го штабу музею. А я — голова цього штабу.
— Ха-ха!— сказав Ромко, почувши це.— Знайшли кого обрати головою!
— Хі-хі!..— підтримав я. Проте одразу ж додав:—А до помогти все ж таки треба.
— Діло святе,— погодився Ромко.— Повинні ж десь існувати люди, які вчилися з ним у морехідці. Або практику проходили на одному кораблі. А може, й воювали.
— Почекайте, Маринеско воював на Балтиці, так? Так. І потопив той велетенський корабель теж на Балтиці, коли той вийшов із Кенігсберга. У нас є книжка про Маринеска. Зараз батько читає.
— А Старий Штурман теж воював на Балтиці,— раптом каже Ромко, й уважно дивиться на мене.
— Отож,— підтримую я, пригадуючи розмову з Климом Васильовичем. І мені аж дух перехоплює. — До того й веду. Старий Штурман сам казав, що після шпиталю його направили на Балтику.
— А хто це такий — Старий Штурман?— не зрозуміла Дінка. Але відповісти ми вже не встигли. Мовчки, не змовляючись, зірвалися зі своїх місць і побігли стежиною до берега моря, туди, де знаходився яхт-клуб.— Куди ви летите?! — не могла зрозуміти Дінка, поспішаючи за нами. — Та зупиніться! Поясніть по-людському, хто такий Старий Штурман!
— Хто такий, хто такий?!—передражнив я.— Дізнаєш ся! А зараз не набридай!
15
У яхт-клубі Старого Штурмана не було. Шкода. Нам здалося, що він подався машиною сюди. Але, напевне, зараз він був удома, відпочивав після поїздки в село.
— Нічого, давай розпитаємо всіх, хто знайомий зі Ста рим Штурманом,— радить Ромко.— Хтось із них обов'язково знає, де він живе.
— І підемо до нього додому?—дивуюсь сміливості курсанта Флотилії.
— І підемо, а що?
— Ну, якось незручно.
— Звичайно ж, незручно,— стенув плечима Ромко.— Але ж ми не просто так, не набридати. У нас серйозна справа.
І ми почали розпитувати всіх, хто траплявся нам на шляху. Більшість людей знала Клима Васильовича, одначе жоден не міг сказати, де саме він живе. Невже ніхто ніколи не мав якоїсь справи до Старого Штурмана, ніхто не навідувався до нього в гості?
— Розумієш, хлопці якось казали, що у Старого Штур— мана померла дружина, і живе він тепер сам. Мабуть, ніхто й не навідується,— ніби вичитав мої думки Ромко.— Тому й не знають, де він живе. А з керівництва Флотилії нікого нема.
З яхт-клубу ми поверталися, так і не дізнавшись адреси Старого Штурмана. Але тепер я розумів, що він — самотній. І сказав собі, що, коли вдасться дізнатись, де він живе, обов'язково навідаюся до нього. А раптом йому це буде приємно? А може, навідаємося удвох із Дінкою. Щоб допомогла прибрати у квартирі.
— Даремно ми його розшукували,— зітхнув Ромко, прощаючись з нами біля станції канатної дороги: він ще залишався на пляжі, а ми з Дінкою вирішили повернутися додому, прокатавшись на "канатці". — Все одно з Маринеском плавати він не міг. Я в такі співпадіння не вірю.
— А я вірю,— втрутилася Дінка, яка досі терпляче мовчала, чекаючи кінця наших розпитувань. — І нічого дивного в цьому нема. Якщо він справді служив на Балтійському флоті, то міг знати і Маринеска.
— Ну, гаразд, слідопити,— здався Ромко. — Займайтеся цими пошуками самі. У мене справ на все літо.
Цим він дав зрозуміти, що у нього, як старшого, справи важливіші, і що надалі шкільний музей його не цікавить. Але я був упевнений: тільки-но виявиться, що Старий Штурман знав Маринеска, як Ромко знову приєднається до нас. Не витримає він, це точно. Ще проситиме, щоб прийняли до свого гурту.
Ми з Дінкою купили квитки і, вистоявши чималеньку чергу — за цей час могли двічі піднятися прибережним схилом і спуститися назад, — таки дочекалися своєї кабіни. Й ось ми пливемо понад кронами дерев, понад зграйками відпочиваючих, що вже трималися по-ближче до затінку... Я користувався "канаткою" безліч разів, але й зараз мене не полишає те ж саме почуття, з яким сидів у її кабіні вперше: почуття людини, яка вирушає в політ. Завдяки моїй фантазії ця сіра, зі списаними усілякими іменами, кабіна ставала то гондолою повітряно? кулі, то літаком, то спусковим апаратом, яким повертаються на рідну Землю космонавти.
— Дінко,— кажу я,— замріяно оглядаючи затоку, що відкривалася нам з висоти,— якщо ми дізнаємося адресу Старого Штурмана, провідаємо його разом?
— Провідаємо,— невпевнено якось погоджується Дінка, й уважно дивиться на мене.
— Ти чого?
— Та так, дивно. Ти ніколи й нікуди не хотів брати мене з собою. А тут раптом...
— Ну, розумієш, він — дивовижна людина,— одразу ж починаю викручуватись, не знаючи, як пояснити Дінці своє "милосердя".— До такої цікавіше іти удвох. Причому не з ким-небудь, а саме з тобою, — поспіхом додаю я, побоюючись, що Дінка запитає: "А чому не з Ромкою?"
Дінка ще якусь мить дивиться мені просто у вічі, ледь помітно всміхається і раптом каже:
— Так я тобі одразу й повірила. І взагалі я ще подумаю: іти з тобою чи ні. Хі-хі, хо-хо!
І, погордо глянувши на мене, відвернулася.
Вдома я одразу ж розповів батькові про нашу подорож до Ройлянки. Вислухавши, він попросив докладніше пояснити, де саме, в якій долині біля моря ми були, і що розповідав Старий Штурман про свій катер. Ще не розуміючи, чому це так зацікавило батька, я пояснив, де знаходиться долина і переповів усе, що почув від Клима Васильовича.
Батько якийсь час здивовано дивився на мене і замислено шкріб підборіддя — це в нього така звичка.
— Дивно. Усе нібито сходиться. Але... не може бути такого.
— Що "сходиться"?— не зрозумів я.— І чого не може бути?
— Ти ж знаєш, що позавтра у мене починається відпустка.
— Знаю. А що, ми кудись поїдемо?
— Цього разу — нікуди. Наша водолазна секція збирається вивчати невеличку ділянку моря неподалік Одеси. І це десь у тому районі, про який ти говориш. Бачиш, у чому річ... До нас звернулися працівники Музею морського флоту. Десь у тих краях затонув у війну наш бронекатер, який мав прийняти на борт десантників. Та, поки катер чекав повернення десанту, його атакував і потопив чи то літак, чи, може, й підводний човен. Хоча на Чорному морі ворожих човнів діяло не так вже й багато.
— Ось і Старий Штурман казав, що на катер напали літаки.
— Можливо-можливо, проте це ще належить з'ясувати. Не виключено, що діяли німецькі літаки-торпедоносці. Зате достеменно відомо, що командував тим катером капітан-лейтенант Коваленко. Кажуть, що то був надзвичайно хоробрий і досвідчений командир. Ветерани часто згадують його. Згадувати – згадують, але ось яка штукенція виходить: майже всі кораблі, великі і малі, що затонули у війну, вже підняті з дна, чи принаймні достеменно відомо, де саме вони знаходяться. А цього бронекатера з бортовим номером 210 чомусь досі не знайдено. Хоча район, в якому міг відбутися бій, загалом відомий. Одне слово, хочемо розшукати цей катерок. І, якщо вдасться знайти та підняти його,— всі речі віддамо до музею.
-То, може, ви хочете шукати саме той катер, який висаджував десант біля села Ройлянка? І на якому був Старий Штурман?
— Я теж подумав про це. Але... Просто не віриться, що нам може так пощастити.
— Хіба ви не знали, що Старий Штурман брав участь у цьому десанті?
— Звичайно, не знали. І взагалі, вважалося, що з того десанту ніхто не повернувся.
— От бачиш! От бачиш!— схвильовано проказав я.— А він живий. У це неможливо повірити, а він — живий! І це наш Клим Васильович. Я перший дізнався про це.
— Ні, справді, якщо виявиться, що це саме той катер — то нам пощастило. Розумієш, досі розшукували тільки членів екіпажу. Сподівалися, що, можливо, хтось дивом врятувався. Бо десантники, навіть якби й лишилися живими, не могли знати, де затонув катер. Але все одно треба поговорити зі Старим Штурманом. Негайно поговорити.
Батько підвівся з-за столу і пройшовся кімнатою. Потім ще й ще раз. Я, хвостиком,— за ним. Відчувалося, що він дуже схвильований.
— Ви чому не вечеряєте?— здивувалася мати, виглянувши з кухні.— Я вже збиралася подавати чай з варенням.
— Нам не до чаю з варенням,— відповів я.
— Він правий,— підтримав мене батько.— Є справи важливіші.
— Є справи важливіші,— повторив я, наче папужка.
— Гаразд, не заважатиму, — розвела руками мати. — Вирішуйте свої важливі-найважливіші чоловічі справи, якщо вважаєте, що, п'ючи чай, вирішувати їх неможливо.
— А ти знаєш, де він живе?— поцікавився батько, щойно мати повернулася на кухню.
— Старий Штурман? Ні. Ми ж оце з Ромою були в яхт-клубі, проте Старого Штурмана не знайшли. Адреси його теж ніхто не знає.
— А що дивного в тому, що не знайшли? Відпочиває після поїздки. А під вечір, може, й навідається. Коли спека спаде.
— Тоді ми знову пошукаємо його.
Надвечір'я не дочекався. Побіг до Ромки одразу ж після обіду. Але двері відчинив Ромчин батько.
— А, це ти, мандрівнику?! У яку подорож хочеш заманити мого сина цього разу?
— У морську,— кажу я.— Кругосвітню. Де він?
Батько Ромки мовчки кивнув на ванну.
Рома лежав у ванній по підборіддя у воді і дивився на мене, наче крокодил із нільського болота. Я сам із задоволенням заліз би до нього, але в мене справа.
— Восьмий ступінь блаженства,— пояснив Ромка.— Така спека, що навіть ліньки бігти до моря.
— Так от: саме до моря нам і треба бігти.
— У тебе, звичайно, нова ідея?
— Нова. Як вважаєш: за цей час Старий Штурман міг прийти до яхт-клубу?
— Після такої подорожі і в таку спеку?— вголос розмірковує Ромко.— Сумніваюсь. Зараз він удома. Спить. Або лежить у ванні. Як оце я. Усі розумні люди у таку спеку відмокають разом зі мною. Та не хвилюйся: якщо Старий Штурман воював з Маринеском, ми про це дізнаємося.
— Та ні, тут уже справа не в шкільному музеї. Мій батько тренується у заводській водолазній секції. І позавтра вони всією секцією виїжджають у Ройлянку. Там буде їх пошуковий табір. І шукатимуть вони катер. Зрозумів?
— Поки що — ні... Не зовсім...— Ромко сів у ванні і здивовано дивиться на мене.— Яка секція? Який катер?
— Секція — водолазна. А катер... У тім то й річ. Мабуть, це той катер, який висаджував десант біля Ройлянки. А Старий Штурман — єдиний, хто лишився з екіпажу та з десантників. І знаю про це лише я. Тобто ми з тобою. У секції про це не знали. Шукати бронекатер вони мають за завданням нашого Музею морського флоту.
— А Клим Васильович... Він що?..— почав було Ромко. Але я не дав йому доказати.
— Його треба негайно розшукати. Мій батько хоче п