Казка для кота Лукойє (дитинство Ганса Андерсена)

Хто був у Данії, той знає, які пронизливі й люті вітри віють тут узимку!

А мороз малює на вікнах чудернацькі візерунки. Якщо уважно придивитися до скла, то можна побачити, як срібними заметами мчить королівський візок із прив'язаними до нього санчатами, як над ним летить зграя білих лебедів, а під полозами розпускаються крижані квіти. А як у хаті ще й свічка горить, то здається, ніби ці малюнки на вікні — рухаються!

Куди ж мчить ця карета?

Куди летять білі лебеді?

Хто посадив ці квіти?

Про це думав хлопчик, якого звали Ганс Християн. Він сидів на підвіконні й, приклавши долоні до шибки, намагався розтопити проталину в густому ¡неї.

Та все марно. Надто вже холодна була шибка! І руки його швидко змерзли.

Тоді він погукав кота на прізвисько Лукойє і занурив пальці в його теплу шерсть.

"М-р-р!"— невдоволено відгукнувся кіт.

"Ну от, — подумав Ганс Християн, — навіть кіт не хоче зі мною гратися, не те що сусідські хлопчаки! "Справді, з Гансом ніхто не товаришував. Чому?

"Родина Андерсенів якась дивна!" — казали своїм дітям батьки. Дід Ганса різьбив з дерева усіляких дивних істот — крилатих корів, рогатих зайців та велетенських комах. А тато запевняв, що літає вночі на зоряній парасольці, котру подарував йому ельф...

Ганс Християн зітхнув: "Нічого, будуть у мене друзі. Та ще й які! Сам китайський принц!"

Щойно він про це подумав, як у мурчанні Лукойє вчувся йому людський голос!

— М-р-р... принц? Та ще й китайський? Звідки ж він візьметься в холодних північних краях?

Ганс нітрохи не здивувався, він бо давно вже розмовляв зі своїм котом. То чому б і котові не розмовляти із ним?

— Дуже просто! — відповів хлопчик. — Він почне рити землю і прориє всю земну кулю, аж поки вибереться тут, біля мого будинку! А потім він... він... забере мене до Китаю!

— Мр-р-р, справді? — промурчав кіт. Він більше не сердився на маленького хазяїна і зручно вмостився в нього на колінах.

— А ти справді згоден мене слухати? — зрадів хлопчик. — Тоді я розповідатиму тобі казки! А ще краще — покажу справжню виставу!

І Ганс Християн миттю зіскочив з підвіконня. Заліз під ліжко й дістав звідти свій найдорожчий скарб — скриньку з ляльковим театром, котру змайстрував для нього тато.

Добув звідти дві ляльки — жінку в фартусі й чоловіка з шевським молотком у руках. І меншу ляльку — хлопчика у великих дерев'яних чоботях.

Кіт Лукойє сів навпроти і приготувався слухати...

КАЗКА ПЕРША

"На околиці данського містечка Оденсе, що на острові Фюн, стояв будинок на три квартири. В першій жив Капелюшник з дружиною і трьома дітьми. В другій — Рукавичник з дружиною та шістьма дітлахами. А в третій, найменшій, оселився Швець із дружиною та одним-єдиним сином. Діти Капелюшника та Рукавичника гралися разом, а син Шевця завжди ходив сам. Адже замість того, щоб стрибати й бігати по двору, він полюбляв мріяти про далекі подорожі. Наприклад, до Китаю. І слухати, про що балакають на кухні кухарки, на ринку — квіткарки, на причалі — рибалки, а на сонечку — сусідські бабусі.

І все запам'ятовував!

Надто ж полюбляв він слухати маму й тата. Мама розповідала йому про те, як у дитинстві батьки посилали її просити милостиню на вулицю. А їй було так соромно це робити! Дівчинка ховалася під мостом і запалювала сірники — один за одним. І з кожним спалахом уявляла собі, як у теплих затишних домівках люди смажать велику соковиту качку. Або — печуть пиріжки з яблуками!

"Але ти, синку, — казала мама хлопчикові, — щасливий! Тобі живеться набагато краще за мене!"

А тато вголос читав синові книги, водив на прогулянки в ліс, майстрував для нього іграшки, малював та вирізав з паперу дивовижні візерунки!

Він мріяв про далекі краї й одного разу подався за військом, котре йшло на війну. Татові здавалося, що таким чином він побачить інші країни.

Але цей похід швидко закінчився, а тато повернувся в рідний Оденсе і тяжко захворів. Тоді він почав мріяти про те, як заробить багато грошей і побудує затишну хатку посеред галявини, й під вікнами зажди будуть квітнути троянди... Але ця мрія так і не здійснилася, бо тато-швець пішов із життя.

І мамі довелося стати пралею в заможних людей..."

Ганс Християн скінчив розповідь і поклав ляльки — тата, маму та сина — до скриньки.

— Мур-р-р... Але в цій історії немає нічого чарівного! — муркнув кіт Лукойє, і хлопчик зітхнув:

— Можливо. Але як виросту, обов'язково вигадаю щось краще! Та в мене є ще одна історія!

Хлопчик дістав зі скриньки Стару Відьму та Дівчину з Риб'ячим Хвостом і почав розповідати...

КАЗКА ДРУГА

"Неподалік від Оденсе на березі річки було маленьке село, яке звалося Ейбю. В ньому жила Стара Відьма, або, як ії називали в місті, — ворожка. Одного разу мама послала маленького Християна до неї в гості. "Запитай, синку, що з тобою буде?" — звеліла вона. Адже мамі дуже хотілося, щоб Ганс Християн став шевцем. А сам Ганс Християн, як і його тато, мріяв про подорожі, читав книжки і цілими днями бавився в ляльковий театр.

Син послухався та й пішов до Відьми.

— O-о, який хоробрий хлопчик! — вигукнула стара, щойно Ганс переступив поріг. — А ти не боявся йти повз річку? Адже в ній живуть душі утоплеників та русалки!

— Я нічого про це не знав, — відповів Ганс Християн. — Та якби я їх побачив, то привітався б і розпитав про їхнє підводне життя. Це ж так цікаво!

Стара Відьма уважно поглянула на хлопчика, а потім сказала:

— Добре, йтимеш назад — розпитаєш... А поки що перекажи своїй матері, щоб не хвилювалася! Ти — птах високого польоту. Ти полетиш далеко, і перед тобою відкриється весь світ. А тут, в Оденсе, колись запалають сотні вогнів — і всі вони будуть на твою честь!

Ганс вислухав слова ворожки та й пішов додому. "Про які це вогні казала вона? — міркував хлопчик. — І невже в мене виростуть крила, мов у справжнього птаха?" Отак дума собі він та й не зоглядівся, як над річкою заклубочився туман, повіяв вітер, а на верхівці дерева, мов ліхтар, загорівся повний місяць. Настала ніч...

Ганс наддав кроку й раптом уздрів, що посеред річки на листі латаття сидить Дівчина з Риб'ячим Хвостом.

Ганс одразу ж забув, що збирався розпитувати її! І щодуху помчав додому. Він біг так швидко, що мало не збив із ніг свою матусю, котра виглядала його на порозі.

— Ну, що сказала ворожка? — запитала мати.

— Що... що... — наморщив чоло переляканий хлопчик. — Що в мене виростуть крила. І на мою честь сяятимуть вогні!

Матері не сподобалася ця незрозуміла відповідь. Посварила вона сина та й уклала спати..."

— Мур-р-р... — сказав Лукойє. — От якби ти поговорив з тою дівчиною, то я повірив би, що ти справжній казкар! А ти — звичайний боягуз! Якщо у неї був риб'ячий хвіст, то, мабуть, вона, мур-р-р, була такою ж смачною, як моя улюблена страва...

І Лукойє зиркнув на свою миску, в якій лежав риб'ячий хвіст...

— Я не боягуз! — образився хлопчик. — Одного разу я бився на дуелі з самим принцом і переміг його! От, послухай!

Він дістав зі скриньки ляльку в гаптованому камзолі та ще й із золотою шпагою в руці...

КАЗКА ТРЕТЯ

"Якось влітку в мальовничому парку, який ріс біля палацу, що називався Брохольм, гралися два хлопчики. Вони скакали на дерев'яних патиках і розмахували іграшковими мечами з галузок.

Це був справжнісінький лицарський турнір! "Гоп— гоп-гоп!"— викрикували вони, налітаючи одне на одного й ухиляючись від ударів чужого меча.

Аж ось один з хлопчиків таки влучив!

— Я тебе вбив! — переможно закричав він. — Падай! Швидше падай з коня!

Але товариш і не думав падати! Він насупився і сказав:

— Ти не можеш мене вбити! Бо я — принц, а ти... А ти... — він не міг знайти потрібного слова і додав: — Ти — бридкий!

На його очі навернулась одна сльозинка, потім друга, третя...

— Але ж я переміг! — не вгавав супротивник.

Мабуть, вони б побилися, як часом б'ються хлопчаки, але до них вже бігла жінка в білому фартусі.

— Гансе, Гансе, — кричала вона, — ану припини! Ох, ти, негіднику!

Жінка підбігла до розгубленого "переможця", вхопила його за вухо і почала сварити:

— Хіба ж можна замахуватися на принца? Скільки я тобі казала, скільки вчила!!!

Ганс понуро опустив голову.

— Ваша Світлосте, — звернулася жінка до другого хлопчика, — вибачте мого нерозумного сина. Він більше не буде...

— Як не буде? — забув про свою образу принц на ймення Фрітс. — А я хочу гратися з Гансом! Ну, хочеш, я впаду? — звернувся він до товариша, вухо якого вже палало від материних пальців. — Згоден — ти мене переміг...

Але Анна-Марі Андерсен вже тягнула свого сина додому, тобто до невеличкої кімнати для слуг.

— Відтепер сидітимеш у кімнаті, — суворо казала вона. — Це ж треба — замахуватися на самого принца! Ох, біда мені з тобою, Гансе...

Анна-Марія щоліта працювала в маєтку графині Елі— зи й не могла встежити за маленьким сином — однолітком графського сина. От хлопчики й бавилися разом.

І Його Величність кронпринц Фредерік поблажливо ставився й до свого сина, і до сина служниці.

Відтоді серед слуг та селян пішла чутка, що малий Ганс — позашлюбний син вельможного пана!

Але то була неправда. Адже дорослі люблять вигадувати нісенітниці.

Маленький Ганс мав ще друге ім'я — Християн, себто ім'я, котре носив і його тато.

"Чому Фрітс назвав мене бридким? — міркував Ганс Християн, стоячи перед люстром. — Більше не буду з ним гратися!"

Ганс поглянув у двір, де його чекав малий граф, ганяючись від нудьги за домашнім птаством. Пишне було те птаство! Вгодовані індички, білі кури в червоних капелюшках, розфарбовані всіма кольорами веселки півні-забіяки, пихаті гуски... Маленький принц, мов полководець, всіх зігнав у зграю. Лише одне каченя забилося в траву й лежало собі тихенько.

"Яке розумне каченя... — подумав Ганс Християн. — Сховалося... Але яке ж воно негарне. Ось хто справді бридкий! Мабуть, тому воно й ховається..."

— Мур-р-р, — перебив кіт Лукойє. — Мабуть, то було не каченя! Я чув, що негарні та бридкі бувають у дитинстві найкрасивіші птахи у всій Данії-лебеді!

— Справді? — зрадів Ганс Християн.

— Мр-р-р! — підтвердив кіт Лукойє й додав: — Щоб стати гарним і вільним птахом, треба пройти багато випробувань!

Ганс Християн зрадів від такої котячої мудрості. І вирішив розповісти своєму улюбленцеві найзаповітнішу історію — те, про що хлопчики соромляться казати вголос.