Повість про осінь

ПОВІСТЬ ПРО ОСІНЬ

СЕРПЕНЬ, СПАЛАХ ЛЮБОВІ

З чого починається любов до отчого краю?..

Біліє розквітла гречка, де-не-де підсинена волошками та ще зжовтіла від суріпки, а над нею, а в ній зрідка прокочується бджолиний звук. Гречка біліє м'яко, вона ще молода, її зеленого листя ще не торкнулася осінь своїм умілим квачиком і не визолотила його. А навколо гречки вже все покошено, і біло-жовті присадкуваті ожереди двома велетенськими крижинами застигли на яскравій стерні. Її ще не витіпала негода, не зчорнила бита дощами земля, а тому вона аж світиться, аж сміється — і добрий од неї йде дух, хлібний, дух достиглого збіжжя.

Схилом стернистого горба посувається череда, й кожну корову чітко видно, наче вона вималювана старанним художником,— видно, якої масті, білі чи чорні латки, прямі чи закручені роги. Коло череди чорніє кілька чередників — то діти, а біля них гасає собака, скаче, крутить хвостом, щось випрошуючи.

Ген по згірку темно-зелено причаївся гайок, а самий верх згірка вільний од дерев, там, либонь, щось було засіяно, а тепер скошено, й стерня ясна, свіжа, немов ще чистішою здається вона від синього неба, що прихилилось до неї.

На все це дивишся, все це вбираєш у себе, сповнюєшся високістю простору, що облягає тебе, і відчуваєш, що ти не в силі не любити цей рідний куток землі, що ця любов стоїть клубком у твоєму горлі, й ти не годен клубок той проковтнути.

Звідки й коли приходить ця любов до рідної чорної землі?

Соняшники — мов кулі жовтого вогню, той вогонь із пелюстками, він висить на стеблах над городиною, їхнім полум'ям просякнуто зараз повітря, настрій серпневого дня, вони повертають людські голови до себе й примушують думати про них. Соняшники горять на подвір'ях, за огорожами, вони повиходили до самої дороги, тут ростуть на вільному місці, й, дивлячись на них, хочеш усміхнутись, ловиш себе на тому, що зласкавів і здобрів безпричинно. Соняшники піднялися над землею і своїм легким полум'ям наче й тебе окрилюють, підносять.

Ти любиш тут кожен соняшник, кожну їхню усмішку, тобі воно дороге, рідне, тобі воно наймиліше,— звідки й коли прийшла до тебе ця любов і залишилась у тобі вогнеликим соняшником?

А як по гінких стеблах палахкотять рожі! Оксамитові квіти твого дитинства, твоєї юності, твоєї дозрілості,— вони протягом усеньких твоїх років стоять на моріжку твоєї долі, дивляться тобі всередину пристрасними своїми очима; їхні ворсисті стебла, їхнє ворсисте листя пахне сухою курявою, і так добре від тих скупих пахощів, наче вони тобі обіцяють безсмертя, безперервність життя. І маєш відчуття, що якби зараз сам або хтось інший спробував зірвати хоч би одне-однісіньке їхнє стебло із чорно-кривавими дзвонами квіту, то вирвав би його не із землі, а наче зі своєї власної душі,— і ти аж здригаєшся в передчутті чогось лихого й недоброго.

Звідки ця любов, ця ніжність, ця несамовитість сьогодні, в теплий серпневий день? Коли, здається, вириваючи на грядці чорнобривець, вириваєш не квітку, а своє власне серце з грудей, та й так і несеш його, закривавлене, в руці...

ПАДАЮТЬ ЗІРКИ

Вночі, йдучи звідкись чи кудись, раптом згадаєш про небо, задереш голову — й таке перше відчуття від безмежної кількості золотих роїв угорі, наче очі твої, душа твоя злетіли до їхнього бджолиного, підсвічено-медового сяяння і вже там залишились. Бо зненацька так легко почулося, немов зоставив на землі важкі вериги, якими стало для тебе твоє тіло, звичні його кайдани, що неволили дух, і тепер світиш донизу, туди — на землю, в морок — усім тим найдорожчим промінням, яке дозрівало в тобі протягом усього життя.

Чим довше дивишся на зорі, тим більше набираєш такої певності; вони, далекі, стають для тебе близькими, що міг би й рукою торкнути. І коли опускаєш зір додолу, то неспогадано все довкола наче відкриває перед тобою новий свій смисл, якого раніше ти чи не хотів помічати, чи він ховався від тебе. Іншими очима дивишся на дорогу, на якій оце стоїш, вловлюючи прибитий вічною вогкістю запах куряви; натхненно-пильним зором прилипаєш до постаті людини, що, огорнувшись темрявою, зникнувши в її таємничому коконі, посувається тобі назустріч.

Може, всьому цьому надали іншого смислу зірки, що сповнили твою душу й тим відчуттям полегкості, якого ти начебто напився отам, серед золотих роїв, і якого ще не встиг розтратити.

І коли маєш отакий небуденний настрій, то боляче буває дивитись, як падає зірка. Начебто встигаєш запримітити, звідки вона зірвалась і куди мала б упасти, спіткнувшись на рівному місці, дивишся у високий морок, де щойно був залишений слід, який немов сам себе підмів невидимою мітлою, немов сам себе спалив,— дивишся, вражений, наче сподіваєшся, що не вмерла зірка, що спалахне вона в іншому місці... Проте ні, не спалахнула.

І зненацька — наче ж бачив, як вона мерехтіла отам, як кололася зеленкувато-білим світлом,— знов полетіла, наче у вир кинулась, бажаючи втопитись, але вода смертельної темряви відступала й відступала перед нею, поки в якусь останню мить падуча зірка наздогнала її поверхню, кинулася в безодню мороку сторч головою, втопилася, зникла, лиш тільки слід її якийсь час наче тлів іще на холодній щоці нічного неба.

А потім не встигаєш примічати, де й котра зірка зірвалася, полетіла донизу. Що їх манить туди? Що жене їх стрімкими табунами? Яка непереможна й невблаганна сила старої землі? Чи не ота сама сила, що пробуджує в мені любов до неї, що все тримає на цьому світі?

Оглянися — прожиті твої дні летять слідом за тобою, лишаючи в темряві минулого щомиті згасаючий, і все ж таки незгасний, слід...

ГАСНЕ САДОК, СПАЛАХУЄ

Затишний, мирний світ великого садка, такий домашній, такий рідний. Бо хата для тебе не обмежується стінами та стелею, вона немов розсувається на все обійстя. Любиш ти його взимку, чорно-білий, з подушками снігу під стовбурами та з вибіленими полотняними простирадлами. Любиш навесні, коли він, ще недавно такий похмурий і наче аж усохлий, зацвів, помолодів од цвіту, сміється, тішиться, радіє — і ти радієш його радості, як своїй. Та чи не найдорожчий він тобі тоді, коли відшаліє літня спека й повітря прониже сумовитий настрій уже недалекої осені. Осені, яка ще не настала, але вже нагадала про себе першим ранковим туманцем, першим важкувато-прохолодним днем. Той день такий супокійний і зморений, а в його згустілому повітрі наче аж із якимось розпачем лунають співи молодих півників — ще уривчасті, ще хрипкуваті, ще невпевнені.

Ти й раніше помічав, що листя на деревах вигоряє від спеки, що поміж зеленого ясніє багряна барва тривоги, що й жовта з'явилася передчасно, але тому всьому не надавав ваги, бо ж літо було в розповні. Та ниньки, в цей сірий, важкувато-прохолодний день, те листя стане для тебе не просто згорілим од надміру сонця, а терпким осіннім присмаком. І пробудить воно печаль у твоїй душі, що досі спала в сповитку, і ця печаль породить нові настрої в твоєму єстві, нові думки, пожене прудкіше по жилах кров.

Як навесні світився садок од цвіту, так тепер він починає світитися своїми плодами: малинові яблука — як пригаслі жарини, рум'яні палають ясніше, бо підсвічені вони жовтизною, самі ж тільки жовті — найпомітніші. Й чим більше наливаються вони воском, а листя навколо них жухне, тим яскравішими стають на яблуні. А коли падають додолу, то серед вибитої і стоптаної трави лежать, як маленькі воскові святощі, що дивом опинилися тут, і варто тобі заплющити очі — як вони зникнуть.

Садок тішиться підсиненим туманцем дозрілих слив, і стільки ж їх багато, що гілля не витримує ваги, й густий туманець скапує донизу то одною, то другою перезрілою сливою. Це схоже на дуже сповільнений, елегійний дощ, коли краплина за краплиною зриваються з гілляки і, падаючи в синє озерце, що вже утворилося навколо стовбура, додають йому глибини й синяви. Сливок так багато, що не всі й визбираєш, а з міцнішими хвостиками сохнуть просто на гіллі, зморщуються, чорніють.

Садок іще живий, але поволеньки вмирає, і ти, вловлюючи, як то він гасне й никне, сповнюєшся співчуттям до нього, до його буйної плодоносної сили, що йде на спад,— і сумним відгомоном віддається в твоїй душі звук упалого додолу яблука й повільний переліт бронзово-вишневого листка.

t думки твої повертаються до тієї пори, коли сад іще був молодий, коли у його важкому від ранкової вологи цвіті солодко заливався соловей. І думки твої повертаються до тієї пори, коли теплого вечора ти надибував біля вербового тину старий-престарий пень, порпався в його м'якому струхлілому нутрі й серед гнилушок знаходив такі, що світилися. Вони наче ледь-ледь тліли, не так горіли тим огнем, як були позначені ним, окреслені, бо не могли обпекти ні пальців, ні долонь.

Ті гнилушки можна було покласти за пазуху — і вони тільки холодили тіло. Це дуже дивувало в дитинстві, як продовжувало дивувати й пізніше. Тими гнилушками були освітлені твої дитячі дні, відсвіти від них лягають на твої спомини й тепер, і тобі від них добре, наче ти справді колись тримав у руках жар-птицю.

Зараз ступаєш у зосенілий садок, поміж бадилиння знаходиш отой грушевий пеньок — він уже зовсім осів, скособочились його стінки, а коли занурюєш руку у вогке нутро, то натикаєшся на дражливу м'якість зогнилого дерева. Зараз іще день, і воно не світиться, а лежить на твоїй долоні жовто-білою потерухою, ледь чутно пахне мохом та цвіллю. Обережно висипаєш потеруху на місце, притрушуєш листям.

А ввечері знову приходиш до пенька. Жевріє в тобі надія, і від тієї надії добре, наче ти вже й справді тримаєш на долоні крихітне, кволеньке світло — вогник свого дитинства. Проте гнилушки й не думають світитися, хоч ти їх і підкидаєш на долоні, хоч ти й дмухаєш на них. Пропав їхній чар, іще такий недавній, а тому наче й тепер відчутний, і це тебе дивує, вражає, ти ніяк не хочеш погодитись, що ось воно так, а не інакше. І ти знову ладен, як у дитинстві, покласти їх за пазуху, знаючи, що вони не обпечуть, і все ж таки сподіваючись: а раптом, а може!..

З жалем кладеш гнилушки назад у невеличку довбанку, якою став пеньок, пригортаєш зверху бадиллям,— так, на всякий випадок. Хай собі лежать, бо мають же вони ще колись засвітитись, якщо зовсім недавно — влітку — ясніли блідим мерехтінням.

Слухаєш, як неквапним півшепотом, затаївши голос, розповідає садок про близьку осінь, що підкрадається до нього лагідно та обережно, і бачиш, як у сутінках на темній землі тремтять непевним світлом упалі грушки, згорнуті докупи, а під розлогою яблунею спалахують маленькими сонцями великі яблука донешти...

ЗУПИНИСЯ, МИТЬ

Отак лежиш у полі, посеред сивого полину, в задушливому теплі, лежиш серед жовто-білого ромашкового мерехтіння, на самісінькому дні чебрецевої хвилі, що прокочується по тобі хмільним потоптом,— і крутиться голова.