(Идаропно-подвійне,авторський жанр,оповідання
1. СУДНІ ДНІ
А чи бували ви в NNському народному суді?.. Ні, не бували ви в NNському народному суді! А мені доводилося. Аж два рази. Більше не буду. Не бажаю відривати вельмишанованих від їхніх справ. Ой, скажу я вам, які там чесні народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які там чесні народні судді!
А у,ага, скажімо, розрахували вас з роботи, а зарплату уже десь так років два не виплачують. Годували-годували-годували обіцянками, майже клятвами, а потім приблизно таке мовили: -Цукерку (мається на увазі — зарплату) — хочеш? — — Хочу! — відповідаєш їм. — Як же мені її не хотіти?! — Нема... — відповідають тобі.
А куди?! А де шукати тую правду? Жирно, на голодний шлунок, облизавшись, ідеш до суду. А хто в суді? Правильно, судді. А судді хто?.. Ой, скажу я вам, а які там чесні народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які там чесні народні судді!.. Ну, думаєш, визовуть вони, чесні народні судді, того, того самого, хто зажулив твою, горбом зароблену, цукерку-зарплату та й скажуть, як між людьми водиться, ну, пo-совісті як: — А що ж це ти, сучий ти сину такий-то, — (прізвище, ім'я та пo-батькові, а то й по матері!),— зажулив цукерку-зарплату, га?!. — Та я... Та то...Та це... Та вийшло так...
Дивіться також
- Володимир Нагорняк — Камо грядеші
- Володимир Нагорняк — Вільховецька легенда
- Володимир Нагорняк — Стрітеньська казка
- Ще 24 твори →
…Ну, значиться, визивають вас: і його, і тебе, і вогорять-вогорять, та не йому, не йому, — куди ти дивишся?! — тобі вогорять:
— А що ж це ти, сучий ти сину, (прізвище, ім'я та пo-батькові, а то й по-матері!), — та не звертався до суду протягом трьох місяців після свого звільнення з роботи, га?!
— Та обіцяв же, клявся — я й повірив...
— Повірив він... Це — не причина! — відповідає народний суддя, чим красномовно дає зрозуміти, що не бачити тобі цукерки-зарплати, як своїх вух без дзеркала. На цьому і попрощалися. Правда, я не забув, не забув-таки запитати чи невинен я їм за роботу суду. Сказали: не винен. Бачиш, які чесні там народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які чесні там народні судді!
Одного, признаюся, не второпав, так і не второпав. Ось кум буде на днях позиватися, попрошу, запитає. Якщо вони судді народні, а я – той же народ (майже, родичі!), чого ж це вони так ревно мене та від моєї ж, горбом заробленої, зарплати захищають?!
Дивно, їй-богу, дивно, га?
2. КАБІНЕТНИЙ ПЛАЦ — То були ви в суді, Іване Івановичу? — Та був... — І що? — Армію пригадав. — Тю-ю, при чому тут баба Параска, коли порося громом убило? При чому тут армія?! — Звідки мені знати?.. Заходжу в кабінет, шапку ще в коридорі зняв, привітався. Дві молодички, у внучки нам, Федоровичу, годяться. Що впосередині — це народний суддя, збоку — секретар суду. Навпроти другої — директор, ну, в якого зарплату-цукерку висуджую. Два роки на нього горбатився, а якби не суд, то й ніколи не бачив би. Інкогніто, ага, так?.. Та так — я це слово ще взимку вивчив! На колінцях в інкогніто дипломат — чорний такий тонкий квадратний ящик з ручкою і двома, замочками. Мале, худе та прилизане, як теля з-під корови — це я про того директора; очиці — туди-сюди, туди-сюди... Як спілі вишні на вітрі: скільки в них не дивися — себе не побачиш. Молодичка, це суддя, а ввічливо ж так, як твоя внучка, Федоровичу, коли в тебе на ту (ну, як її-), а, жувачку, циганить: — Сідайте, будь ласка! — сів. Щось дописує. Чекаю. — Ваше прізвище? — Перелазенко, — кажу, а сам продовжую сидіти. — Вставайте, коли відповідаєте — ви в суді! Ім'я та по-батькові? — Іван Іванович, — уже піднявся: в суді ж. — Сідайте! — і знову щось пише
— Народний суд у складі судді такої-то — ("Встаньте, встаньте!!!") — та секретаря суду такої-то розглянув вашу справу. Ваші права... Ваші обов'язки.... Сідайте! — знову щось там черкає, скінчила і, як удав на зайця: — Ви нам довіряєте?
— Ти що, Іване Івановичу, знав їх? — Звідки— Перший раз бачив! Та так і кажу: "Я ж вас перший раз бачу!"