Пригода на Журавлиному острові

Майже ціле літо я допомагав дядькові Хомі пасти колгоспних те­лят на Журавлиному острові.

Кожного дня рано-вранці ми вига­няли стадо з загону і тільки пізно вве­чері повертались до табору.

І от одного разу зі мною сталася ду­же дивна пригода.

Сонце вже давно сховалось за верболозами, як ми зварили вечерю. Дядько Хома погасив вогонь біля куре­ня, зняв казанок з триніжок і погукав мене вечеряти.

Юшка з рибою була дуже смачна, і я наївся так, що, коли ліг спати, живіт мій ніби лежав окремо поряд зі мною. Після вечері дядько Хома помив каза­нок і ліг коло мене в курені на паху­чому сіні.

— Ну, Васильку,— озвався він,— спи, бо завтра доведеться самому попасти телят — я піду в лікарню. Зуби жити не дають. Доведеться ще один ви­рвати.

— А чи правда,— питаю,— буцімто на острові вовки водяться? Казали хлопці, що біля Дубової річки вони ко­лись розірвали лошатко.

— Ні, не бійся,— пробурмотів дядь­ко,— зараз їх на острові немає. Я ось уже третє літо пасу і ніколи не бачив жодного вовкулаки.

Я замовк і довго слухав, як щебета­ли соловейки в кущах ліщини і турко­тіли черепахи в Чорному болоті.

Не знаю, коли я заснув, але розбудив мене дядько Хома рано-рано і звелів негайно виганяти телят. Я бачив, як він скочив у човен і поплив через Дні­про до правого берега.

— Повернуся завтра вранці! — гук­нув він до мене і незабаром зник за вер­болозом.

Я зазирнув у курінь і побачив цілу купу яблук, які дядько висипав з міш­ка, щоб спорожнити його для харчів. Взявши кілька червоних яблучок в ки­шеню, я відчинив ворота загону, випу­стив теляток, а сам підкотив холоші і побрів за чередою. Біля Чорного болота росло багато пирію, і телятка відра­зу почали пастись.

З собою я захопив дві вудки, щоб впіймати рибки на вечерю, і тепер заки­нув їх у Дубову річку. Я знав, що в че­реді всі телятка спокійні, завжди три­маються одне одного, крім білохвостої телички Горгонки. Вона часто відбива­лась від гурту і до ранку блукала по острову.

Коли сонечко підбилось на обід, я погнав теляток до водопою, пообідав і знов сів біля вудок. В траві цвіркотіли коники, і кричали кулики в болоті. Так я просидів до вечора, нічого не впіймав і лише після того, як загнав теляток в загін, помітив, що серед них немає бі­лохвостої Горгонки. "Що ж тепер мені робити,— думаю,— адже вона десь за­блудилась і не може прийти до табору.

Доведеться її шукати, бо ще десь вовки зустрінуть або загрузне в трясовину і потоне…"

Сонце швидко зайшло, і на небі ли­шився круглий місяць. Через Дубову річку від нього простяглась доріжка і мерехтіла в тіні дерев, як живе срібло.

Обережно ступаючи між низенькими кущами ожини, я вийшов на вузеньку доріжку і звернув до Чорного болота. Вдень тут було радісно і весело. Куди не глянеш навкруги — все зелене, при­вітне… В воді біліло безліч водяних кві­тів, над ними кружляли різні комашки.

Тепер все навколо перемінилось. Кущі зелені — потемніли, зробилися сумні, непривітні. Я зупинився і прислухався.

Навкруги було так тихо, що навіть далеко в селі було чути людський гомін і кукурікання півнів на сідалі.

Раптом в очереті закричав болотя­ний бугай і запищала дика курочка. Мені чомусь зробилося моторошно. Я знав, що на острові з людей, крім одно­го мене, немає більше нікого. Хвилинку постоявши, я швидко повернувся і пі­шов до табору. Йдучи тією ж доріжкою, я почув, як десь далеко щось заревло, ніби телятко.

Я знов зупинився, знов прислухався, але нічого більше не по­чув. Не знаю, чи мені почулося, чи справді недалечко від мене щось заша­руділо в кущах. Мені чомусь зробилося так страшно, що аж шкіра похолола на спині. І я так дременув до табору, що мало не впав, заплутавшись в ожині.

Прийшовши до загону, упав на воря— ку і знов перелічив теляток, проте біло­хвостої Горгонки серед них не було. Я наблизився до куреня, хотів залізти всередину, вкритись теплою ковдрою й спати до ранку.

Але не встиг я туди й зазирнути, як на мене з пітьми блимнули чиїсь зелені очі.

— Це ви, дядьку? — запитав я зди­вовано і тут же відсахнувся, почувши, як щось важко дихнуло в курені і заво­рушилось.

Я так перелякався, що, здавалось, серце моє зовсім перестало битися, а ноги затремтіли так, що я ледве на них тримався. "Вовк!" —майнуло в го­лові. Від страху я мало не впав тут, бі­ля куреня. Потім, повільно задкуючи, підійшов до товстого осокора, що ріс не­далечко, і, як білка, метнувся по стов­буру вгору.

Я знав, що вовки по деревах не лазять, і тепер перестав боятися.

Вибравши зручне місце між розка­рякою, я вмостився і, щоб, бува, не впа­сти, міцно прив'язався довгим батіж­ком, як Робінзон Крузо.

Місяць повільно плив між хмарами, а я сидів, мов сич, до всього прислуха­ючись, і не зводив очей з куреня. Крізь віття дерев виблискував Дніпро проти місяця, і десь далеко пролунав гудок пароплава…

"І як він мене не вхопив за голо­ву? — думаю.— Це б від неї нічого не лишилося…"

Незабаром я дуже захотів спати. Очі почали злипатися так, наче вії хтось намазав медом, а голова схилилась, як у підбитого горобчика. Обнявши руками товстий стовбув, я відразу ж заснув і так спав до ранку.

Як тільки сонце визирнуло з-за кру­чі Веселки, я прокинувся. І зразу від­чув, що ноги в мене ніби поперебивані. Оце, думаю, якби довелося від вовка втікати, наздогнав би одразу.

— Цікаво, невже клятий вовк досі лежить у курені? — пошепки говорю сам до себе.

Відломивши товстий сук, я кинув його на курінь. Бачу, він весь здригнув­ся, і всередині щось зашелестіло. Я за­таїв подих і насторожився. Але як же здивувався я і навіть очам своїм не по­вірив, коли побачив лису морду з коро­тенькими ріжками! З куреня вийшла, обтрушуючись і потягаючись,— хто б ви думали? — білохвоста Горгонка!

Миттю скочив я з осокора, ляснув її батіжком спересердя і заліз у курінь.

"З'їм хоч яблук,— думаю,— адже я не вечеряв". Та, на. жаль, я тільки облиз­нувся. В курені не було жодного яблуч­ка. За мене повечеряла білохвоста Горгонка.