Він любив гарно вдягатися.
А ще перед концертом тато причепив йому до паска маленьку позолочену шпагу! Сестричка Нані була в пишній сукні і в такій самій перуці. Щоправда, в цю перуку мама вплела дівчинці кілька свіжих рожевих троянд.
Брат і сестра почувалися, як дорослі.
...На концерт зібралися всі поважні люди Зальцбурга.
Тато підняв Вольфі на руки і посадив за клавесин. Публіка заплескала в долоні. Вольфґанґ та Нані почали грати.
Несподівано на сцену вибігла маленька руда кицька. Звідки вона взялася?! Хлопчик умить припинив гру.
— Киць-киць-киць! — покликав її Вольфі. Кошеня перелякано зупинилося посеред сцени.
Вольфі зіскочив зі свого стільця й погнався за ним! Схопив, притис до грудей, став бавитися на очах у закляклої публіки.
Роздратований тато підбіг до сина і забрав кицьку. Він страшенно боявся, що поважні гості розсердяться. Адже тато був простим музикантом у капелі пана Архієпископа.
— Ти мусиш грати! — суворо зауважив він. — Дивись, скільки людей прийшло тебе послухати!
— Розумієш, тату, — відказав Вольфі, — клавесин ніде не подінеться, а кицька може втекти!
В залі залунали оплески та сміх. А розчулений Архієпископ витирав сльози з очей.
— Пане Моцарте, — сказав він після концерту, — я вважаю, що вам слід побувати в столиці! Нехай усі дізнаються, які талановиті діти мешкають у нашому славному Зальцбурзі!
Він дав татові відпустку і дозволив родині поїхати до столиці Австрії — міста Відня.
ЯК ВОЛЬФІ ПОЧУВ НОВІ ЗВУКИ
Сім'я Моцартів почала збиратися у мандрівку. До самої столиці!
Вольфі надзвичайно подобалося їхати в кареті, яка була запряжена двома білими кіньми. Він увесь час виглядав у віконце.
Хіба можуть лани бути такими безкраїми?
А гаї — такими густими й зеленими?
Вольфі й Нані крутилися, мов дзиґи, і не давали татові спокою.
— Чи живуть у лісі лісовики? Чи водяться в очеретах феї? — питала Нані.
— Чому ворона каже "Ка-а-p-p-p!", а соловейко тьохкає тоненьким голосом? Як усередині пташок народжується музика, якщо вони не натискають на клавіші? — цікавився Вольфі.
Тато не встигав відповідати на запитання.
Особливо непосидючим виявився Вольфі. Він повсякчас висовувався з вікна. І татові доводилося тримати його за пасок, аби допитливий Вольфі не випав на дорогу.
Довгий шлях уперся в широку річку — Дунай.
Карета заїхала на пором.
Вольфі ще ніколи не бачив такої дивини.
А головне — не чув стільки нових невідомих звуків!
Колеса карети рипіли, як контрабас.
Хвилі Дунаю перекочувалися й рокотали, мов орган.
А вітер співав, наче флейта.
От якби написати таку дорожню музику!
Музика, музика була скрізь! Світ перетворився на величезну музичну табакерку. І Вольфі здавалося, що він живе всередині неї!
ЯК ВОЛЬФІ ВИРІШИВ НАПИСАТИ ОПЕРУ
У Відні тато повів дітей в Оперний театр.
І знову на Вольфі чекала несподіванка. Він дивувався з того, що люди можуть співати майже так само, як музичні інструменти або пташки. Слухаючи оперу, він заплющив очі.
— Тату, тату, — пошепки сказала Нані, — а Вольфі заснув...
— Нехай спить, — відповів той, — либонь, він втомився.
Увечері, вже лежачи в ліжку, хлопчик покликав батька і сказав йому на вухо:
— У мене є секрет...
— Який, синку? — запитав тато. Він подумав, що Вольфі попросить купити йому солодкого віденського тістечка. Але той таємниче повідомив:
— Я напишу оперу!
— Це тобі ще зарано! — засміявся тато. — Знаєш, скільки інструментів знадобиться для того, аби зіграти таку музику?!
— Звісно, знаю, — випалив малий і назвав точну кількість учасників театрального оркестру.
Батько нічого не промовив. Поцілував дитину в чоло, погасив свічку...
Асам підійшов до ікони, котру дала в дорогу матуся. "Господи, — подумки звернувся до Бога, — дякую тобі за те, що ти дав мені такого сина. І... допоможи йому. Адже бути справжнім музикантом — неабияка праця..."
ЯК ВОЛЬФІ ДИВУВАВ ПУБЛІКУ
Яке гарне місто Відень! У кожному палаці маленькі Моцарти — Вольфі та Нані — бажані гості. Вони виходять на середину зали, вклоняються, сідають за клавесин. Дорослі завмирають. Навіть дами припиняють розмахувати своїми віялами. Запановує тиша. Брат і сестра переглядаються, всміхаються і простягають руки до клавішів...
Чарівні звуки роєм вилітають із-під їхніх пальців, мов золоті пташки. Злітають під високе склепіння, тріпочуть у свічадах, б'ються у вікна й урешті потрапляють назовні. Граючи, Вольфі сміється, ніби сам бачить це птаство. Ніби тільки йому належить право випустити його на волю. Щоразу він відкриває клавесин так, ніби відчиняє дверцята клітки...
Публіка в захваті.
Публіка плеще так, що аж долоні відпадають!
Оплески осипаються на дітей, немов пелюстки.
Але це ще не все!
Справжні дива відбуваються, коли на сцену виходить тато. Він підморгує синові і раптом закриває клавіатуру хусткою.
Вольфі грає крізь щільну тканину. І не помиляється! Жодного разу!
Тато зав'язує йому очі — він наосліп витинає на скрипочці!
На батькових руках, спиною до клавесина — Вольфі музичить, закинувши руки за голову.
— Диво! Диво! — чути звідусіль.
— Чому вони так дивуються? — не второпає Вольфі. — Це ж так просто!
ЯК ВОЛЬФІ ОТРИМАВ ЗАПРОШЕННЯ ВІД ІМПЕРАТОРА
Зачувши про неповнолітнього вундеркінда із Зальцбурга, славне місто Відень аж гуде! Усі знай переповідають історії про малого музиканта.
— Він грає краще, ніж дорослі! — каже граф маркізові.
— Він такий гарненький! — переказує баронеса герцогині.
І всі надсилають родині Моцартів коштовні подарунки. Перед сном брат і сестра бавляться ними, дістаючи з великої скрині й переглядаючи по сто разів.
Ось — золота шпага для Вольфі.
Ось — фламандське мереживо для Нані.
Ось — срібна табакерка для тата.
Ось — перстень із самоцвітом для мами.
Тато в цей час переглядає купу листів. А поштарі знай несуть і несуть їх до готелю, де оселилася родина. Один лист — найважливіший. На ньому — велика королівська печатка.
— Діти, завтра вас запрошують до імператорського палацу, — прочитавши його, урочисто виголошує батько.
Нані перелякалась і заплакала.
— Яка різниця, перед ким грати? — вигукнув Вольфі та й далі бавився своєю обновкою — золотою шпагою.
ЯК ВОЛЬФІ ВИРІШИВ ОДРУЖИТИСЯ З ПРИНЦЕСОЮ
Вранці тато повіз дітей до імператорського палацу.
У великій Дзеркальній Залі на тронах сиділи імператор Франц Перший з імператрицею Марією-Терезією.
Нані й тато так розхвилювалися, що не могли вимовити ані слова. Лише низько вклонилися монаршій родині.
Та ба — Вольфі почувався, як удома.
Він підбіг до імператриці і... виліз до неї на коліна.
— Ви така ж красива, як і моя мама! — весело сказав він.
Марія Терезія розчулилась, поцілувала Вольфі і запитала:
— Хочеш погуляти по нашому палацові?
— Авжеж! — відповів Вольфі. — У вас тут так гарно!
Імператриця наказала своїй доньці, принцесі Марії— Антуанетті, провести гостя кімнатами й почастувати його смачним тістечком.
Підлога в замку була ковзка.
От Вольфі послизнувся і впав.
Придворні голосно зареготалися.
А юна принцеса допомогла хлоп'яті підвестися і з гнівом поглянула на зловтішників.
— Я вам дуже вдячний! — чемно сказав Вольфі. — І обіцяю: коли виросту — обов'язково одружуся з вами!
ЯК ВОЛЬФІ ЗІГРАВ... НОСОМ
З подорожі до Відня родина Моцартів повернулася втішеною. Але вдома залишились ненадовго.
Коли Вольфі виповнилося сім років, тато сказав мамі:
— Нам треба негайно вирушати в нову подорож! Поки діти ще малі, вони зможуть здивувати не тільки Відень, а й увесь світ!
— Але ж нині скрізь панують небезпечні хвороби! — намагалася зупинити його матуся. — В лісах водяться дикі звірі, а на дорогах — розбійники!
Та де там було переконати тата.
І ось знову риплять колеса берлина.
Цокотять копита.
Співає вітер.
Свистить у повітрі батіг кучера.
Вольфі їде до Німеччини!
Тато розповідає, що це батьківщина великих музикантів, а саме повітря в ній просякнуте музикою!
Вольфі це відчув одразу. Адже в Німеччині написав сонату.
Вона виявилася такою складною, що всі виконавці, побачивши ноти, в один голос сказали:
— Цієї мелодії ніхто не виконає!
— Чому? — запитав засмучений Вольфі.
— Бачиш, малюче, щоб це відтворити, треба мати не дві, а три руки!
— У мене лише дві, — засперечався хлопчина, — але я зіграю!
— Хіба що носом! — засміялися музиканти.
— Можна й носом, — спокійно відбив Вольфі.
Сів за клавесин. І почав.
А коли забракло пальців на двох руках, він, не роздумуючи довго, взяв потрібну ноту... носом!
Після маленького Вольфі такого не зміг повторити жоден музикант!
ЯК ВОЛЬФІ ЗМАГАВСЯ З ПАНОМ ШОБЕРТОМ
З Німеччини Вольфі з татом та сестричкою попрямували до Парижа.
Там розкинувся найкращий палац у світі — Версаль.
У Версалі мешкав король на ім'я Людовік.
Послухати маленьких музикантів зібралися всі відомі композитори Франції.
— Ми не віримо, що цей хлопчисько може складати таку дорослу музику! — кидали одні.
— Він ще надто малий! — вигукували інші.
— Може, він — чаклун? — з острахом перешіптувалися треті.
Вольфі схвильовано крутив головою.
Які кумедні ці французькі музики! Всі у високих перуках, єдвабних панчохах, золотих і сріблястих камі— зельках... Дуже схожі на пихатих павичів, що походжають королівським подвір'ям!
Жоден з них не підійшов, не привітався до Вольфі та Нані. Всі дивилися недовірливо.
Та ось нарешті хлопчик почав грати. Публіка заніміла. А надто прискіпливо дослухався найсуворіший із композиторів — пан Шоберт.
Коли Вольфі взяв останній акорд, у тиші пролунав вигук інструменталіста:
— Мене це не вражає! Я не вірю, що хлопчисько грав навмання! Це був добре вивчений урок. Нехай він повторить те, що зіграю я!
Пан Шоберт сів за клавесин і полилася складна мелодія, якої ще ніхто не чув.
— Хіба може цей малюк змагатися з таким знаним майстром, як пан Шоберт?! — гомоніли придворні.
Не встигла знаменитість закінчити, як Вольфі підскочив до клавесина:
-Дозвольте мені!
Він упевнено сів на стілець і... зіграв те саме. Тільки — набагато легше й веселіше! Пан Шоберт почав пекти раків від злості. А всі присутні зааплодували.
Тепер вони повірили, що перед ними — справжній геній.
ЯК ВОЛЬФІ ВЧИВ ГРАТИ КОРОЛЕВУ АНГЛІЇ
Коли Вольфі виповнилося вісім, тато повіз його з сестричкою до Лондона.
Король Англії Ґеорґ Третій радо прийняв Вольфі в своєму палаці.
— Хлопчику, — попрохав він, — чи не зміг би ти зіграти на чотири руки з Королевою?
"Ці дорослі — такі дивні...