Візьми мене з собою, Магеллане!

Богдан Сушинський

Сторінка 11 з 16

оговорити з ним. А раптом з'ясується, що вони шукатимуть саме той катер. Чи, може, й не той. Може, там було кілька десантів. І загинуло кілька катерів.

— Кілька десантів, кілька катерів?— знервовано замахав руками Ромко.— Ні, так не буває.

— Ну, це вже я так кажу... Від себе,— знітився я.— Одначе батько справді хоче поговорити з Климом Васильовичем. І запросити його до себе на секцію. Треба будь-що дізнатися, де живе наш Старий Штурман.

Через кілька хвилин ми вже були на вулиці. Сонце все ще пекло немилосердно, і квартал наш ніби вимер. Старий, "списаний" з якогось корабля, пес Тайфун, що завжди вигрівався біля Ромчиного під'їзду, тепер заліз під грибок ігрового дитячого майданчика і лежав на спині, лінькувато підібгавши лапи. Пробігаючи повз нього, ми покликали: "Тайфун, Тайфун!..", проте пес навіть вухом не повів.

— Егей, куди це ви знову біжите?!—гукнула нам услід Дінка, що стояла з якоюсь дівчинкою біля крайнього будинку.

— Дітям до шістнадцяти!—відповів я. І, для переконливості, показав язика.

Дінка скорчила кумедну мармизку, похитала головою і сказала:

— Все одно розповіси! Нікуди ти не дінешся! Хі-хі, хо-хо!

— Не зв'язуйся з дівчатами,— буркнув Ромко.— Не до них тепер. Он яка історія закручується. Шерлок Холмс позаздрив би.

— Хіба я зв'язуюсь?! Вона ж сама... Я ж знаю, що Дінці тільки розкажи щось — вона будь-яку операцію провалить.

— Отож бо й воно...

17

Ще здалеку ми побачили, що в затінку шовковиці дрімає той самий вахтер, з яким розмовляв Старий Штурман, проводячи мене до Флотилії юних моряків. Я навіть запам'ятав, що звуть його Петровичем. Сьогодні він не чергував. Мабуть, хотів вийти на човні в море. Ну, думаю, це вже вдача. Хто-хто, а Петрович повинен знати, де живе Клим Васильович.

— Добридень, Петровичу,— привітався я.

— А, це ти, юнго! Здоров, якщо не жартуєш. Чого це ви так пізненько навідуєтесь, морячки? Всі давно порозходилися. Та й ніби ж неділя сьогодні...

— Нам треба дізнатись, де живе Клим Васильович Волян.— Подав голос Ромко, що тримався трохи позаду мене.

— Навіщо це вам?

— У дуже терміновій справі. Ви ж, напевне, знаєте його адресу.

— Ні. Сто років знайомі, але в гості один до одного чомусь не навідувалися. Знаю лише, що живе він на вулиці Корабельній. Та й чого вам допитувати мене? Сам штурман ще тут. Он його машина. Біля яхти.

Тільки тепер ми помітили, що неподалік яхти стоять рожеві "Жигулі", дуже схожі на ті, в яких ми подорожували до Ройлянки.

— Ви мене розшукуєте?— поцікавився Старий Штурман, виходячи на палубу яхти. Мабуть, помітив нас із рубки, в ілюмінатор.

— Вас. Дуже важлива справа.

— На морі всі важливі справи залагоджуються значно швидше, ніж на землі,— відповів Старий Штурман.— Піднімайтеся, капітани, на борт.

Коли я переповів нашу розмову з батьком, Клим Васильович довго мовчав, потім зітхнув і погладив мене по голові.

— Дякую, капітане, що приніс цю звістку. Сумніву нема, вони розшукують катер, на якому висаджувався наш загін. А що — давно час згадати і про нього. Здається, уже всі кораблі підняли. Документи, прибори давно лежать у музеях. А наш фронтовичок — досі на дні. Несправедливо. Навіть образливо. Перекажи батькові, що завтра вранці я зазирну до вас. Скажи, якщо він не проти, нехай включать Старого Штурмана до своєї групи. Під воду я вже спускатися не наважусь. А район, де бронекатер мав чекати нас,— знаю. Може, хоч порадою допоможу. Це мій обов'язок перед усіма: екіпажем, десантом, дітьми загиблих.

— Добре, передам. Але краще давайте підемо зараз. Батько дуже втішиться вам.

— Ні, капітане. Треба підремонтувати яхту. Ще щось хочеш запитати?— поцікавився Старий Штурман, бачачи, що я все ще стою на палубі і чогось чекаю.

— А ви не знаєте: залишився живим хто-небудь із екіпажу цього катера?

— Он що тебе цікавить!

Старий Штурман помовчав, потер підборіддя, збираючись із думками.

— Важко відповісти на це питання, Радику. Вважається, що всі загинули. Та й важко повірити, що хтось міг врятуватися тієї ночі. Адже катер чекав нас далеченько від берега. Одначе минулого року, цілком випадково, я зустрівся з одним моїм фронтовим товаришем, теж колишнім морським піхотинцем. Служили ми в одній роті. Коли викликали добровольців на цей десант, він також ступив крок уперед. Але командир не взяв його, мабуть, тому, що він був легко поранений у плече, тільки й того, що відмовлявся йти до госпіталю. Так от, він розповів, що відпочивав якось в одному селі неподалік Білгорода-Дністровського. Ну а, відпочиваючи, познайомився з місцевими рибалками. Звичайно, зайшлося про війну. Й от від тамтешнього рибалки почув він дивовижну історію. У війну цей чоловік служив матросом на катері. Було йому тоді років дев'ятнадцять, не більше, зовсім хлопчисько. Отож він розповідає, що їх катер загинув уночі неподалік берега, чекаючи повернення десанту. І нібито врятувався він тільки дивом — вибуховою хвилею його викинуло за борт.

Можливо, до берега йому доплисти й не вдалося б, тим паче, що його контузило, але, на щастя, неподалік виявилася мілина. Там, уздовж берега, багато мілин. Одні з них у тиху погоду виступають над водою, інші — підходять майже до поверхні. А моряк той потрапив на якийсь майже не помітний з берега невеличкий острівець, і там його й застав світанок. На тому острівці, сяк-так замаскувавшись, моряк пролежав увесь день, бо плисти завидна до берега було небезпечно. Та й неподалік мілини час від часу з'являвся патрульний катер. А надвечір він все ж таки дістався берега. І потім цілий місяць поневірявся фашистськими тилами, поки не прибився до партизанів, що базувалися в Савранському лісі. Отож, здається мені, що це матрос саме з того, нашого, катера. На жаль, екіпажу я не знав. Не встигли познайомитися. Що ж до прізвища цього рибалки, то мій товариш запам'ятав його — Козак. І звуть, здається, Борисом. От тільки по батькові не знаю.

— А ви так і не зустрічалися із цим рибалкою?

— Каюся, капітане, не зустрічався. Збирався, збирався, та так і не зібрався.

— Нічого, якщо поїдете разом з нами в Ройлянку, то звідти можете навідатися до рибальського села під Білгородом-Дністровським, розшукати Бориса Козака і привезти його туди, де ми житимемо в наметах (я знав, що, коли батько виїжджав кудись зі своєю секцією, вони завжди жили на березі в наметах).

— Теж вірно,— погодився Старий Штурман.— Цікаво було б поговорити з цією людиною.

— Ми вже збиралися іти з яхти, коли Ромко раптом штовхнув мене вбік:

— Слухай: а про Маринеска? Про Маринеска ми ж не запитали.

— Йдеться про командира човна Маринеска?— перепитав Старий Штурман. Ромко сказав занадто голосно, і він почув прізвище цього офіцера.— А чому це вас зацікавив Маринеско? У цьому десанті участі він не брав — це точно.

Ми з Ромкою, перебиваючи один одного, переповіли йому все, що почули від Дінки. І пояснили, що Маринеско навчався у нашій школі.

— Я багато чув про нього,— мовив Старий Штурман, ви— слухавши нас. — І коли після госпіталю мене перевели на Балтику, почав проситися до нього на човен, адже він теж із Одеси, отже, земляки. Врешті-решт, прохання моє нібито задовольнили, але човен виявився у далекому рейді, десь під берегами Німеччини. Тож поки він повернувся, мене направили на крейсер. Так що не пощастило зустрітись тоді з Маринеском. Познайомився я з ним лише навесні 1945 року. Мене відрекомендував капітанові наш боцман, що знав Маринеска як свого земляка, бо теж був із наших країв, тільки з-під Ізмаїла. Ну а бачились ми з Маринеском всього-на-всього тричі. Та й то лише по кілька хвилин. Нічого не вдієш, війна. Не до гостин було, не до чаювання. Але добре пам'ятаю, що домовилися зустрітись після війни. Тут, в Одесі. Я йому адресу свою залишив. Ще й ідею подав: збудувати собі невеличку яхту і податися на острів Березань, на місце страти лейтенанта Шмідта, а потім на Тендрівську косу... Не знаю, можливо, в душі він сприйняв це як хлоп'ячу мрію. Проте не висміяв. Навпаки, підтримав, погодився. От тільки наше життя склалося так, що зустрітись після війни нам уже не довелося. А на згадку про воєнні зустрічі залишилася тільки книжка з дарчим надписом Маринеска.

— З дарчим надписом?! — вражено перепитав я, пригадавши, що шкільному музею потрібні особисті речі та усілякі інші експонати.

— Що є, те є. Дізнався, що мрію стати штурманом далекого плавання, от і роздобув десь посібник для штурманів і подарував, побажавши, щоб мрія моя здійснилася. А я знав, що дістати таку книжку тоді, в роки війни, було дуже важко. Досі бережу її. І вчився, вважай, по ній.

— Але ж тепер книжку можна подарувати музеєві. Навіщо вона вам, правда?

— Можна й подарувати,— всміхнувся Старий Штурман.— Якщо вже вирішили створити музей — то навіть треба.

18

Того вечора Старий Штурман справді навідався до нас. І довго говорив із батьком, сидячи на кухні. Але про що саме — я не чув, незручно було підслуховувати під дверима розмову дорослих. Та й мати наказала спати. Нічого не вдієш: о десятій вечора я вже маю спати, бо о сьомій — підйом. Флотський порядок. Раніше, доки я ще не був юнгою "Оріона", він мене трохи дратував, але тепер і сам намагаюся дотримуватись його.

Отож, лежачи у своїй кімнаті, я краєм вуха все ж таки дослухався до розмови батька і Старого Штурмана, та водночас намагався уявити, як усе це відбувалося, там, на морі, неподалік Ройлянки. Як матрос Козак дістався острівця. Яким дивом він лишався на ньому цілий день непоміченим. Як потім скрадався тилами ворога. Власне, я не міг уявити, що відбувалося з тим моряком, оскільки не знав подробиць. Тому просто намагався фантазувати з приводу того, як би поводився, опинившись на місці того моряка, я сам. Що робив би, діставшись берега. Як роздобув би зброю. Як переодягнувся б потім у фашистську форму, щоб пробратися до своїх через лінію фронту аби до савранських партизанів.

Через Дніпро, за яким були наші війська, я переправлявся вже уві сні. А на тому боці на мене чекала, стоячи на причалі з квітами в руках... Дінка! І, як ви вже зрозуміли, своєю появою вона зіпсувала увесь мій військово-диверсійний сон. Така вже в неї вдача: з'являтися всюди, де її не просять, а? з'явившись, негайно зіпсувати мені настрій.

19

Вранці я все ж таки примудрився проспати, і прибіг до яхт-клубу, коли там уж

10 11 12 13 14 15 16