... Надходить ніч —
Таємна, корчувата.
Зав'язуються вовчі ягідки.
І в небі, наче в решеті курчата,
Товчуться зорі, жовті і м'які.
В кімнаті вся сім'я сиділа впроголодь,
Пригадували, що було колись.
Чим трапилось перекусили трохи
І, не топивши, спати обляглись.
* * *
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
На другий день проснувсь Котигорошко,
Зібрав свої чернеткц-папірці
Та й каже:
— Випікайте, неню, коржики
І сипте у торбину буханці.
Піду я, пеню.
Може, ще Й не пізно.
Ще ж, може, і сестра, й брати живі.
Ще ж, може, рідну кров і встигну визволить.
Як знати, порадієте ще й ви.
— Та я спечу й товчеників із маком,
Але ж потрібна зброя, не пиріг.
Була б у тебе шабля-неламайка
Та ще якби хтось дужий допоміг,
Тоді б і йшов...
А так... облиш це —
Чим же ти із ним
Битимешся?
Ж е н ь к а
— А він же у нас початківець,
Поет хоч куди!
То словами битиметься,
Наче баби через тин.
М а т и
— От лишенько!
Отямся, сину, доки ще не пізно,
Бо ненажера Змій
Не пожаліє, з'їсть —
Оглянутися не встигнеш.
К о т и г о р о ш к о
— А то ще побачимо,
Коли б він і не подавився!
А я ж таки маю силу,
То як же це так,
Щоб вона злежалася,
Нікому не знадобилася?
Для чого ж тоді вона мені?
Та й коли подумати, то, може,
Хоч одну голову я йому відітну,
Іншим легше буде
З тією зміюкою боротися.
Уже ж хтось підрубав Гориничу крила,
Що тепер не залітає сюди,
Як було тоді,
Коли нашу Оленку він украв.
То і я його
Приборкаю трохи.
Воно ж, неню,
Не все в одній битві
Вирішується...
М а т и
— А ти, старий?
Ви гляньте,—
З дому син іде,
А він — хоч вовк траву їж —
Снідає.
От нерви!
Житиме літ сто!
Ану скажи йому, а то...
Вона б ще й не таке домислила,
Коли б татусь, відклавши хліб,
Мерщій не одійшов од миски
Й Котигорошкові
не повелів:
— Ну так, звичайно...
Слухай матір, сину.
Так ліпше
І для тебе, й для сім'ї.
Он мають люди вже свої машини.
Однолітки твої.
А в тебе якось шиворіт-навиворіт:
Хазяйство, служба — мов байдуже все.
Але мені ось обіцяли шиферу —
Ділянку візьмем, цегли привезем,
Отак і стіни за тепла змуруєм...
А там тобі і клопоту нема,
Бо як-не-як, а я ще столярую,
Усе зроблю. Це ж не когось наймать.
З дубових дощок випиляю ганок,
Легку веранду виведемо в сад...
Тоді й пиши. Це діло непогане.
А Змій... Ти почекай, він здохне сам.
К о т и г о р о ш к о
— Е, тату, не кажіть!
Сам не здохне,
Якщо його не сіпати!
Ще й змієнят наплодить,
По землі розповзуться.
Ну а коли
Такий він уже неубієнний,
Як ото про нього балакають,
То хоч приляпувати його треба,
Аби сидів десь там,
У своїй глушині,
Та сюди й не потикався.
Щоб таки знав:
Є кому в цих краях
Із ним позмагатися.
Та ви не сушіть голову,
Якось-то воно буде!
Ж е н ь к а
— Отак завжди:
"Якось воно буде!"
Іди, йди, пішов би ти уже
Аж на край світу!
Мені чоловік для дому треба,
А не якась там походеня.
А то я за плуг,
А він у луг.
Досить за тебе тягти,
Роби як знаєш,
А я за тобою не побіжу,
Не надійся.
І похапцем, як навіжена,
Свої плаття збирала Женька,
В сумки впихала кулаком.
Дверима наостанок ляснула
І, не оглянувшись ні разу,
Прохуркотіла за вікном.
М а т и
— То збігай заверни!
Б а т ь к о
— Дарма!
Нехай іде, якщо пішла сама!
М а т и
— Коли тобі замало інженерства,
Себе у чомусь іншому наверстуй.
Знайди собі роботу по плечу.
Труднішу, важчу —
Вже яку захочеться.
Де, може, більше І тривог, і почестей,
Про тебе й люди Зможуть ще почуть...
К о т и г о р о ш к о
— Та що це я?
Мала дитина,
Що ви за мене узялись?
І не збивайте з пантелику —
Було, наслухався колись:
Отам учись, оту посватай...
Це діло давнє, не нове.
Балакать можна, мамо й тату,
А всяк по-своєму живе.
Та кажуть — з погреба видніше...
І я з цим згоден, далебі:
Як діло вибереш рідніше,
То й слід залишиш по собі.
М а т и
— Який там слід?
Та проженуть отару
І весь твій труд зведеться на ніщо.
Ніхто край шляху камінь не поставить,
Щоб написать —
Куди, чого ти йшов.
К о т и г о р о ш к о
— Життя мені й самому стане каменем,
Якщо не обізвусь на ту біду.
Ізнидію, зігнуся під думками.
Та досить слів.
Прощайте.
Я іду.
* * *
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
І ось уже далеко від села,
Де край посадки височіли скирти,
Знайшов широку бугрувату скибу,
Яка вже ледь примітною була.
Отак ступає він по тій, прадавній,
Вдивляється та й думає собі:
В оцих степах його брати орали,
Оленка їм виносила обід.
Тож для сестри проклали борозну,
Щоби по ній їх відшукала вчасно.
А Змій ту скибу взяв та й загорнув
І пропоров нову у лігво власне.
Та й заманив... А вже на другий день
Брати зібрались на сестриччин захист.
Вже борозна зітерлась де-не-де,
Збивається, а все-таки веде
Отак-от прямо, на північний захід.
Аж ось шосе.
Гуркочуть самоскиди.
Присів Котигорошко на горбі,
Бо вже тієї вказівної скиби
Він не зумів знайти по інший бік.
"Що ж, — думає, — зійду з цієї траси,
Бо там же далі Корсунь, та Черкаси,
Та висілки, будинками густі.
А мабуть, Змій отой — одноосібник,
Літає десь далеко від усіх він,
Не може бути із людьми в гурті.
Зверну я краще на вузенькі гони,
В місця, де збереглися забобони,
Кудись там на останні хутірки,
Де, може, і донині ще бояться,
Що за шматок сальця
у п'ятницю
Бог спопелить солом'яні хатки.
Оселю лиш побачу найстарішу,
Туди і завертатиму скоріше,
Там, певно, хтось-таки про нього чув.
Отож мені й розкажуть як годиться
Все, що відоме — хоч від очевидців —
Що в краї цьому Змій і справді був".
Вже й сухарів поменшало у торбі,
Вітався до зустрічних:
— День вам добрий! —
А підійти та розпитать не смів.
Коли в якомусь хуторі надибав
Обсаджену вербичками садибу,
Де півень на ворітечках сурмив.
Привітно так дивилось троє вікон,
І гралось троє котиків при квітах,
І вишні визирали з-за вуглів.
Бабуся оббирала пір'я в решеті,
І він спинився, зважився нарешті
Та й хвірточку низеньку відхилив.
— Горинич, синку? Якже, якже, чула.
Колись отут гасав, немов причумлений.
Та тільки те все діялось коли!
А де його знайти? Та як сказати:
Оце як вліво — буде на Козятин,
А ти правуй на Змієві вали.
Нащо воно тобі, оте страховище?
Чи, може, таємниця, та приховуєш?—
Коли це поряд з ними хтось: "Хі-хі!
Це, мабуть, все для розвитку науки!"
— А ти звідкіль? Сідай до нас, онуко.
— Та ні, це я звернула мимохідь.
— То ти забрати хочеш кошенятко?
Он те, сіреньке, так до тебе нявкає!
— О ні, бабусю, я вже інший раз!
От завтра зранку забіжу так само,
А зараз поспішаю на екзамен
Останній...
І прощай, десятий клас!
І що це ти, бабусенько, торочиш?
Чого ти хлопцю голову морочиш?
А він тебе ще й слухає, еге ж?
Недавнечко писалося у пресі
Про чудисько в Шотландії, про Нессі.
А тут...
Давним-давно чудес не віднайдеш.
То ви йдете?
Немає в нас нічого
Вам дати на дорогу чарівного,
Немає пряжі, щоб змотать клубок.
Проте... Мені ось буде сіролапчик,
А вам он той, що заховавсь в калачиках,
Чорненький...
Не відмовитесь, либонь?
І на хвилинку біля них присіла,
Соломку з котеняти обтрусила,
Тоді із рук у руки віддала:
— Коли з драконом стрінетеся тільки,
Ви ж, — попросила, — перешліть листівку,
Напишете, які у вас діла.
Отак удвох розговорились мило,
І дівчина все чисто розуміла,
Гадала теж, куди Горинич зник.
Дивилась на кульбаби біля призьби,
Бо, хлопцю в очі зазирнувши приязно,
Боялась вдруге глянути у них.
Та й почала прощатися відразу,
І він, повеселілий, в путь зібрався,
Та й кошеня під курткою зігрів.
Коли село сховалося за гаєм,
Згадав, що ймення дівчини не знає,
Але вже повертатися не смів.
* * *
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
От шукав Котигорошко того Змія, шукав з
Самого ранку до вечора, а його усе немає...
А тоді й думає собі: він же Горинич! То і
Попрошкую я на річку Горинь...
Вже стільки походив понад Горинню,
Та хоч би там були дороги рівні,
А то ж усе підгірки та яри.
З притоками зазнав собі мороки,
А раз після дощу — до нитки мокрий —
Прокашляв-пробухикав днів зо три.
Почав Котигорошко при нагоді
Усе частіше до людей підходить,
Питався:
— Змія бачили чи ні? —
А ті в одвіт лише стенуть плечима:
— Де б узялася бісова личина?
От на гадюк натрапиш в глушині. —
Спочине,
Молоко попросить пряжене
Та й далі йде...
Уже минув Деражне,
Позаду залишився Золотин.
Аж якось в пристанційному буфеті
Усміхнений,
У замші і вельветі,
Підсів до нього чоловік один.
К о т и г о р о ш к о
(подумки)
"Ого, яке бундючне! Важна птиця.
В тарілці копирсає для годиться,
Йому біфштекс із кров'ю подавай,
Мовчить, нахабно зиркає спідлоба,
Оно рука звисає, як голобля,
І взагалі, при тілі здоровань.
Таких побачиш рідко, що й казати:
Бугристий весь, розпатланий, мизатий,
Звисає шкіра, голена давно.
І зуби не вміщаються у роті.
І як не глянь, до чого ж відворотний!
Та ну його! Дивитимусь в вікно!"
Н е в і д о м и й
(теж подумки)
"А я гадав, що в нього вигляд луччий!
А він не дуже й вигнався, голубчик.
Ні м'язів, ані зросту... Сміхота!
Замріяний сидить, не п'є, не курить...
Такий, напевно, не заріже й курки,
Бо в нього серце заболить аж так..."
Поволеньки досьорбавши окрошку,
Хотів уже іти Котигорошко,
Аж невідомий підхопився враз,
Буфетниці в кишеньку вклав червінця,
Кивнув на двері:
— Нумо, чарівнице,
Закрий, скажи, що санітарний час.
— В один момент,
Самійлечко Гаврилович.
Вам принести "Мисливської" горілочки
Чи зводите шматочок баличка?
— Ні, в нас розмова, зачинись в підсобці.
І він мерщій вмостивсь навпроти хлопця:
— Що ж, поговорим.
Ти мене шукав?
Той невідомий розпустив краватку,
В Котигорошка ноги стали ватними
І на виду увесь аж побілів, —
Бо в незнайомця шия роз'єдналась,
Перука спала...
— Що, вже упізнав нас?—
Спитало двоє Змієвих голів.
Горинич реготнув:
— Невже злякався?
А що, гарненько я замаскувався?
Ух, як мене здавили комірці!
Так ти зі мною битися бажаєш?
За ворога найпершого вважаєш?
Про це вже донесли мої людці.
Так-от скажи:
Чого від мене хочеш?
У мене звичок вже немає вовчих,
Людської крові я давно не п'ю.
Ну так, роблю я деякі гешефти,
Над селами, що по сусідству, шефствую.
Торгую, потім дещо дістаю.
Ось бач, везу з прибуточками сумку.
Щоправда, в мене й інші є стосунки,
Бо я усе кручусь поміж людей.
Я мусив поміняти свій характер,
Хоч це, звичайно, трапилось не раптом,
Так, літ за сотню... Отже ж, час іде!
... Між тим, уже надивувавшись вдосталь,
Котигорошко якось там оговтавсь
Та й мовить перегодом: — Ну й дива!
І справді, не пізнав тебе спочатку.
Це ж треба — навіть кігті у пальчатках.
А де, між іншим, третя голова?
А Змій від нього відмахнувсь недбало:
— Ет, по своїй же дурості й пропала!
Все лаяла мене: "Ти — сучий син,
Те не роби,
І те — антиморально,
Оте — нечесно,
А оте — негарно",—
То я її узяв та й одкусив.
Та це й чудово! —
він себе погладив.