Кримінальна історія

І

Про те, що Володя Батанов під слідством, я дізнався зовсім випадково.

Ми зрідка з ним переписувалися, посилаючи один одному коротенькі листи чисто ділового змісту. Я ненавиджу епістолярну творчість, гіршої кари, ніж написати кому-небудь листа, для мене важко й придумати. Може, це пов'язано з моїм фахом: я журналіст, тож щодня набиваю писаниною таку оскому, що потім на папір не можу й дивитись, а тут сідай і знову пиши. Із страхом стрічаю майже всі свята тільки тому, що треба писати вітальні листівки, десятки вітальних листівок, вимучувати з себе всі оті фрази. Володя теж не схильний особливо розтікатися "мислію по древу": добридень, скупий виклад того, що змусило його взятися за перо, і — до побачення. Таке листування цілком нас влаштовувало, тим більше що під час зустрічей (Володя жив у південному місті) ми мали повну можливість наговоритися досхочу, дізнатися про все, що сталося в житті кожного з нас.

А тут якось так сталося, що ми не писали один одному десь із півроку, і коли я зустрів нашого спільного знайомого, який приїхав із того ж південного міста, та запитав, як там поживає Володя, він здивовано подивився на мене.

— Ви нічого не знаєте?

— А що я маю знати?

— Та Володя ж під слідством!

— Під слідством? — перепитав вражено я.

— Еге ж, ось уже кілька місяців. У нього взяли навіть розписку про невиїзд. І був обшук: вилучили весь інструмент і матер'ял...

Весь той день я ходив приголомшений. Робота валилася з рук, думав про Володю. Не вкладалося в голові, що Володя під слідством, ворушилася надія, що наш спільний знайомий щось переплутав. Володя був набагато молодший од мене: годився в сини, ми були пов'язані отією непоказною тихою дружбою, яка можлива лише поміж чоловіками. Приїжджаючи до Києва, він завжди зупинявся в мене, і навіть моя дружина, для якої кожен гість — татарин, привітно стрічала Володю. Я теж, коли був у відрядженні в тому південному місті, зупинявся найчастіше в нього. Хоч готель для мене ніколи не був проблемою. Досить показати посвідчення, і найнеприступніша чергова розпливалась у гостинній усмішці.

Обшук, під слідством — що за дурниці!

Ледь діждався кінця робочого дня. Мало не бігцем подався додому. З роботи, де довелося б розмовляти при свідках, дзвонити не хотів. Скинув шапку, пальто — і до телефону.

— Що сталось? — Дружина, звикла до того, що я непоспіхом заходжу до хати, вже стояла наді мною. Не перевзувся навіть у капці, так у черевиках забрьоханих до кімнати і вбіг: вчинок в очах моєї дружини зовсім уже непростимий.

— Щось із мамою?

Її мати, а моя теща, жила окремо. Розміняли ще десять років тому трикімнатну квартиру на двокімнатну й однокімнатну: разом не вжились. І не я з тещею — моя дружина з рідною мамою. Характер в обох — тільки полками командувати. То в нас усі оті роки, поки й не розмінялися, тривали майже щоденні баталії. І я поміж ними двома — нейтральна ота територія, на яку найбільше падає мін та снарядів. Було — не хочеться й згадувати!

Тепер теща живе в другому кінці міста і спілкується з нами в основному по телефону. Та ще ми раз на місяць її провідуємо. Їй живеться не так уже й погано: має сімдесят карбованців пенсії та ще підробляє тим, що в'яже светри й жіночі шапки. Ось і на мені светр — тещин подарунок, не вилажу цілісіньку зиму. Жінка купила новий, а я все ношу цей, такий він зручний та теплий.

Останнім часом теща стала здавати: обсіли хвороби. Як тиждень, так і "швидка допомога". Тож дружина й подумала, чи не до її мами дзвоню.

— Не до мами.

— А до кого ж?

— До Володі Батанова. — Мені уже ніколи пояснювати, що та до чого: набираю саме код міста. І Володин уже телефон. — Потім розповім.

Довго дзвоню — не озивалось. Я вже хотів і рурку покласти, коли по той бік клацнуло:

— Слухаю.

Володя! Я його голос за тисячу кілометрів узнав би. Спокійний, розважливий, ніколи його не підвищував.

— Володя?

— Це ви, Миколо Степановичу?

— А то хто ж... — Спитати б у лоб, так дружина ж над головою: стоїть, прислухається. От уже звичка! — Як, Володю, життя?

— Нормально.

Завжди у нього "нормально", що б не сталось. А може, й справді то все вигадки?

— В тебе нічого не сталося, Володю?

Помовчав. Подихав у рурку.

— То ви вже знаєте?

— Та мені тут розповів... — Я назвав прізвище. — Він саме в Києві... Це правда, Володю?

— Що я під слідством? — Голос Володин такий, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ. — Правда, Миколо Степановичу. — Трохи помовчав, додав: — І обшук був. Забрали все.

— Це якесь непорозуміння, Володю? — Я все ще надіявся: зараз він скаже, що й слідство, і обшук сталися через якусь помилку. Але Володя лишився Володею:

— Все правильно, Миколо Степановичу. Маю те, що заробив. — Подихав у рурку. — До побачення.

Рівний, спокійний голос. Наче весь оцей жах скоївся з кимось іншим — не з ним.

— Володю!.. Володю!.. — По той бік уже піпікало. Часто і болісно.

Поклав рурку, розгублено подивився на дружину:

— Володя під слідством.

Й одразу ж почув:

— Я так і знала! Догралися зі своїм камінням!

— Причім тут каміння? — завівсь я одразу ж: жінка наступила на мій найболючіший мозоль. — Причім тут каміння!

— Притім! Діждемося, що й тебе посадять.

— Тьху!

— Не плюйся! Краще, ніж плюватися, слухався б розумних людей.

— Це ти — розумна людина?

Слово по слову — завелися. Не розмовляли, поки й у ліжко лягли. І так гірко було на душі, так на дружину образливо. Ну як вона не розуміє, що чоловікові потрібна хоч якась невелика продухвина? З дня у день, як той віл, приходиш додому, весь вимотаний: газета, як та молотарка, — барабан реве, тільки встигай подавати, не встиг здати в номер, а вже сушиш голову, що завтра здаватимеш, недарма ж газетярі по інфарктах та смертності на першому місці, — мимоволі шукаєш забуття, щоб дати відпочинок змученому мозкові. Той марки колекціонує, той етикетки від сірникових коробок, той придбав скрипку та й терзає слух своїх ближніх, а моє захоплення, моє хобі — каміння. Як зайду до кімнати, як гляну на камені, що стоять на полицях, сяють красою, — на душі посвітлішає. "Ти за цим камінням скоро й про рідну дружину забудеш!" — "А ти ж що хотіла, щоб я пив та гуляв, як це дехто робить? Та скажи спасибі, що я колекціоную камінці, а не жінок! Камінці, може, й наш шлюб зберегли".

Отут і доведеться зробити невеликий відступ: розповісти про каміння. Без цього подальша вся розповідь буде не зовсім зрозумілою.

Отже, так.

Насамперед мушу повідомити, що я не геолог. Не належу до цього непосидючого племені, хоч, признатися, завжди заздрив його представникам, та й досі заздрю. Коли б починав жити наново, то після середньої школи обов'язково подав би документи на геологічний. Хоч робота в газеті теж цікава по-своєму, але її не порівняти з фахом геолога. Геолога справжнього, а не того, що протирає штани в кабінетах. Бо є і льотчики, які літали тільки в училищі, й моряки, які замість штурвалів крутять ручки арифмометрів, — без них теж не обійтися, кому, як то кажуть, на роду написано: літати чи повзати, та все ж краще літати. Тож коли б хто вернув мені молоді мої літа, я обов'язково пішов би в геологію, а так лише поповнив невмирущі ряди дилетантів, для яких геологія — хобі, але хобі таке, без якого вони вже і не можуть уявити свого подальшого життя.

Я "захворів" камінням (іншого слова, ніж "захворів", не можу добрати. Міг би написати ще "заразився", але слово це носить вже негативний відтінок, а моя "хвороба" нічого, крім втіхи, мені не приносила)... Тож я "захворів" камінням років із двадцять тому, коли підібрав перший свій халцедон. Тоді я ще не знав, що це — халцедон, в Коктебелі ці камінці називали "ферлампіксами" — від грецького слова "дивовижний", а що всі ці ферлампікси є агати й сердоліки, об'єднані в групу халцедонів, я довідався вже значно пізніше, коли повернувся до Києва та показав свою першу колекцію знайомому геологові. Тож двадцять літ тому я підібрав свій перший сердолік, і "хвороба" ввійшла в мене одразу ж, щоб потім уже й сидіти в мені всі оці двадцять років: вона одразу ж стала хронічною, невиліковною.

Досі пам'ятаю той свій перший сердолік, свою із ним зустріч. Я вже знав, що море викидає на берег коктебельської бухти оті ферлампікси, не раз бачив схилені постаті, що повільно пересувалися вздовж берега, пильно дивлячись собі під ноги, мені спершу, коли я їх побачив, здалося, що вони щось загубили — якісь особливо цінні каблучки, золоті годинники і тепер, збожеволівши, виходять щодня на безнадійний пошук, потім я довідався, що шукають вони зовсім інше. "За камінцями полюють!" — сказав мій знайомий, і стільки зневаги було в його голосі, що я й не подумав би поповнити ряди отих диваків. Але одного ранку, коли я вийшов до моря, воно взяло та й виплеснуло мені прямо під ноги отой ферлампікс. Мені спершу здалося, що хвиля винесла жарину чи вогник, такий спалах червоний зблиснув у мене під ногами. І поки я його роздивлявся, набігла друга хвиля і з глузливим шелестом злизала той вогник углиб.

З диким вигуком, як був, у черевиках, я стрибонув прямо в воду, наздогнав, підхопив, затис камінець у руці.

Штани були мокрі до колін, вода стікала патьоками, але я не звертав на те уваги. Одійшов подалі од води, розтулив міцно стиснутий кулак.

І тут сталося чудо: вогник не згас, поки я його ловив і ніс у руці, він розгорівся ще дужче — веселе, святкове палахкотіння червоного, сховане в прозорому, наче скло, тілі. Ні, не скло, скло було б мертве, а це тіло жило, переливалося ніжним перламутровим поблиском. І посередині в ньому — червоний вогонь. Живцем вихоплений із таємничих глибин, піднесений мені у дарунок.

Відтоді й почалася кам'яна моя хвороба. Схоплювався, ледь світало, бігцем гнав до моря: мені щоразу здавалося, що на березі вже лежить найрозкішніший, дивовижної краси камінь. Тож повинен устигнути першим, щоб він дістався мені. Часом встигав, а часом попереду вже бачив дві-три скоцюрблені постаті і ладен був їх потопити: весь час здавалося, що вони повизбирують усі камінці. Я їх обганяв, дехто з них обганяв мене, в свою чергу, і то були такі ж, як я, неофіти, яких палила не хвороба навіть — гарячка: справжній каменяр ніколи не прагнутиме бігти попереду, його камінь чекає на нього, хай би перед ним пройшло сто чоловік.