й же фронтовик. Напевне, твій дід?
— Не дід. Він — моряк. Колишній. Був десантником, висаджувався біля вашого села. У групі їх було одинадцятеро. Але десятеро загинуло. Вони поховані у парку. З усієї групи залишився лише він один.
— Що, правда: він з того десанту?— недовірливо перепитав тракторист і, не чекаючи відповіді, висунувся з кабіни, щоб ще раз глянути на Старого Штурмана.
— А мені здалося, що його тут усі знають. — Я сказав це навмисне, щоб дошкулити трактористові.— Адже віталися з ним геть усі.
— Та, розумієш, я тут чоловік новий. Лише півроку, як переїхав сюди, — пояснив тракторист, знову сідаючи на своє місце.— Ну, словом, привіт батькові-інженерові. А мені треба в поле.
"Батькові-інженерові",— подумки повторив я. І лише тепер по-справжньому збагнув, що сталося: я набрехав цій людині! Мені соромно було зізнатися, що батько ніякий не інженер, а звичайнісінький токар — от що сталося під час цієї розмови! Хоча сам батько ніколи не соромиться цього. І тепер я навіть не уявляв собі, як би пояснив свій вчинок батькові, якби той раптом дізнався про нього.
Загалом я полюбляв іноді щось додати від себе, вигадати, нафантазувати — і ніколи не вважав це страшним гріхом. Але зараз я виразно усвідомив, що існують випадки, за яких вигадувати не можна. Тому що ця вигадка уже стає схожою на ганебну брехню.
Тракторист мовив мені ще щось, але за гуркотом мотору я вже не розчув, що саме. Побачив лише, як він махнув мені рукою, і трактор рушив. А я ще стояв посеред вулиці і дивився йому вслід, ледве стримуючи бажання кинутися слідом, наздогнати і сказати тому чоловікові правду. Хоча, здавалося б, що тут такого: інженер чи токар, що від цього змінюється і яке це має значення для людини, з якою ми, можливо, ніколи більше не зустрінемося?
— Ну що, познайомився?— запитав мене Старий Штурман, коли я підійшов до машини. Він і Ромко терпляче чекали мене, не розуміючи, чому я підійшов до тракториста і про що там між нами йдеться.
— Познайомився. Не так із трактористом, як із плугом.
— Скільки тебе можна чекати?— невдоволено пробурчав Ромко.— Теж мені знайомство!
— Нічого-нічого, сідай, морська піхото,— втрутився Старий Штурман.— Час повертатися до міста.
Ми з Ромкою сіли на заднє сидіння. Але відповідь моя Ромку не вдовольнила, і, щойно машина рушила, він стиха мовив:
— Щось я не зрозумів, що ти там сказав про плуг.
— Та плуг же наш, одеський. З заводу, на якому працює мій батько.
— Подумаєш: плуг! Я гадав, що, може, він знає щось про катер, або про десант,— розчаровано проказав Ромко і, демонструючи цілковиту байдужість до такої буденної речі, як плуг, відвернувся до бокового віконця.
— Про катер і про десант він якраз нічого не знає. Лише недавно переїхав до цього села.
— А що, може, й тобі хочеться піти після школи на завод, щоб бути разом з батьком?— підозріливо запитав Ромко, зиркаючи на мене краєм ока.— Тоді так і скажи.
— Не знаю. Про завод я ще не думав.— А потім, помовчавши трохи, додаю:— Ні, я таки хочу бути моряком.
— А, ну звичайно...— розгублено погодився Ромко.— Головне, щоб ти не повівся так само, як Цаца-Сосновський. Бо тоді ти мені не друг, тому що...
Проте Ромку я не дослухав. Машина вже виїхала за село, і в цей час я побачив на путівці, що пролягав паралельно шосе, трактор, якого вів той самий тракторист, з яким я оце щойно розмовляв.
— Зупиніть. Зупиніть, будь ласка,— попросив я Старого Штурмана.
— Що сталося?— здивовано запитав той, натискаючи на гальма.
— Хвилиночку! Почекайте!— крикнув я і, вискочивши з машини, кинувся навперейми трактору.
Тракторист помітив мене, зупинив трактор і, висунувшись з кабіни, дочекався, поки я підбіжу.
— Що скоїлося, хлопче?— стурбовано запитав він, поглядаючи то на мене, то на машину.
— Та нічого...— проказав я.— Не лякайтеся.
— Заспокоїв, не лякаюся,— всміхнувся тракторист.
— Просто я хотів сказати... Батько мій не інженер.
— Не інженер? А хто ж?
— Звичайнісінький токар. То я сказав неправду. Правда тільки в тому, що він виготовляє плуги.
Що мовив на те тракторист, я вже не знаю. Дочекатися відповіді я не наважився. Сказав, що мав сказати, й одразу ж кинувся назад, до машини.
— Ти чого це?— вражено подивився на мене Ромко, коли я сів поруч нього.
— Тепер уже нічого,— весело відповів я.— Тепер усе гаразд.
— А ти молодець,— вдячно поплескав мене по плечу Ромко, коли Клим Васильович висадив нас біля нашого двору.— Така поїздка! Якби не ти... Я ось уже цілий рік знаю Старого Штурмана, а про те, де і як він воював, почув тільки сьогодні.
Я теж випадково дізнався. Усе так несподівано вийшло. Давай запросимо його до нашої школи, га? Спочатку у мій клас, потім у твій.
— А що, це ідея!—погодився Ромко.— Обов'язково поговорю з класним керівником. Одразу ж, щойно розпочнуться заняття.
— Я зі своєю класною теж поговорю.
— Одне слово, нам треба підтримувати дружбу зі Старим Штурманом. І якщо тільки йому знадобиться наша допомога...
І раптом, забувши про свою солідність, Ромко обійняв мене за плечі, і так, обійнявшись, ми подалися пити сік. Наш улюблений, "морський-томатний", як казав Ромко.
"Дивно,— думав я.— Адже все літо минуло якось нецікаво.— А тут раптом стільки подій. І чому заняття починаються не першого жовтня?"
Ми випили по дві склянки соку і побрели на прибережний схил, до "своєї" лавки, що стояла під кроною клена, вигнутий стовбур якого мало не стелився по землі. На щастя, вона виявилася вільною, ми сіли й почали милуватися затокою. Звідси добре видно було акваторію яхт-клубу з "Оріоном" біля хвилерізу, силуети кораблів, що стояли на рейді, будівлю Інституту біології моря, що теж дещо нагадувала корабель, тільки викинутий на прибережну мілину.
А ще звідси можна було бачити, як по всій затоці сновигають яхти і вітрильні човни; як високо над землею пропливають кольорові кабіни канатної дороги, та вдивлятися в овіяні степовим маревом обриси будівель по той бік затоки. Ці будівлі, що височать на степових пагорбах, набувають якогось химерного вигляду і здаються рицарськими замками, збудованими на острівці, що загубився посеред океану.
Ми бували тут сотні, а може, й тисячі разів. Удвох і поодинці. Нам усе знайоме тут, усе звичне. І все ж таки оглядаємо з таким захопленням, неначе повернулися після багаторічних мандрів і тепер не можемо намилуватися краєвидами, які не раз привиджувалися нам у далеких країнах.
Не знаю, як Ромко, а я справді довго не витримав би, якби доля закинула мене в якесь інше місто. Минулого літа я їздив разом з батьками до Вилкового, містечка, яке стоїть у гирлі Дунаю, і де так само, як і в Венеції, на місці багатьох вулиць, пролягають канали. Ми гостювали там у материної тітки. Нас добре приймали. Майже кожного дня ми з батьком виходили на човні у плавні, по яких розкидано безліч малесеньких острівців, або просто блукали звивистими вуличками містечка, по яких "тротуарами" слугували нам звичайнісінькі кладочки...
Там усе було незвичне, я відкрив для себе дивовижну красу велетенської ріки, стежив, як сонце, наче жар-птиця, заходить у нетрі плавнів, і починало здаватися, що очерети палають. Там я уперше побачив, як полює яструб, уперше сидів у саморобному, змайстрованому місцевими теслями, човні; ночував разом із батьком і двома дядьками-сусідами у рибальському курені на Вербовій косі, їв рибальську юшку і купався уночі в річковій заплаві. Там справді було дуже цікаво. Але все одно вистачило мене лише на тиждень. А весь другий тиждень я тільки те й робив, що пригадував Одесу, прибережні схили, пляж... І страшенно хотілося додому.
— Ви вже, мабуть, зачекалися мене?
Я бачу Дінку, бачу, як вона, сміючись, сідає поруч мене, чую її голос, але все одно мені треба добряче покрутити головою, щоб повернутися із Вилкового, куди занесли мене спогади, сюди, на схил моря, і повірити, що то Дінка мені не привиджується. На ній — новенький, поцяткований "під ромашку" сарафанчик і така ж новенька "ромашкова" кепочка з пластмасовим дашком. Через цей дашок обличчя у Дінки й досі біле, лише ніс попечений так, що на кінчику його злізає третя шкіра.
— О, так, сеньйоро...— пристає на умови її гри Ромко.— Без вашої появи цей день було б зіпсовано.
— Але тепер він справді буде зіпсований,— стиха бурчу я, бо щойно поблизу з'являється Дінка, як у мені одразу оживає дух непримиренності.
— Краще скажіть, куди це ви зникали,— мовить тим часом Дінка. На мої слова вона просто не зважає.— Тільки-но в школі починається щось цікаве, ви обов'язково кудись зникаєте.
— Найцікавіше, що може бути у школі влітку,— це канікули,— глибокодумно зауважує Ромко.
— Ну, кажи вже, кажи...— не стримуюсь я.— Що за звичка: натякнути на щось, а потім сидіти і чекати, доки людині увірветься терпець? Що там аж такого відбувалося у нашій школі?
— Ви що, справді нічого не знаєте? Ну, ви мене дивуєте. Музей у школі відкриватимуть – ось що відбувається.
— Щойно вигадала?— підозріливо зиркає на неї Ромко.— Який музей може існувати у нашій школі?
— Звичайнісінький. Морський. Музей командира підводного човна Маринеска. От тільки назву човна я забула.
— Це був човен "С-13",— підказав я, обурений її забудькуватістю. Відтак ми з Ромою мовчки перезирнулись. "Вірити чи не вірити?" — вичитав я на обличчі Ромки. А сам повірив одразу ж. Ми давно знали: знаменитий командир підводного човна, що колись потопив велетенський корабель, на якому було кілька тисяч фашистів, навчався колись у нашій школі. По тому човен здійснив ще кілька відважних рейдів проти фашистських кораблів. І капітан човна став таким відомим, а фашисти так боялися і ненавиділи Маринеска, що Гітлер оголосив його своїм "особистим ворогом". Чули ми також і про те, що вчителі і старшокласники давно збирають відомості про його бойовий шлях. Але про музей… про музей дізнаємося вперше.
— І його відкривають прямо оце зараз?— усе ще недовірливо запитав я.
— Ні, звичайно. Відкриють у вересні, коли почнуться заняття. Але вже потрохи оформлюють зал, поруч із піонерською кімнатою. А ще наш класний керівник, Лідія Василівна, просила передати всім учням, щоб допомогли зібрати експонати. Можливо, хтось знає людей, які служили з Маринеском, дружили з ним, або вчилися у морехідній школі. Треба записати розповіді цих людей, знайти особисті речі Маринеска.
— Це вона особисто тебе… просила передати?— в'їдливо уточнюю я.
— Усіх нас, членів піонерсько