Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні, солодкі ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.
Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити додолу, аж дивиться — сидить під шовковицею дідусь Петро.
Вийшов дідусь після дощу в сад — у білій сорочці і голова біла, як молоко.
"Що ж його робити? — думає Андрійко. — Злізу — струшу на дідуся краплі з листя, змокне він під дощем, захворіє".
Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, коли дідусь до хати піде.
А дідусь не йде.
Уже й сутеніти почало, коли дідусь підвівся, глянув на шовковицю й побачив Андрійка. Здивувався дідусь та й питає:
— Чому ти там сидиш так тихенько, внучку?
— Боюся краплі на вас струсити, дідусю...
— Злазь, Андрійку...
Дідусь відійшов, Андрійко й спустився з дерева.
Дідусь пригорнув Андрійка і поцілував.
"Чого це дідусь такий добрий сьогодні?" — подумав онук.