліс був легкий і прозорий од жовтого листя, яке нже почало опадати, та від блідого проміння. Хлопці йшли навпрямці, обминаючи дороги, а тому іноді обом здавалося, що їх тільки двоє й залишилося в цьому осінньому жовтому гніті, в якому жалібними голосами не так співають, як на щось скаржаться птахи, в якому червоним болем набрякають ягоди калини в ярах. Але після того, як на галяві побачили дерево, повалене снарядом, до відчуття самотності примішалося відчуття тривоги, небезпеки, які чигали на них на кожному кроці, та чомусь відступали, віддалялися, тікали, уникаючи зустрічі. В стовбурі поламаного дерева помітили дупло, в якому колись гніздився дикий рій. Дупло обмацали — воно виявилось порожнє. Після того вони йшли й мовчали, хоча кожен думав про (>дне й те саме —про те, що рій загинув, бо, мабуть, потрапив у самісіньку гущу бою, який тут точився вчора чи позавчора.
— А ти бачив, як танцюють бджоли? — запитав менший хлоп'як, котрий не вмів довго мовчати. Він раз у раз, коли бачив щось цікаве (чи то загублену флягу з погнутою шийкою, чи цілісіньку газету, згорнуту трубочкою, чи вистрілені патрони), запобігливо-дружньо позирав на старшого товариша, але той думав про щось своє і ніяк не відповідав на погляди.
— Як же вони танцюють? — нарешті обізвався старший, а обличчя залишилося спокійне, наче йому було зовсім до того байдужісінько.
— О-о, як! — зрадів худорлявий, з довгою шиєю, його супутник.— Ти ж бачив, скільки вуликів тримає дядько Сава?
— Ну, бачив...
— Він мене завжди медом пригощав... А садок у нього який?! А ятери?! А ти знаєш, яка у нього пастка на тхорів?!
— Та знаю,— перебив старший.— Розкажи, як бджоли танцюють,— попросив, хоча з інтонації голосу можна здогадатися, що він і сам бачив, як усе те відбувається, а просить лише так...
— О-о! — ще дужче зрадів малий напарник.— Коли бджола де-небудь візьме гарний взяток, то прилетить у вулик і неодмінно вкаже те місце іншим. Вона вичворяє всякі вихиляси на стільнику. А в тому напрямку, звідки поживу принесено, вона пробіжки робить. І чим далі од вулика взято поживу—тим довша пробіжка. їй-богу, я сам бачив!.. Потанцює в одному місці, а потім у друге перейде, щоб більше бджіл її побачило. Отак вони всі й летять туди, пилок збирають.
Коли розповідав, то обличчя його пожвавішало, на ньому спалахнув рум'янець. Старший слухав уважно, але в тому, як стулив вуста, відчувалася поблажливість досвідченішого.
— А я одного разу бачив, як бджолина сім'я прилетіла і напала на чужий вулик То добре, що на сильних напала, біля льотка їх так зустріли, що ого!.. Аякби слабкіші попалися?.. Дядько Сава розказував, що таке часто буває. Пограбують вулик, заберуть мед,— а господарі й вигибають.
— Так і вигибають!..— заперечив старший, який, здавалося, уже цікавіше прислухався до розповіді.
—Авжеж! — аж наїжачився малий попутник— Якщо таке говориш, то ти, мабуть, ніколи не бачив, як виганяють трутнів.
— А як? — неохоче поспитав старший.
Отак розмовляючи, йшли поміж чагарями, обминали заболочені улоговини, на яких лепеха стояла з розкоси-ченими стеблами. Посеред лісу натрапили на незібраний, перетолочений клин жита, хотіли перейти взабрід, але потім обдумалися й пішли збоку. Коли ліктем або коліном торкалися до колосків, то додолу з сухим шурхотом цідилося зерно. Обоє з незрозумілим щемом прислухалися до того сумного зернопаду, а потім, опинившись у дубнячку, озирнулися на вигорілу, побляклу латку... Знову йшли мовчки, і низьке сонце, яке весь час лишалося за спинами, простеляло перед хлопцями суцільне темне полотно з тіней, і тільки вгорі, над верхівками, ллялося повільне повітря й неквапно блідло небо. Тепер вони вже не згадували про повалене дерево з порожнім дуплом, не говорили про бджіл,— думали про те, що ось-ось смеркатиме, а вони все ще посеред незнайомого лісу, а треба ж думати про ночівлю, треба шукати якийсь захисток. Звичайно, можна б спуститися в ярок, розпалити вогнище та й пересидіти отак до ранку, але чи безпечно тепер розкладати вогнище?..
Зненацька старший хлоп'як зупинився, наче вражений тим, що несподівано побачив, далі затулив своєму товаришеві долонями очі й поспитав:
— Хочеш, щоб я чудо сотворив?
— Яке чудо? — запитав товариш, намагаючись вивернутись.
— Ну, щоб зараз перед нами явилася хата?
— На курячих ніжчах? З бабою-ягою у вікні? —кепкував менший.
— Кажи, хочеш чи не хочеш? Бо можу передумати!
— Авжеж, хочу!
— Хато, явися,— мовив старший і відняв свої долоні. Менший — назвімо його поки що Коником-стрибунцем,
бо так його прозивали в селі, — здивовано лупав очима, нічого не бачив, уже на обличчі проступило розчарування, але варто йому було зиркнути далі, глибше між граби, як помітив хату. І Ірисадкувата, з низькою стріхою, вона глухо темніла між вечірніми деревами. Це, звичайно, була лісникова хата, але Коник-стрибунець спочатку дивився на неї так, ніби вона й справді витворена чародійним умінням його товариша.
Обережно почали наближатися. Спершу так і здавалось, що ось-ось із-за купи хмизу чи з-за повітки вискочить собака. Потім почало здаватись, що появиться сам лісник і, похмуро дивлячись, запитає, чого їм треба. Але не було ні собаки, ні лісника. Хлопці вже пролізли під воринням і ступили на обійстя. Тут трохи постояли. Оченята в Коника-стрибунця були схожі на два завмерлі мишачі хвостики, а старший дивився навсібіч прискіпливо й недовірливо. Потім підійшов до вікна й постукав у шибку — і зразу ж прилип до стіни, наче йому несподівано стало страшно. Проте боязкість минула, і він, притулившись лобом до скла та приклавши тинками долоні до очей, зазирнув усередину.
— Здається, нікого нема,— промовив до Коника-стрибунця. Той підійшов до дверей і посмикав за клямку. Припав вухом
до дощок і прислухався.
— Що ж робити? — поспитав у старшого. І додав непоро-зуміло:— Га, Іване?..
Але тому, що обоє були голодні, що вже посутеніло, то вони додумалися. Іван приставив до стіни драбину, по якій кури, мабуть, проникали у свій л аз, і, видершись на стріху, одірвав кілька сніпків. Опинившись на горищі, навпомацки почав шукати спуску в сіни, а знайшовши, обережно по щаблях спустився в темне провалля. Коли одсунув засув і з'явився перед Коником-стрибунцем, то обличчя його деякий час ще зберігало напружений, насторожений вираз.
—А нас тут ніхто не зловить?—поспитав Коник-стрибунець, боячись заходити всередину.
— Сніпки ми назад вшиємо,— сказав Іван.
У хаті тхнуло вогким, непровітрюваним приміщенням. Як неживі стояли під стінами лави, стіл, скриня з задертим віком. Коник-стрибунець зазирнув усередину — там лежав сувій полотна і пучок колосків. Затулка од печі валялась на долівці, а на припічку сірів вигорнутий попіл. З усього вгадувалося, що господар тут жив сам, без жінки, і що тікати звідси йому довелося негайно. Хлопці трохи постояли посеред хати, і тому, що на них давила низька стеля й густий смуток, то вони вийшли надвір і сіли на призьбі. Ліс підступав до них чорною, мовчазною навалою. Угорі вже зайнялася перша зірка, по-дитячому світло приглядаючись до землі. Раптом Коник-стрибунець нашорошив вуха.
— У повітці...— почав він і знову прислухався.— Здається, собака...
— Де там ті собаки,— буркнув Іван.
Але Коник-стрибунець так зрадів можливості саме тепер і саме тут зустрітися з собакою, що вже схопився на ноги й побіг до повітки. Одчинив двері й покликав його: "Ня! Ня! Ня!" — Й прислухався, але нічого у відповідь не почув. З обачністю озираючись на відчинені двері, він повернувся назад.
— Почулося,— мовив Іван.
Проте Коник-стрибунець не відповів, очікування не сходило з обличчя, і він усе не спускав погляду з повітки.
— Там хтось є,— прошепотів.
Іван, не кажучи й слова, подався до повітки. Вона до половини була закладена галуззям, до половини — сіном. Тхнуло сухою прілістю й було вже тут темно хоч в око стрель. Його відвага трохи підупала, але, почувши ззаду притаєне дихання товариша, запитав грубувато:
— Хто тут є, обізвіться?
Але ніхто не відповів, то він покликав:
— Ня! Ня!..
— В отому кутку... щось було,— прошепотів Коник-стри-бунець.
Іван річуше поліз у куток, на який показував товариш. Йому здавалося, що під ногами ще ніколи отак різко та шумливо не шаруділо сіно, як оце зараз. І не встиг іще видряпатися нагору, як, похолонувши, зупинився і втупився перед собою. Холодок, дрижаки, слабість залляли його тіло — з темряви на Івана дивились людські очі. Вони наче аж світились, схожі на дві живі і югрозл иві цівки. І в ту ж мить він та Коник-стрибунець почули чоловічий голос:
— Хлопці?!
Іван уже намірився шугнути назад, але рідна мова його заспокоїла. Проте відповісти не зміг, хоча й силкувався,— щось лякливо-далеке перехопило горло.
— Хлопці?!— знову пролунав той самий голос, і зразу ж спалахнув ліхтарик, націлений уперед.
Іван побачив людину з забинтованою головою. Людина була в червоноармійській сорочці, без погонів. З очей стріляв хворобливо-сухий блиск, лице пашіло. Дві кострубачки брів — дві чорні гілочки, якісь притоптані, засмічені сіном, здивовано полетіли догори, і там, на зморшкуватому лобі, так і завмерли.
— Ви самі? — знову запитав червоноармієць. Світло ліхтарика на мить погасло, навколо Івана все почорніло, він лише почув, як переступив із ноги на ногу Коник-стрибунець. І раптом знову вдарив тугий пучок світла, знову з'явилися очі, :і яких стріляв хворобливо-сухий блиск, і знову червоноармієць запитав:— Що ви тут робите?
— А ми йдемо,— відповів Іван і навіть зрадів, почувши свій голос.
Червоноармієць наче аж задумався, куди це вони можуть
іти.
— Вас двоє? — поспитав.
— Ага, ми з Грицюньом,— відповів Іван вже трохи сміливіше, відповів так, ніби трапилася знайома людина, котра знає Грицюня.
— Німців поблизу нема?
— Ми йшли через ліс, то не бачили.
— Тут дорога близько...
— Ми обминали дорогу.
Червоноармієць спрямував світло ліхтарика трохи вбік і намагався подивитись за Іванову спину.
— Ану ти, Грицюньо, йди сюди!
Йому відповіло мовчання. Але згодом затріщало, зашебер-хало сіно, і Коник-стрибунець почав видряпуватися вгору. Мабуть, у нього був такий здивований, такий безпорадний вигляд, що червоноармієць одразу ж усміхнувся, і гілочки брів у нього весело затремтіли, наче од вітру.