Як зайчатко з їжаком
грались весело клубком
Зайчиха-мама біля хати
сиділа якось у садку
і для синка, для зайченяти,
плела панчішку в холодку.
Панчішка, знай собі, плететься,
така пушиста та м'яка!
Вовняна нитка в'ється, в'ється
І розвивається з клубка…
— Ой леле! — каже враз зайчиха. —
Я тут сиджу собі й плету,
а борщ кипить і, як на лихо,
збігає, мабуть, на плиту!..
І от вона побігла в хату
і позабула під дубком
свою роботу розпочату —
панчішку разом із клубком.
Лежить клубок, лежить панчішка…
Аж тут заходить у садок
Стрибайчик-зайчик, довгі ніжки,
і їжачок, його дружок.
— Поглянь, який клубок добрячий!
Давай пограємось в м'яча!
— Ой ні, не можна! Це ж не м'ячик! —
говорить злякано зайча. —
Розгнівається мама дуже
й мене за вухо поскубе! —
Їжак на те: — Не бійся, друже,
я захищатиму тебе!
Бо я нічого не боюся,
нікого слухать не люблю;
як хтось зачепить — вмить згорнуся
і колючками поколю!..
І, не послухавши зайчати,
їжак схопив отой клубок
та як почне його качати
й перекидать через дубок.
Клубок злітає вгору, вище,
стрибає, наче справжній м'яч,
а їжачок гукає, свище,
Дивіться також
- Наталя Забіла — Стояла собі хатка
- Наталя Забіла — Лисиця й журавель
- Наталя Забіла — Чорним оком дивиться печера...
- Ще 160 творів →
Забувши страх, зайча сміється
з веселих жартів їжака…
А довга нитка в'ється, в'ється
і розвивається з клубка!
Клубочок зменшується швидко,
панчішки — наче й не було!
В кущах заплуталася нитка —
все павутинням заплело!
Зненацька вибігла зайчиха
і, гру побачивши таку,
сплеснула лапками: — Ой лихо!
Та що ж це робиться в садку?!
Їжак одразу схаменувся
і, щоб не трапилось біди,
колючим м'ячиком згорнувся
та й… закотивсь хтозна-куди!
А зайченя за вухом чуха:
— Чи залишитись, чи втекти?.. —
Тут мама враз синка — за вухо!
І почала його скубти…
Отак скінчилась казка наша:
зайчатко скривджене пищить,
зайчиха в хаті варить кашу
і досі сердиться й бурчить.
А де ж їжак? Та що питати!
Сидить, напевно, десь в кущі.
Чи справжній друг він для зайчати?
Про це вже скажуть читачі!
2
Як зайчатко з їжаком
гнались в лісі за жуком
Зайчата вранці йдуть до школи,
несуть в портфелях букварі.
І не запізняться ніколи
ці довговухі школярі.
Стрибайчик теж виходить з дому,
як і усі малі зайці,
він у костюмчику новому
і в чистім білім комірці.
Біжить зайча по лісі швидко,
щоб не спізнитись на урок.
Коли це раптом хтозна-звідки
іде назустріч їжачок.
Ніяких зошитів чи книжки
Він на травиці, як на віжках,
веде рогатого жука.
Та тільки впертий жук не хоче
слухняно йти за їжаком,
хоч той листком його лоскоче
і підганяє батіжком.
— Ого, який жучище в тебе!
А що ти хочеш з ним робить?
— Цього жука привчити треба,
він буде возика возить!
А жук уперся і — ні кроку! —
вчепився лапками за мох.
— Ану, заходь-но з того боку
та й поженем його удвох!
Забігли друзі справа й зліва —
рогач ні з місця й поготів!
Образився, загув із гнівом,
рвонув травинку — й полетів…
— Держи! Лови!.. —
Книжки зайчачі
розсипалися по землі.
Біжать, гукають нетерпляче,
підстрибують приятелі.
А жук туди й сюди проворно
серед густих кущів снує,
хоч високо злетіти вгору
йому травинка не дає.
Захекане, усе спітніле
за рогачем біжить зайча,
через струмок стрибає сміло,
от-от впіймає втікача!
Та жук нарешті скинув пута,
помчав, мов куля, через яр…
І про свої книжки забуті
аж тільки тут згадав школяр.
— Ой! — скрикнув він, —
котра година?!
Ми запізнились на урок!
— Та я ходжу на другу зміну! —
недбало каже їжачок.
Крутнувся він на одній ніжці,
не став на зайчика чекать
і геть подався по доріжці
нової забавки шукать.
Стрибайчик, весь брудний, подертий,
з'явився на шкільнім дворі,
коли вже на урок четвертий
ішли з перерви школярі.
Ой, сором зайчику малому!
Лунає сміх з усіх кутків,
а вчитель каже: — Йди додому
і не вертайся без батьків!..
Напевно, вам шкода зайчати?
Але, по правді, як-не-як,
хто в цій пригоді винуватий?
Авжеж не жук і не їжак!
3
Як зайчаті на біду
щось зросло в його саду
В кутку зайчачого садочка
низинка затишна була.
Там під кущами в холодочку
якась диковинка зійшла.
Прибігли в той куток зненацька
Стрибайчик-зайчик з їжаком
і бачать: кульки чудернацькі
з-під листя випнулись рядком.
— Що це таке — не розумію! —
говорить зайчик їжаку. —
Якась кумедна чудасія
зростає в нашому садку!
Їжак примружив очі хитрі.
— Бач, — каже, —
просто із землі
зросли на вільному повітрі
чудові м'ячики малі.
Це, знаєш, діло незвичайне
і сталось вперше тільки тут…
Ти напиши про це негайно
у науковий інститут!
А сам щодня вставай раненько
і воду лий під ці кущі,
тоді із м'ячиків маленьких —
футбольні виростуть м'ячі!
Оцю невидану рослину
тоді назвуть твоїм ім'ям —
і ти на всі ліси й долини
славетним станеш зайченям!
Почувши це, Стрибайчик радо
гукнув: "Ура!" — на весь садок —
і став виконувать поради,
що надавав йому дружок.
Він під кущами всю травичку
навкруг тих кульок прополов,
цебром тягає воду з річки
і поливає знов і знов.
Ось день пройшов,
минає другий —
м'ячі зростають на очах!
Стають товсті, великі, круглі,
червоні, в білих крапочках.
Не встигла третя ніч минути,
а по дорозі, через міст,
вже їдуть вчені з інституту,
одержавши Стрибайчин лист.
Під'їхали, ідуть до хатки.
Стрибайчик вибіг їм навстріч.
— Ану, показуй нам, зайчатко,
яка тут в тебе дивна річ?
І от, пишаючись страшенно,
гостей Стрибайчик в сад повів.
Поважно йдуть: борсук учений,
лисиця й двоє ведмедів.
Біжать і всі зайці до саду,
зчинивши галас на весь ліс…
А їжачок тупцює ззаду
та ще й хихикає під ніс.
От зайчик наш перед юрбою
підходить до кущів отих.
Розвів гілки перед собою:
— Дивіться! — каже… і затих.
Стоїть і лупає очима:
"Та що ж це сталося вночі?!"
В низинці вогкій перед ними
м'ячі — вже зовсім не м'ячі!
Немов зонти на довгих ніжках
вони тепер стоять усі,
такі червоні, в білих бризках,
блищать у ранішній росі.
І раптом сміх рознісся дзвінко,
і залунало із юрби:
— Оце дивинка так дивинка!
Це ж звичайнісінькі гриби!
А вчені кажуть: — Як не сором!
Ти що, зайча, глузуєш з нас?
Якимсь поганим мухоморам
чи варто приділяти час?
Ще довго сміх лунав в окрузі,
всі потішались над зайчам.
Нарешті залишились друзі —
їжак та зайчик — сам на сам.
— Це ти мене підвів, їжаче! —
сказав Стрибайчик. — Тільки знай:
тобі цього я не пробачу,
і нашій дружбі нині край!
Зареготав їжак байдуже:
— А хоч би й так! Хи-хи-хи-хи! —
І тим скінчилась їхня дружба,
і розійшлися їх шляхи.
4
Як Стрибайчик під сніжком
помирився з їжачком
Прийшла зима. Летять сніжинки
і стелять ковдри по землі.
Вдяглись у білі одежинки
зайці великі та малі.
Зайчатам весело та любо
на саночках спускатись з гір.
Їх добре гріють теплі шуби
морозам злим наперекір.
Ось покотивсь на лижах зайчик,
спустився з гірки… Подивись! —
Та це ж знайомий наш — Стрибайчик,
що з їжаком дружив колись!
Змінився він навдивовижу
і став розумним та метким:
і вчиться добре, і на лижах
нікому не зрівнятись з ним.
От він з гори злетів щодуху,
на другу гору спритно вліз,
насунув шапку межи вуха
і навпростець побіг у ліс.
У лісі сплять під снігом клени,
жовтіє листя на дубках,
стоять ялиночки зелені
в пухнастих снігових шапках.
Біжить Стрибайчик тихим лісом
і раптом бачить на бігу:
щось темне під горбочком лисим
ледь-ледь ворушиться в снігу.
Стрибайчик до горбка під'їхав,
розкидав лапками сніжок,
а там лежить і ледве диха
нещасний, змерзлий їжачок!
— Ти що тут робиш?! — зайчик скрикнув.
— Ведмідь мій домик розвалив…
Зламались двері, стіни, вікна,
не знаю — як я сам вцілів…
Тепер притулку я не маю,
надворі ж холодно, зима!
Крізь колючки мороз проймає,
а шуби теплої нема…
Напав на мене кашель, нежить,
я, мабуть, зовсім пропаду…
Мені ж узимку спать належить,
а не гуляти на льоду!
Тут їжачок плачем зайшовся,
і позабув Стрибайчик вмить,
що розсварився з ним назовсім
і клявся більше не дружить.
— Ходім до нас! — гукнув Стрибайчик. —
У нашій хаті місце є,
і хліба знайдеться окрайчик,
і ліжко дам тобі своє!
А мама пироги пектиме,
варитиме нам киселі…
І проживеш ти цілу зиму
і не голодний, і в теплі!
Тоді на нього вдячним зором
їжак поглянув і сказав:
— Мені тепер самому сором,
що дружби я не шанував.
Та все вже піде по-новому,
кажу тобі як чесний звір:
хорошим другом в школі й вдома
для тебе буду я, повір!
І друг потиснув лапку друга,
ще й міцно так, як тільки міг!..
Тим часом розгулялась хуга,
змітать в замети стала сніг.
А сніг той з неба так і валить!
Не дійде з лісу їжачок…
Аж ось санчата — з лижних палиць
та із соснових гілочок…
— Сідай, їжаче, та не падай! —
Стрибайчик впрягся в саночки
і крізь завісу снігопаду
помчав на лижах напрямки.
Отак до заячої хатки
через лісок, через лужок
добрались вдвох — мале зайчатко
і їжачок, його дружок.