Таємниця чорного капелюха (дитинство Чарлі Чапліна)

ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ

— Я не буду надягати ці противні панчохи! Через них мене всі на вулиці дражнять! — вередував хлопчик, сидячи на краю ліжка із залізними бильцями. Він аж підстрибував, і пружини старої ліжниці так само галасували, як і він.

— Не буду! Ні! Ні! Ні!

"Ні-ні, ні-ні, ні-ні!" — галасували пружини.

Матуся якраз підходила до сина, тримаючи в руках величезні яскраво-червоні вовняні панчохи.

— Чарлі, синку — лагідно вмовляла вона. — Але ж надворі вже холодно. А других панчіх немає...

— Але ж це твої панчохи! — не вгавав хлопчик. — Не вдягатиму я їх!

— Що тут відбувається? — зазирнув до кімнати тато. За ним увійшов брат Чарлі — Сід.

— Чарлі не хоче надягати червоні панчохи! — пояснив Сід. — Він у них схожий на дівчинку!

Тато суворо подивився на сина.

— Містере Чарльзе! — поважно сказав він. — У нас поки що немає змоги вбирати вас, мов принца. От виростеш, почнеш заробляти власні гроші — і тоді роби, що захочеш!

Малюк замовк. Він побоювався тата.

Скориставшись паузою, мама почала натягувати на нього панчохи.

А маленький Чарлі сидів і мріяв про те, що як виросте, то в нього буде все — і великий дім, і двійко коней, і лаковані черевики, і... багато смачних тістечок. Тістечок, які він так полюбляє розглядати крізь скло вітрин кондитерських магазинів. А головне — він завжди буде в центрі уваги. І всі любитимуть його. І казатимуть йому вслід: "О! Подивіться, це йде сам містер Чарльз Чаплін!"

Замріявшись, Чарлі не помітив, як мама вже підв'язала червоні панчохи широкою стрічкою.

— А тепер ідіть гуляти! — звернулася мама до Сіда та Чарлі. — А нам із татом треба до театру!

ПАНІ ЧЕЧІТКА

Сід узяв Чарлі за руку й повів надвір. Адже сидіти вдома не було ніякого сенсу: в квартирі холодно і нудно. А на вулиці вирувало життя. Проїжджали кеби — карети, запряжені кіньми. А часом можна було побачити і диво техніки — автомобіль! Щоправда, сюди, на околицю Лондона, де мешкали брати, автомобілі заїжджали нечасто.

Сідові й Чарлі подобалося спостерігати за перехожими. Вряди-годи хтось із них обертався до хлопців і співчутливо промовляв: "Це ж сини акторів із мюзик— холу — Анни та Чарльза. Бідні діти! Яке на них чекає майбутнє?"

Чарлі вже знав, що його тато й мама — актори. Мама Анна виступала з танцями та піснями в різних театрах. А тато Чарльз сам вигадував пісеньки і гарно співав їх своїм приємним баритоном у лондонських мюзик-холах. А ще тато проводив удома на кухні чудернацькі репетиції. Він взував черевики із дзвінкою підошвою і так вправно підстрибував на підлозі, що вони самі вистукували різні мелодії! "Тук-так-так! Тук-так-так!"

Це називалося "бити чечітку".

Одного разу Чарлі запитав:

— А хто така ця пані Чечітка, й за що її треба бити?

Тато засміявся й пояснив, що це — різновид дуже популярного танцю, і танцювати його можуть не всі. А тільки — великі актори. Бо треба відчувати музику і... мати добру фізичну підготовку.

Чарлі було всього два рочки, але йому надзвичайно кортіло робити те ж саме.

Малюк ставав за спиною в тата і потайки намагався повторити його рухи.

Інколи йому здавалося, що він витанцьовує негір— ше! Прикро, що в нього немає таких гарних лакованих черевиків — і тому підлога не співає.

Певно, малий Чарлі навчився б вибивати чечітку, але... Якось тато не повернувся додому. Не було його й наступного вечора. І решту вечорів поспіль. Чарлі чув, як сусіди говорили, що старший Чаплін втратив голос, його звільнили з мюзик-холу, і він потрапив до шпиталю.

Більше Чарлі й Сід не бачили свого батька.

А за кілька місяців тяжко захворіла й мама. До їхнього будинку під'їхала машина швидкої допомоги і повезла маму до лікарні.

Чарлі й Сід лишилися зовсім самі...

НА ВУЛИЦЯХ ВЕЛИКОГО МІСТА

Тепер Чарлі доводилося щоранку вдягатися самому. Та це ще нічого. Найстрашнішим було те, що в хаті закінчилися харчі. Сід і Чарлі розмочували сухарі, які лишилися в кухонній шафі. А потім бігли надвір.

Аби хоч трохи розважити старшого брата, Чарлі вигадав забавку...

Ось іде вулицею перехожий — старенький дідусь ¡3 палицею. Чарлі прилаштовується позаду і повторює всі його рухи.

Ось дідусь зупинився біля вітрини, протер окуляри. Чарлі робить те саме!

Ось старий нахиляється, аби поправити шнурівку черевиків — Чарлі копіює і це!

Сід сміється. Та й перехожі починають звертати увагу на хлопця, котрий так вправно й кумедно перекривляє літнього поважного пана.

Ось дідуган насуває на лоба свого капелюха, дістає з кишені носовичка... Чарлі досконало повторює рухи!

Ось дід... обертається, свариться ціпком і кричить на хлопчика:

— Начувайся, бешкетнику! Це хто тебе навчив кривдити старших?!

Сід хапає Чарлі за руку й вони біжать вулицею. Ховаються в підворітті.

— А в тебе добре виходить! — відхекавшись, каже старший брат. — Як у театрі!

— Але в театрі за це платять гроші, — зітхає менший Чарлі.

За хвилину він уже готовий до нових "подвигів".

Чарлі вичікує, коли на вулиці буде більше перехожих, обирає найдобрішого — того, хто здатен посміятися з себе — і розігрує цілі сценки. Чарлі так зугарно й дотепно відтворює рухи, що вся вулиця заливається сміхом.

А якось сталося справжнє диво: один пристойний пан поліз до кишені й дістав із неї купу мідяків.

— У мене був такий поганий настрій, — сказав він, простягаючи Чарлі гроші, — а ти так добре мене розважив! Ось, візьми. Ти, либонь, хочеш їсти?

Малий не повірив своїм очам! Виявляється, на вулиці можна непогано заробляти ось такими виступами?

Брати відразу ж побігли до крамниці. Вони справді були страшенно голодні.

Купили хліба, молока й цукерок.

Сід із задоволенням наминав усю цю смакоту.

А Чарлі подумав, що тепер вони з братом не помруть від голоду.

Вони стануть вуличними артистами!

ВУЛИЧНІ АРТИСТИ

Уранці хлопці вирішили одягнутися справжніми артистами.

От коли стали в пригоді материні червоні панчохи, яких так не любив Чарлі.

Брати полізли до скрині і ще знайшли яскраві шати.

Сід убрався в строкату куртку, яку справила йому колись мама Анна. Вона пошила її зі свого вовняного жакета й обрізків оксамитової блузки. Чарлі надів панчохи й пов'язав на шию материну синю хустку.

Коли вийшли на вулицю, сусідські хлопці почали їх дражнити:

— Ха-ха-ха! Артисти — носи у тісті! — кричали вони.

— Ха-ха-ха! Циркачі — одяглись, як паничі!

Чарлі дуже образився, але вигляду не подав.

Він вийшов на середину вулиці і раптом завмер. Довкола почали збиратися люди. Глядачі! Що ж то він робитиме?

Сід геть розгубився і заховався за ріг.

Чарлі помітив у натовпі дівчинку свого віку. Дівчинка була з мамою та й одягнута зовсім не так, як Чарлі. На ній було тепле пальто, хутряні рукавички й високі чобітки. У руці вона тримала гарну ляльку.

Чарлі подумав-подумав і...

Ось він уявив, ніби стоїть на квітучій галявині. Кумедно рухаючись, Чарлі заходився вдавати, ніби збирає ці квіти і складає в букет — одну квітку до одної. Вони випадають йому з рук, а він смішно нахиляється, збирає їх. Ті знову випадають.

Надворі стояла зима, та люди захоплено спостерігали за його рухами. І справді, разом із ним вони уявляли, що опинилися на квітучій галявині.

Ось Чарлі вдав, що букет нарешті готовий, зробив кілька кроків і простягнув його дівчинці в хутряних рукавичках. Вона віддала свою ляльку мамі і... вдала, ніби бере з рук маленького вуличного артиста справжній букет!

Публіка шалено заплескала в долоні!

До ніг Чарлі посипалися гроші — заробіток за виступ.

ЧАРІВНИЙ ЛІХТАР

Під вікнами будинку, де мешкали брати Чапліни, пролунав суворий голос:

— Де тут живуть малі хлопці, які втратили батьків?

Чарлі заховався під ковдру. Хто їх шукає? Що він хоче?

— Брати самі дають собі раду, — відказала їхня сусідка, місіс Голл. — Та й ми, сусіди, трохи доглядаємо за ними. А ви, пане, хто такий?

— Я генерал Вільям Бутс, — почувся той же суворий голос. — Я — засновник нової армії, вона зветься Армією

Порятунку. Ми рятуємо сиріт і безпритульних дітей від голоду та холоду! Тут, у Лондоні, я зі своїм військом будую безкоштовні їдальні для дітей і влаштовую їх до притулків.

Чарлі не на жарт злякався. Він не хотів до притулку!

— Це хороші, виховані й талановиті діти! — почала захищати хлопчиків місіс Голл. — Чого ви навчите їх у притулку? Ідіть, пане генерале, ловіть інших!

Та все ж таки ввечері вона завітала до оселі Чаплінів.

— Чарлі, мабуть, вам таки доведеться відвідати цю організацію, що називається Армією Порятунку, — сказала вона. — Я чула, що там вас можуть нагодувати гарячими обідами і навчити якогось добра. Адже в ній працюють і хороші люди. От, наприклад, у нашій церкві пан священик улаштовує покази "чарівного ліхтаря" і годує дітей тістечками.

Чарлі нашорошив вуха: що це за диво таке — "чарівний ліхтар"? Що він показує?

Наступного дня він пішов до священика.

— Який малюк! — зрадів панотець. — Ти прийшов попоїсти?

— Ні, — чемно відповів Чарлі, — я волів би дізнатися, чи маєте ви "чарівний ліхтар"?

Пастир усміхнувся і повів Чарлі до темної кімнати. Там уже сиділо багато дітей різного віку. Вони галасували, жували пластівці "повітряної" кукурудзи й тупотіли ногами. А перед ними на стіні висіло біле простирадло.

І от панотець вимкнув світло. Підійшов до якогось дивного пристрою, що стояв позаду стільців, і почав крутити ручку.

Чарлі занімів. Адже простирадло несподівано засвітилося, і на ньому заметушилися якісь люди. Вони були маленькі й рухливі, мов комахи! Аж ось прямо по білій матерії проїхав... автомобіль. Чарлі аж підскочив. А раптом він заїде в залу й розчавить його?

Але авто проїхало по світлому квадратові на стіні і сховалося десь у темряві.

Натомість виникло справжнє море. І Чарлі закрився руками, аби бризки не замочили його єдиного костюма. Та ба — скрізь було сухо.

А потім священик увімкнув світло.

Зачарований і приголомшений Чарлі підійшов до нього.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся він, — що це таке було?

— Це — кіно, — посміхнувся панотець. — Новий вид мистецтва — рухомі картинки!

Чарлі повернувся додому в нестямі від "чарівного ліхтаря".

Він увесь час думав: як потрапити на те біле простирадло, щоб поглянути на себе збоку? Адже він так гарно копіює перехожих, уміє вибивати чечітку, як батько, і співати, як мама. Хіба він не гідний того, щоб і його закарбували "чарівним ліхтарем" на тій білій тканині?

Але що для того потрібно?

Чарлі довго ламав голову над цим запитанням і вирішив — треба вміти ще щось.