Він каже, що назва неоригінальна й сюжет запозичений.
Дурень! Сам нічого не розуміє, а й собі туди: "назва не оригінальна", "сюжет запозичений". Хай спробує сам так написати: – Чер-во-но-заг-ра-ви-сте по-лу-м'я ре-во-люції – (ех!) та й Хвильовий так не напише, а він – "не оригінальна".
Здибав на вулиці М. Кудись поспішав, я попрохав його прослухати оповідання. Почав читати. Він аж почервонів з радости, і враз почав хвалити, каже: "Жаль, що ніколи до кінця прослухати". Зірвався й полетів, як стріла, мабуть на посаду поспішав.
От одразу видко, що чоловік розуміється в мистецтві: "хороше! – каже... Надзвичайне!"
Хотів ще прочитати К. та згадав, що вже читав йому тричі.
28/IX
Ходив по гонорар. Кажуть, грошей немає.
Нічого, почекати можна.
Тільки оце дощі пішли, а чоботи в мене драні (хлюпає між пальцями), у жінки теж калош немає. Ну, нічого, одержу гонорар, все справлю.
З0/IX
Пішов знову по гроші. Знову немає. То хоч касир був увічливий, а тепер і не гляне, буркне тільки: "Немає!"
А тут грошей ні копійки, вчора не обідав.
Снідав сьогодні хліб з олією (десь жінка дістала), дуже смачна страва, півхлібини з'їв.
Сів писати, не пишеться; образи якісь чудернацькі в голову лізуть, то "сонце – золота перепічка" або "туман, як пара з борщу гарячого". Читав десь, що це харчові реакції побивають інші, тому таке в голову лізе.
6/X
Сьогодні трохи скандала не зняв. Підхожу до касира, а він сміється:
– Як у вас ноги не заболять ходити сюди?
Стерпів. Ідіот, йому смішки!
Вчора, йдучи до каси, на четвертий поверх, почав рахувати східці і– що ж ви думали – 300 штук! Тепер я розумію, чого в мене так швидко підбори повідскакували.
А вночі сон негарний снився, ніби підхожу до видавництва, а на шпильочку сидить касир і тримає відомість.
– Видаємо сьогодні! – гукає.
Я кинувся угору, тільки доліз рачки до нього, коли брязь... з ліжка.
Жінка лається, каже – спати не даю; все з касиром балакаю. В кімнаті холод собачий, ух!
10/X
Фінансовий стан без змін.
Біля столової "Церобкоопа" стало моторошно. Голова болить. Живіт наче супонею стягло. Поїли всі шкуринки з жінкою.
Хліба ні за що купити. Хоч би позичити в кого!
11/X
Те ж саме. Жінка лається дужче.
12/X
Живіт болить, ой ой! Рятуйте!.. Так коли ж вони видадуть?!.. Руки дрижать!.. Гине талант!!!
13/X
О-аоох!
Ря-т... у...
14/X
15/X
Ура! Ура!! Ура!!!
Я одержав... 10 карбованців.
... Рачки доліз на п'ятий поверх у кабінет завідуючого.
– Що вам? – питає.
– Грошей, го-но-р-р-рра-р-р!– ледве вимовив.
– Сьогодні не видаємо – кинув коротко й нахилився над паперами.
В ту мить я побачив на столі шматок бублика (білесенького бублика!).
Якась сила потягла мою руку до столу (рука дрижала), я не міг одвести очей від білого шматочка й, тихо ступаючи, підійшов до столу.
Враз завідуючий підвів голову й зіскочив зі свого місця. В очах був жах.
– Товаришу! Скільки вам? – гукнув, тремтючи, одхиляючись од мене.
– Хоч п'ять кар-р-р-бо-бо-бо-ван-ван-ці-ці-і-ііі-ів!
– Десять нате! – вирвав тремтячою рукою листок з блокноту й швидко почав писати. Я схопив шматочок бублика й кинув у рота.
Е, ніколи писати далі, жінка кличе обідати..
1925 р. Серпень.
__________
Біля гудків
(Оповідання з виробничо-робітничого життя)
Історія цієї гуморески не зовсім гумористична, але про це потім.
I
Із-за обрію витикалося кругле, як перепічка, і червоне, як кров зарізаної на різдво свині, сонце.
Заводський гудок заревів, як обчеський бугай, і почав скликати пролетарів-робітників до праці.
Зачувши цей поклик, Гаврило Гайка схопився з постелі, як вітер, і почав швидко одягатися.
Колись не таким був Гаврило Гайка, колись він був ледацюга й п'яниця непросипущий, але після Ленінських днів усе як рукою зняло. В ці дні, як стріха в спасівку, спалахнула його душа, догори ногами все перевернулося. Прийшов додому, сів на покуті, замислився, сидів отак нерухомо, як курка на яйцях.
А на другий день ще до сходу сонця Гаврило прийшов на работу. З того часу вже не стояв його станок одиноко без господаря, як сирота серед шляху.
Швидко одягався Гаврило, в голові, як цвях у шальовці, застряла думка про піднесення продукційности праці. У вікно зазирало несміливо сонце, в хаті було прибрано, як на великдень, на стінах висіли портрети проводирів Жовтня, а на покуті красувався Володимир Ілліч Ленін та Карло Маркс. Ікони, як сухий очерет. давно погоріли в печі.
На ліжку лежало двоє діток, вони, як клубочки, зібгалися під теплою ковдрою і тихо спали, як курчатка під крилом квочки.
Гаврило глянув на них, усміхнувся і промовив цитату з Леніна:
– Діти – квіти майбутнього!
Умившись холодною, як лід, водою, Гаврило, не турбуючи нікого, вийшов із хати. Снідав він у церобкоопівській їдальні, бо добре тямив, що через громадську їдальню можна дійти нового побуту. Ще й сонце не сходило, як Гаврило був у свого станка.
Навкруги дужо крутилися маховики, шелестіли, як суха солома, паси й ляскали, як праники, і, як грім улітку, грюкав стопудовий молот.
Все це звеселяло Гаврила, праця його кипіла, як окріп у печі. В заводі було душно, як у жнива. Гаврило аж упрів. і мокра, як хлющ, сорочка прилипла до його спини.
Після роботи було засідання завкому. Гаврило уважно прослухав доповідь про кооперування робітничої маси і зробив кілька цінних зауважень. Пізно повертався додому, стомлений. як після косовиці, але на душі було весело й радісно, як у свято.
Він ішов, згадаючи доповідь, думав:
– Все таки, як не кажи, а кооперація таки шлях до соціялізму!
II
"Біля гудків" це моє шосте оповідання з виробничо-робітничого життя. П'ять оповідань я видав окремою книжкою, а з шостим трапилася неприємна історія.
Коли я писав це оповідання, я зовсім не думав, що в ньому є щось смішне. Справа ось у чім: заходжу до редакції, бачу сидить редактор і бідкається:
– Ех, як би оповідання виробниче! Хоч одне невеличке, аванса не пожалів би!
Мені відразу думка в голову, а що як би написати? Правду кажучи, я на заводі зроду не був, бо виріс я на хуторі Мокра-Балка, але це дрібниця, втішав я себе, мовляв, пишуть же письменники про вагітність, хоч ні одному з них не доводилося бути вагітним.
– Слухай, – звертаюся до редактора, – хочеш оповідання з виробничо-робітничого життя?
– Голубчику, – зрадів той, – давай якщо є!
– Нема, кажу, – але буде! Завтра на ранок – згода?
– Згода!!!
На ранок приношу оповідання. Лице в редактора – сонце весняне: грає, сміється, переливається. Схопив рукопис, сів і уп'явся, як кліщ, читає і де-далі хмарніє лице його, як сніг по весні тане радість.
А коли кінчив читати, подивився на мене, сумно похитав головою й іронично запитав:
– Ти що, сьогодні тільки з "Плугу" вирвався?
– В чім справа?
– Та ось у чім: я тебе просив виробниче оповідання, з образами виробничими з сюжетом робітничим, а ти мені що приніс?! Та мене плужани засміють, бо де-які з них і то трохи краще пишуть. Ти прочитай, що ти понаписував.
Редактор ткнув мені в очі рукопис, я взяв і ображено промовив:
– Мені читати нічого, бо я сам його писав.
І вийшов із редакції. Коли чую позаду:
– Слухай, почекай!
– В чім справа?
– В мене немає гуморески до цього нумера...
– Ну, то що?
– Тільки не ображайся... перший розділ твого оповідання може замінити... гумореску...
Я стояв – приголомшений, ображений такою поведінкою редактора, хотів кинути йому в лице образу, вдарити його, але – стримав себе... й згодився.
Але все ж таки й зараз ніяк не розумію, що тут смішного?!
__________
Нотатки молодого автора
"Сьогодні я скінчив і здав до редакції "Український Селянин" повість "Лани та села" – це найкраща моя річ! От, розгорнув полотнище – 3 1/8 друкованих аркуші!
Три дні переписував, аж пухирями пальці взялися. Ех, і відпочину ж літом! Одержу карбованців 300 і в Крим".
***
"Пішов до редакції "Український Селянин", редактор радо поздоровкався, стілець подав, рукопис розгорнув і приємно усміхнувся.
– Я з охотою прочитав, – каже, – вашу повість, писати ви вмієте, в цьому нема сумніву, але, на жаль, ви робите неприпустимі огріхи, змальовуючи сучасне село. Ось ви пишете, що в незаможника Тимохи корова обдулася і він кличе ворожку, і кінець-кінцем корова здихає.
Це далеко від дійсної картини села. Ви забуваєте, що тепер майже в кожному селі є ветпункт, і кожний селянин, а тим паче незаможник – передовик села – знає, що коли корова обдулася, треба поставити їй клізму, а ви робите з цього цілу трагедію. Я не маю звичайно права давати вам вказівки. але все ж таки радив би уважніше поставитись до своєї творчости, і коли б ви згодилися переробити ці місця – ми б видрукували вашу повість.
Я чемно вклонився йому, гордо підвів голову, забрав рукопис і вийшов із редакції".
***
"Вчора відніс повість до журналу "Українська Селянка". Сьогодні зайшов спитати про наслідки.
Редакторка повернула мені рукопис.
– Не піде! – каже.
– Чому?– питаю.
– Не віриться, – каже, – що це все відбувається на десятому році революції, ви зовсім не знаєте сучасного села. Наприклад, у вас чоловік жінку б'є, б'є люто, до крови, а вона йому хоч би слово, наче так і треба. Не розумію, куди дивиться жінорганізаторка?! Або ще: діти у нас бігають замурзані без догляду, на дорозі в пилюці качаються й ніхто в селі не турбується за ясла. Жах якийсь, а не повість, песимізм надзвичайний!
Я забрав рукопис і пішов до піонерського журналу "Український Піонер"".
***
"Три дні ходив до редакції "Український Піонер" – усе ніяк нікого не застану, вчора цілий день у редакції просидів і нікого не дочекався. А сьогодні таки редактора здибав.
– Неправдиво, – каже, – написано. Піонери лаються у вас, комсомолець Грицько піячить, і ніхто на це уваги не звертає, немов у нас бюра немає, або ради ланкових. Якщо переробите, можна пустити".
***
"Одніс повість до журналу "Український Батрак".
Вчора назад повернули. Кажуть:
– У нас журнал на батрацтво розрахований, а у вас у повісті ні одного батрака немає".
***
"Рукопис зробився заялозений, як ганчірка, аж соромно в редакцію нести, а нічого не поробиш – переписати наново не маю ні часу, ні паперу.
Зайшов до кустарно-кооперативного видавництва "Пужално". Ні редактора, ні секретаря не застав, звернувся до якогось чоловіка, мабуть начканца (на рахівниці цокав).
Він глянув на мене й запитав:
– А ви член нашої організації?
– Ні.
– Ну, то й ідіть до...