Котилася горошина
Од поля до поля.
Не вгадала моя мати,
Яка мені доля.
(Народна пісня)
ПОЧАТОЧОК
Жили собі чоловік та жінка,
І мали вони шестеро синів та одну дочку.
От Змій вхопив Оленку, а брати пішли визволяти,
Так він їх переміг та й закинув у льохи-темниці.
Поставив вали з гаківницями,
Ходять слуги, шабельками побренькують,
А Горинич смоляне пиво п'є
Та заїдає залізними варениками.
Що ти зробиш страховиську гидомордому?..
Аж сталася пригода:
Пішла жінка на річку прати,
Тільки намочила рядна,
Глядь — котиться горошинка.
Вона її і з'їла.
І народився у неї синочок хороший —
Котигорошко.
Та не кажи відразу —
Мовляв, уже чув про нього казку.
Бо так-то воно так, але трохи й по-іншому:
Почав Котигорошко
Писати вірші.
І писав їх не тоді,
Коли його діди в Опішні
Писальцем з пір'ячка глечики розписували,
А тоді,
Коли уже повідкривали універсами та канцтовари,
А в них кулькові ручки, зошити та блокноти
Продавали.
Дивіться також
* * *
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Хатка вибілена. Верби.
Поруч грядка полуниць.
З димаря дереться в небо
Диму кручений панич.
Тут і ріс Котигорошко
На борщі та молоці.
Не одну порвав сорочку,
Не одні зносив штанці.
Знав, де яблука й черешні,
А було, мине байрак,
На старому ожередищі
Печеричок назбира.
Так набігається, лишенько,
Нагарцюється за день,
Що у полі на обніжку
Десь примоститься й засне,
Руки широко розкинувши,
По-козацьки, горілиць...
А над ним волошки сині,
Шум ячменів та пшениць.
Грався з хлопцями у "ножика",
В берег бігав до води.
І любив Котигорошко
Щось придумувать завжди:
"Подивіться —
Листя світиться
На березі угорі:
Світлячки від ясен-місяця
Запалили ліхтарі..."
Отак його щовечора на вигоні,
Бувало, як обсяде дітвора,
То й слухає...
Матуся з хати вигляне:
— Стемніло вже!
Розходитись пора...
Виносить піджачок його приношений,
Стоїть і незлобливо доріка:
— Накинув би,
Ти ж змерз, Котигорошку,
Он "сироти" у тебе на руках.
І хлопчиків пожурить зголоднілих:
— Ось нате
Ваш забутий передднівок.
Смородина й гречаники в полумиску...
А там, дивися, і сама послухає...
Та тільки от що:
Хоч було й приємно,
А саме тут і відчувала неня
Якийсь для неї невідомий ляк.
Щораз її пекли і насторожували
Ті вигадки,
Чого сама не зна...
Не принесли б вони Котигорошку
Якоїсь неприємності чи зла.
В людей он як:
Ще не сп'ялось на ноги,
А вже дитя привчається потроху
До думки про хазяйство, про диплом.
А це — лише до віршиків охоче,
Та ще про булаву якусь торочить,
Вже краще б здав її в металолом.
І так, і сяк, і з батьком прикидали,
І якось не вкладалося у них
Оце його щоденне причандалля —
Блокнотики, олівчик та словник.
* * *
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
... Та сама його кімната.
У небо кватирка відчинена.
У слоїку квіти —
Вони уже зовсім поблякли.
Найбільша троянда
З червоної
Стала коричнева,
Здається, недавно так
День народження відсвяткували.
В кутку етажерка.
На ній уже місця мало.
А з дому коли поїхав —
Мати й вазончика примостила.
Стоять його книги...
Фізика...
А поряд — "Мауглі"...
Мабуть, читав за хатою —
Між сторінками гвоздика.
Узяв із полички
"Два капітани" Каверіна.
О, як по цій книжці
Волю свою Виховував!
Постелить, бувало, мати
І тільки вийде за двері,
А він подушку відкине —
Та й поліняку під голову.
Та книжка
У небо кликала
Словами, що в серці озвалися:
"Боротися і шукати,
Найти й не здаватися!"
Він більше за все на світі
Зворушливо їм повірив,
У творах на вільну тему
Брав за епіграф.
Отак повелося —
Усі тоді йшли в інженери.
В ті роки летіли ракети
До Місяця й до Венерн.
І, може, тому
Або й через книжку, що зараз в руці його,
Подався у місто,
До інституту авіаційного.
І ось — на канікулах.
Мати просто цвіте,
Своєму синочку
Вкорочує плащик по моді.
Ще б пак! Він у неї —
Студент.
Про більше щастя
І мріяти годі.
Колись і вона
Побігала в школу змалку.
А батько закинув нишком
Ботиночки на горище:
— Навчилась читати — й досить.
Кінчай ці науки, Манько.
Ось тобі швейна машинка —
То для дівки найвище.
Де тоді не шукала
Взувачку свою обплакану:
У скрині і в прикомірку,
В сарайчику між граблями,
А потім учителька —
Старенька Софія Карлівна —
Прислала дітей,
Аби й книжечки забрали.
Не вийшли із неї люди.
Нічого, живе потихеньку.
Зате порадіє сином —
З ним таки повезло.
Хорошу роботу матиме —
Зараз же всюди техніка,
Он скільки машин усяких
Придбало собі село.
А бач, йому ще хотілося
Податися в Літературний!
Ото б заморочив голову,
Хай би тим віршам грець.
Хто знає,
Чи друкували б,
А може б, не пофортунило,—
Намарно б сидів над паперами
Вдень і вночі, як чернець.
Авжеж, ні поїсти вчасно,
Ні привдягтись не було б коли,
Чи десь відпочити в компанії
І стільки ж треба списати
Тоненьких отих блокнотиків,
Аби на хліб та до хліба
Він заробити зміг.
Не так вже їх забагато,
Тих, що до слави добилися:
Того вона знає...
Іншого...
Ну ще там, може, який.
А то — хоч і в їхнім сільмазі —
Лежать на полицях, пиляться,
Бог відає, ким написані
Барвистенькі збірочки.
А син у неї звичайний.
Не з перших і не з останніх.
За ним якогось таланту
Не помічала доти.
Ну, ясно, що він старається...
Але ж цього недостатньо.
Як хоче —
Нехай пописує
Увечері, після роботи.
...— Синочку,— озвалась неня,—
Візьми ось, підшила плащика.
Ти наче невеселенький?
То, може б, гайнув куди?
Учора біля колодязя
Хвалилась тітка Палажка,
Що й Женька її приїхала.
Ото б і в гості сходив.
І вулицею пройшовся б,
Ти ж будеш вдома недовго...
А він погортав Каверіна...
Хай вічно живе романтика!
Та тільки оця,
Що в книжці,
Певно, вона пе для нього.
Не варто з чужої стежки
Свої починати мандри.
Не кожному казка судилася
Про килими-самольоти.
У тій,
Що його чекає,
Він досі не побував.
Вона десь отам, де орють,
Вшивають хати околотом,
Там, де мовчить Кожум'яка
Й сміється
Іван-Побиван.
* * *
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Хто знає, чи свою напише казку,
А поки що минаються літа,
Її нема,
а є пиріг на празник.
І служба є.
І жінка молода.
Була із неї дівчина модненька,
З-під хустки билось віялко руде,
Щоправда, тільки посміхалась Женька
І мружилась поблажливо на те,
Як їй носив книжки свої улюблені
Чи ввечері на стежці польовій,
Вертаючись околицями з клубу,
Усе питав, що думає про фільм.
Блищав півмісяць, як у Женьки брошка,
І, путівцем побігши навмання,
Вона сміялась:
— Ну й Котигорошко!
А що там думать?
Все одно брехня.
За квіткою нагнувся біля хати,
Але спинила:
— Цю побережи,
Коли ж мені схотів подарувати,
Зірви он ту, маленьку, в спориші.
Адже у нас і свайба незабаром,
Тож матінка моя і повезе
Півонії продати на базарі,
А заодно купить
і те, і се...
Та ти не сердься,
Прощавай, лебедику,
Бо треба рано встати,
Не проспи,
Аби її устиг велосипедом
До поїзда узавтра
провести.
...Стояв намет В порожнім квітнику,
Розбилась не одна весільна чарка.
Гостям було занадто тісно й жарко,
Неначе помідорам в парнику.
Іще й тепер тобі, Котигорошку,
Вчувається розхристана гармошка,
Приспівки
Та пересміхи,
Примовочки гарнесенькі:
"Танцюй, Ликерія,
Шелестить матерія,
Хоч сіра, а хоч біла,
Аби дужче шелестіла!"
"Що то буде, що то є,
Що дід бабу продає?
За високую ціну,
За дві пачки тютюну!"
Іще три дні по родичах весільна
Цвіла і пригощалась перезва.
Тоді здали фату у комісійний
І Женька закотила рукава.
І ось тепер,
Вернувшись із заводу
(Містечко поряд, їздить півсела),
Усе частіше клопоти й гризоти
Він чує край сімейного стола:
— Поїж та груші збризкай купоросом,
Вкоси кролиці, бо вона ж поросна,
Та ще одну повіточку стули.
Дістань емалі — родичі прохали,
Та ще чогось, та чорта із рогами,
Як бачиться, хазяйства не натлить.
Він все поробить, хлопець роботящий,
Таки ж не заволока непутящий,
Але. хотілось у якийсь там день
Піти і в гай, під клени кучеряві,
І прилягти на сонячній галяві,
І думати про небо та людей.
А вдома Женька з ранку метушиться:
Їй конче треба платтячко пошити.
Авжеж, це знову трапилась нагода
Сходить на іменини чи на входини...
А то ще лагідненько говорила:
— Якесь ім'я у тебе застаріле!
Давай на людях будеш Костянтин.
А вдома — Котик.
Не перечиш ти?
А він до неї:
— Замовчи! — гарикнув.
Схопився, аж гладущик перекинув.
— Це що, я вже зведусь на котеня?!
А Женька ще й услід йому вищала:
— Іще тобі чого не вистачає?
Мов чорна хмара,
Сердишся щодня...
... Котигорошку,
Ти ж хіба один оце,
Що гибіє при жінчиній спідниці,
А булава ржавіє в лопусі?
І замість неї маєш ополоника,
До пальців липне патока солодка,
І ллєш у склянки для гостей кисіль.
І так воно тобі все накипіло,
Що кинув би
ці килими й напірники,
Та зупини тебе в останню мить
Лиш те,
Що ще не можеш розпізнати Своєї сили
і на що ти здатен,
Крім того, щоб повіточку стулить.
* * *
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
От якось у неділю до матусі
Навідався... Аж десь отак в обід
До них у двері хтось постукав —
Зайшов у хату незнайомий дід.
— Господар є?
Подай мені водички.
Уже й не думав бути в цім краю.
Аж занесло.
Так, значить, їду бричкою —
І раптом ваш причілок пізнаю.
Ото й звернув я на подвір'я ваше...
Це ж хто —
Котигорошко ти? Авжеж?
Із батьком я твоїм парубкував ще,
Та й з матір'ю сусідилися теж.
Ну що у вас новенького чувати
І про сестру твою, і про братів?
— Які брати? Яка сестра?
Стривайте...
А дід тоді йому і розповів...
Та ось матуся відчинила двері:
— Котигорошку, де ж це ти подівсь?
Врубай дрівець, пора варить вечерю,
А в нас ще й не запалено в плиті.
— Мені уже не до вечері, нене!
Тут щось таке говорить дід Хома!
Так, значить, Змій украв сестричку в мене?
Братів моїх в темницю заховав?
Чому ж не признавалися роками
Та з батьком на півслові примовкали,
Коли вбігав я з вулиці? Скажи...
Тепер я розумію кожен погляд ваш,
І навіть те, чиї ото доношував
На мене завеликі кожушки.
Він хвилювався — гнівний і високий,
Дивилась ненька злякана, стара.
І з-поміж пальців сипалась квасолька,
Та дивний шум у скронях наростав.
У шибку билась надокучно муха,
Було так тихо, мов кінчався світ.
Одразу Женька доточила вуха,
Очима кліпав сторопілий дід.
— Ну що ж...
Про все дізнаєшся,
Мій сину.
Лише чекай...
От зараз...
Відпустило.
Брати були вже майже парубки,
Орали поле, сіяли пшеничку.
Та ще кохану берегли сестричку,
У всьому догоджали залюбки.
А вже Оленка! Що то за дочка!
Хороша станом, а сама білява.
Які я сорочки їй вишивала,
Які нитки пускала на рукав!
Та вже і мій перетікав вік,
Прихоплює задишка, крутить руки.
А я й не знаю,
Чи вони живі,
Чи, може, вже й на попілець потрухли.
А ось тоді наважувалась часто
Його здогнать — та зник з-перед очей —
Хотіла з ним востаннє позмагатись
Або й собі загинуть з рогачем.
Котигорошку, я тебе й не ждала,
Вже звикла до своєї самоти.
Як раптом в ніч,— здається, на Купала,—
Мені під серцем ворухнувся ти.
І народивсь.
Останній мій синочок!
Від чого я тебе не берегла:
Від золотухи, урвиська, вола...
Вмивала, ніжки парила у ночвах.
А кутала! Бувало, як задме,
Як намурує кучугури взимку,
То я під шапку підіпну й хустинку —
Хай сердишся, аби лише не змерз.
От якось ми із батьком пробалакали,
Що знову
вовк чиєсь ягня поніс.
Дядьки робили засідки й облави,
Та де злодюгу знайдеш?
Темний ліс.
А ти,
Тоді пригадую, в саду
До нас підбіг, забувши про чорниці:
— Е, мамо й тату!
Киньте,
Не журіться.
От виросту,
То, може, я й знайду.
Я глянула на тебе, як почула:
Насупив брівки, дивишся на шлях.
Погладила тобі русявий чубчик
І, слова не сказавши, відійшла.
Отож тоді я раптом зрозуміла:
Так он як повертається в житті!
Ти підеш теж колись до Змія
І станеш на залізний тік.
А в нього кам'яниці і сторожа,
А вже вогненних стріл і поготів...
Но вернешся ти сам, Котигорошку,
Не вернеш і своїх братів.
Та й я одна лишусь на старість в хаті,
Щоб замість внука пустку колихати
Та згадувать маленького тебе...
І довга ніч.
І тільки дід хропе.
Оце й тобі не говорила тому
Про тих дітей, що втратила давно,
Аби хоч ти не йшов нікуди з дому,
Бо Змій могутній.
З'їв би все одно.
Я всі тоді оббігала хати,
До кожного вклонялась на по юзі —
Просила таємницю берегти...
Дід — здалеку.