Надійка й Вітя поверталися з лісу додому, їхній шостий був сьогодні на екскурсії.
Коли збиралися додому, сталося так, що Надійка й Вітя відстали від класу.
Вони йшли лісовою стежкою. Ліс ще тільки прокидався від зимового сну.
На галявинах цвіли проліски, а під деревами ще лежали снігові шапки — немов велетенські гриби.
Вітя розповідав Надійці захопливу повість про мандрівку в космічні простори.
Щойно прочитав і хотілося поділитися своїми враженнями, думками й хвилюванням.
Ось і кінчився ліс. Стежка далі вела полем. У полі гуляв дужий, поривчастий вітер.
Він зірвав із Надійки легеньку хустину й поніс далеко хтозна й куди.
Вітя кинувся, було, доганяти, але Надійка зупинила:
— Облиш. Хіба її доженеш?
Вітя скинув свою шаль і дає Надійці:
— Запнись. Холодно ж, простудишся.
Та дівчинка й слухати не хоче. Вона запевняє, що вітер зовсім не холодний.
— Вітер пахне весною, — каже вона.
— Але ж вітер ще зимовий, — наполягає Вітя. — Ти простудишся й захворієш.
У відповідь Надійка засміялась.
Тут Вітя зиркнув на Надійчину голову й кинув:
— А без хустини тобі некрасиво...
Надійка зашарілася й каже:
— Справді-таки вітер холодний. Дай, будь ласка, шаль. Завтра принесу тобі в школу...