Пролог
Чесна угода
Коли прийшла стара, була ніч — глуха, мертва. Дві хати ще тліли, і от вона вийшла з диму та полум'я між ними, волосся її було сивим, шкіра — сірою, з очей сочився гній. Одіж на ній була білою, з бірюзовими та сердоліковими вставками, — й ані сажа, ані бруд не заплямили її. Простувала стара нечутно, але в лівій руці несла дзвіночок, звичайний, глиняний, час від часу вона струшувала ним — і тоді лунало тихе, мелодійне постукування.
Вони спершу не повірили своїм очам, перезирнулися. Попередні дні видалися непростими. Взвод потрапив у пастку, довелося відступати, на хвості в них висіли місцеві з банди "Худих гулів". Потім у тому клятому селищі Сантехнік підхопив заразу, коли це стало ясно, уже були інфіковані Пінгвін, Махорка, Нарвал, Гвинт та Гриб. На додачу ще мусили дбати про врятованих дітей — хлопчик не хотів ані їсти, ані пити, просто сидів із великим пальцем у роті, а дівчинка розгойдувалася з боку в бік і повторювала: "Йахайахайахайаха…".
Від "Гулів" якось вдалося відбитися, та проблеми на цьому не вичерпалися. Відступали по территорії, яку ніхто у взводі не знав. Капітан привів їх у якесь сільце, але виявилося, хтось уже провів там зачистку буквально перед їхнім приходом. Лишалося два варіанти: негайно іти звідти чи перечекати ніч. Зрештою вирішили ризикнути, Махорка доживав останні хвилини, Грибу теж лишалося не більше години.
Раймонд з Елоїзом стояли на вахті. Чекали будьчого. Коли почули стукання дзвіночка, Раймонд подумав, що це вівця, яка відбилася від отари. Зрадів: свіже м'ясо зараз не завадило би.
Але це була не вівця. Це була стара.
Вона вийшла з просвіту між жаристими хатинами, дим то затуляв її, то розвіювався.
Раймонд сказав:
— Стояти! Руки вгору.
Не кричав, не хотів лякати дітей — хлопчик тількино заснув, а дівчинка нарешті перестала вити це своє "йахайахайаха".
Дим знову оповив стару, Раймонд подивився на Елоїза, той кивнув. Діти дітьми, але всі вони знали про смертників. Із перших днів в учебці їм втовкмачували: втратив пильність — готуйся до позачергового дембеля, у новісінькому, з голочки, цинковому костюмі. Якщо, звісно, тим, хто лишиться живим, буде що туди покласти.
— Стояти!.. — Він уже готовий був вистрілити, спершу попереджувальний у повітря, потім по ногах, а потім на ураження, все, як учили, — але стара вийшла з диму — і виявилася анітрохи не старою.
— Доброї ночі, — сказала вона.
Гості було трохи за тридцять. Очі чисті й ясні, неймовірно великі, із чорними зіницями й розкішними віями. Повногруда, граційна, зі шкірою білою, майже сяючою. Раймонд подумав, що якщо покладе їй руку між лопатками, побачить власну долоню крізь одежі, шкіру, тіло. Дивна думка, але зараз вона здавалося чимось цілком звичайним.
- Володимир Арєнєв — Магус
- Володимир Арєнєв — Бісова душа, або Заклятий скарб
- Володимир Арєнєв — Зодчий-Без-Очей
- Ще 7 творів →
Всупереч смороду брудних тіл і спаленої плоті, всупереч гару Раймонд відчував її запах — запах свіжих шовкових одеж і шафрану.
— Я прийшла із миром, — сказала гостя. Голос у неї був дзвінкий, співучий. Зовсім без акценту. — Я прийшла забрати тих, кого повинна забрати. І запропонувати угоду — на знак вдячності за те, що ви привели їх сюди.
— Угоду? — перепитав Елоїз.
Замість відповіді вона присіла й поставила перед ними доладний глечик, розфарбований у тон її одеж: бірюза і сердолік, розтяті візерунком білих ліній. Звідки він узявся, Раймонд так і не зрозумів.
— Угоду, — повторила гостя. — Чесну угоду. Таку, в якій обидві сторони отримують зиск.
Ні, подумав Раймонд, ні, після чесної угоди обидві сторони не тільки щось отримують, але й щось втрачають. Не забувайте про це!..
От тільки нічого сказати він не встиг. Тому що гостя поклала поряд із глечиком ще одну річ — рівну й гладеньку, трошки жовтувату, схожу на кістку доісторичної тварини, і Раймонд подумав: усе це сон, всього лиш сон, і я взагалі не Раймонд Баумгертнер, я — його донька, Марта, Марта Баумгертнер, учениця випускного класу, Марта на прізвисько Відьма, моя мати померла, коли мені було тринадцять, а батько мій нещодавно повернувся з-за ріки і теж помер — там, за рікою, і я намагаюся знайти спосіб оживити його і пробачити його, або хоча би оживити, зараз продзвенить будильник і я прокинуся, і піду до Інкубатора, а потім зустрінуся з Віктором, а це сон, просто сон, один із тих, які я бачу, коли батько у себе на кладовищі грає на флейті, оцій от флейті, яку поклала переді мною стара, що виявилася нестарою, точніше — перед ним, це все сталося із ним, не зі мною, не зі мною!
І тоді гостя поглянула просто на неї й спитала:
— То що, ти укладеш зі мною угоду, Марто Баумгертнер?
Частина перша
Песиголовці
Розділ 1
Настінний живопис
Того дня, коли з'явилися песиголовці, Марта з самого ранку сиділа в Інкубаторі. Пізніше вона дивувалася: адже не було жодних передвість — не засяяли вогні у небі, не народились у черниць сивоволосі немовлята, не з'явилося жодної дивної незапланованої програми по телику…
Була субота, за вікном сіявся липкий, холодний дощ, юні журналісти сперечалися про те, чим заповнити порожню колонку. Марта не втручалася, неуважно дивилася на стіну будинку навпроти, думала про те, де б знайти роботу.
На стіні було намальовано знак — перекинута на бік пташина клітка. Клітка без дна, із якимись дивними ремінцями замість нього.
От уже днів п'ять чи шість такі знаки з'являлися в найрізноманітніших місцях: на гаражах, партах, машинах. Учора ввечері у когось у стрічці Марта навіть бачила відповідний смайлик.
Запитати, подумала вона, в Чепуруна. Щось же воно має означати.
Але цікавості не було — тільки смутна ранкова сонливість та приреченість. Гурток доживав останні дні, і Марта навіть не могла сказати, що саме його добило. Відсутність Штоца? Велике завантаження в школі у журиків?
А може — те, що Марта надто зайнята власними справами?
— Дамо прогноз погоди, — запропонувала Білка. — Наприклад, про повінь — що кажуть, коли чекати…
— Офігенна буде газета, високий клас! — озвався Дзвін. — Ще можна про курс валют додати або сонник.
Він затнувся. Решта промовчала — навіть Білка.
Марта знала, чому. Сни віднедавна були складною темою.
— Не сваріться, — сказала вона. — Про повінь якщо з історичною довідкою — чому б і ні? Ну, питання ж актуальне. І про звичаї можна: про кисільну купіль, стрілянину варениками.
Жук сидів за компом, бездумно клацав ручкою. Щодві хвилини тиснув на "F5", перевіряв пошту.
— Пауль обіцяв, — сказав він глухо, наче самому собі. — Отже, зробить. Час іще є.
Часу в них справді було повно: Штоц поїхав, і раптом виявилося, що поспішати наче й нема куди. Нема куди й ні для чого.
Це стало помітно не одразу: позаминулого вівторка вся команда ще була сповнена ентузіазму, вони цілий випуск присвятили звитяжному гасінню пожежі у спортзалі й власному виграшу… Потім якось усе само собою пішло на спад. Кілька людей вже пропустили заняття, сам Штоц так і не з'явився, у школі казали — узяв відпустку за власний рахунок, але це було на нього геть не схоже: поїхати не попередивши. Те, "переможне", число вони закінчили, наступне зробили за інерцією, а нинішнє буквально вимучували.
Марта знала, що це буде останнім. І вони теж, здається, знали.
— Слухайте, — сказав Хобот, — на фіг усе. Сьогодні ж у нас кіно, не забули? А я квиток вдома залишив. Давайте згортатися й розходитись, правда.
— До сеансу ще п'ять годин, — невпевнено відповів Жук. — Устигнемо. Не можна так. — Він знову натис на клавішу. — Номер треба здати… у нас терміни… а Пауль залізно обіцяв.
Це теж, мабуть, було ознакою розпаду. Молодшого Будару вони кликали на ім'я, прізвисько йому так і не вигадали.
Хоча, подумала Марта, може, просто поважають. Поважають і побоюються.
Загалом було за що: він і далі малював ці свої дивні малюночки. Вочевидь, рідше — чи показував не все і не всім, тут Марта не була впевнена. Для газети, звісно, вони не підходили, Пауль навіть не намагався їх пропонувати; замість цього робив карикатури, доволі смішні (і ядучі, чого вже) — завдяки їм попереднє число залайкала купа народу.
Це було ще одне нововведення, яке вони дозволили собі, коли поїхав Штоц. Марта сама запропонувала — гадала, хоч так вдасться їх розтормошити. Зрештою, Штоц забороняв брати матеріали з Мережі, то чому б не викласти в Мережу готовий продукт? Стінгазета — це, звісно, добре, але треба йти в ногу з часом. Інакше виходить гурток не юних репортерів, а реконструкторів, чесне слово!
Жук до ідеї поставився скептично, а от решта сприйняла з надією. Реальна, паперова стінгазета зворотний зв'язок їм забезпечувала нечасто, переважно у вигляді вподобайок під селфі, зробленими поряд із цією, власне, газетою. А тут — спільнота, обговорення, все як у дорослих!
Але й ця ідея припізнилася: вподобайки вподобайками, а журиків із кожним заняттям приходило дедалі менше. Лишалося ядро, найстійкіші. А тепер, схоже, і Пауль відколовся.
— Ангіна в людини, — похмуро повідомив Жук. — Всяке буває.
Із ним ніхто не сперечався. Білка з кимось чатилася по телефону, Хобот відкрив одразу кілька вікон у браузері, переглядав новини й дайрики. Марта зважувала, як би так педагогічніше повідомити: мовляв, люди, справді час розходитися, — і тут раптом Хобот сказав:
— Є пропозиція. Тільки цур одразу не наїжджати.
— Звісно, давай, — кивнула вона.
— У нас же ж є один толковий матеріал. Якщо Пауль захворів, а часу обмаль — давайте його ставити. Ви що, забули? Стаття Дрона, про горщикисамоварки.
— Стаття, — уточнив Жук, — яку пан Штоц зарізав.
— По-перше, Дрон її переробив. По-друге, вона за десять днів он скільки вподобайок у нього в дайрику зібрала! І взагалі, тема актуальна, можемо, до речі, поряд і прогноз погоди поставити.
Це був хід над ходами, прийом настільки ж підступний, наскільки й успішний. Раніше він би Хоботу, ясна річ, не допоміг, але зараз, коли вони з Білкою та Жуком лишилися утрьох, — Жук опинився у меншості. Марта, відчуваючи себе трошки зрадницею, стала на бік Хобота: так, передруківка з інтернету, але формально ж Дрон робив статтю для них, і потім, цільові аудиторії зовсім різні.
— І часу, — простодушно додала Білка, — геть мало.