А листя наче жерстяне.
Дрімає серпень сумовито,
Бо надто швидко промайне.
Та літа пізнього принаду
Не усвідомлюємо ми.
Усе найкраще вже позаду,
Хоч ще далеко до зими.
Ще в лузі виросте отава,
Іще дзюрчатиме вода.
Іще тобі всміхнеться слава,
А не всміхнеться – не біда.
* * *
Жовтіє ліс поволі, неохоче,
Дарма що жовтень хмарами навис.
Зелено-жовтим листячком тріпоче
Між темних сосен виводок беріз.
Приземкуваті купи мурашині
Вже припинили вічну метушню,
Лиш нечислені голоси пташині
Радіють ще скороченому дню.
* * *
У роті терпне і саднить,
А на вустах рожева слина.
Гірчить розкушена калина,
Червоним соком кров'янить.
Стоїть калина край вікна
Вся у червоному намисті.
Лягла, неначе сивина.
Та що мені до сивини?
Як щастя пізнього хвилини,
Червоні кетяги калини
Я обриваю восени.
* * *
Глибокий листопад.
Навкруг туман і мряка.
Ні віри, ні бажань,
ні сили у руках.
І навіть думка
стоптана, ніяка,
Немов осінній непроїжджий шлях.
Все сіре і бліде.
Коментарі тут зайві.
А з пам'яті чомусь
з'являються тобі
Зимовий ліс
у сонячному сяйві,
Сліпучо-білий сніг
і тіні голубі.
* * *
Похмурий день, останній день осінній.
Що принесе нам завтрашня зима?
Покаже хоч шматочок неба синій,
Чи стане ще нахабніша пітьма?
Дорогою, розбризкуючи воду,
Колеса, не спиняючись, шкварчать.
Випліскують в обличчя пішоходу
З калюж багно і далі стрімко мчать.
У хмарності, над світом розпростертій,
Ні дірки, ні прогалини нема.
Поволі сутеніє о четвертій.
Лиш завтра починається зима.
* * *
І знов зима… І знову завірюха
Дороги і стежини замела.
І морозець пощипує за вуха,
А ти бажаєш затишку й тепла.
Людині все чогось не вистачає
Для щастя, для комфорту, для розваг.
І тільки те їй миле, що втрачає
Поміж дрібних життєвих переваг.
Людина відчуває небезпеку,
Коли ще не з'явилося загроз,
І серед літа скаржиться на спеку,
А взимку нарікає на мороз.
І що їй до душі? Чого їй треба?
Лапатий сніг з насупленого неба,
Мов з лантуха, витрушує зима.
* * *
Поезія – заняття безнадійне:
Блукаємо в трьох соснах, мов сліпі,
Бо в світі безсумнівне і постійне
Лише число математичне "пі".
У творчості шляхи несповідимі,
Тож ось тобі для сумнівів предмет:
Поети помирають молодими,
А ти старий. Який же ти поет?
* * *
На старість віршувати – не дива.
По-моєму, повірити простіше,
Що варить ще у діда голова,
Що він тверезо думає і пише,
Що вчитись ремеслу не полиша
Ані в робочі дні, ні у святкові.
А може, в діда молода душа,
Яка не снилась навіть юнакові?
* * *
Інколи в римованому слові
Богові звіряючи напасть,
Ні краси, ні сили, ні любові
Не прошу, бо все одно не дасть.
Тут уже і Бог не допоможе:
Заявляє вік свої права.
Дай мені хоч впевненості, Боже,
Що потрібні людям ці слова!
* * *
Якщо вже вам прийшла охота
Про мене вголос говорить,
Ані борця, ні патріота
Прошу із мене не творить;
Ні мудреця, ні паладина,
Що поклоняється красі.
Я – звичайнісінька людина,
Така як ви, така як всі.
* * *
Здається, зроблена робота,
Подолано тернистий шлях.
Збулася мрія ідіота:
Тримаю збірку у руках.
Роби із нею все, що хочеш,
Хоч їж із кашею – твоя ж!
І знову голову морочиш:
Куди подіти весь тираж?
Літа минатимуть і зими,
А клопіт цей не змінить суть:
Добра такого магазини
На продаж навіть не беруть.
До віршів ставляться байдуже.
То що ж робити врешті-решт?
Роздай знайомим і не дуже,
Та де їх стільки набереш?
* * *
Щоб піднести авторитет,
Влаштую зустріч невелику,
Заморським іменем "фуршет"
Назвавши рідну пиятику.
Нехай їдять собі, і п'ють,
Ще й виголошують промови,
В яких належне віддають
Жерцям поезії і мови.
Хоча до тостів між столів
Я дослухатися не мушу,
Сердечна щирість схвальних слів
Мені, одначе, тішить душу.
І я радію, і сміюсь,
Від похвали зніяковівши.
Та тільки радощі чомусь
Не виливаються у вірші.
* * *
Ну, навіщо вірші, наче гумку,
Плямкати й тягнути досхочу?
Я пишу, щоб висловити думку.
Як думок немає, то – мовчу.
Думка здатна подолати вічність,
Як її у слово віділлю.
Над усе люблю афористичність,
А бездумних віршів не люблю.
* * *
Не знаю – звідки це взялось?
Пора "розкруток", а не злетів.
О, як багато розвелось
Самозвеличених поетів!
І лірики, і піснярі,
І академіки між ними.
Жінки, студенти, школярі –
Усі ударились у рими.
Бажання маючи палке,
До ліри тягнуться сміливо.
Та є на світі щось таке,
Чому навчитись неможливо.
Добру навчаються і злу –
Життя усіх чомусь навчало.
Навчає праця ремеслу,
Та, щоб творить, цього замало.
Як ні таланту, ні ума,
Тоді не варто і трудитись.
В поети пнутися дарма:
Поетом треба народитись.
* * *
Є прижиттєва, є посмертна слава.
Одна із них підлеслива й лукава,
А інша запізніла, хоч правдива;
Нехай гірка вона, та незрадлива.
* * *
Скажу тому, хто здавна пише,
І тим, що тільки почали:
— Діждешся осуду скоріше,
Аніж подяки й похвали.
Одначе, викладом умілим
Думок і принципів своїх
Не намагайся бути милим
І зрозумілим для усіх.
На світі є святі й бандити:
Різноманітний людський рід.
Усім не можна догодити,
То й намагатися не слід.
* * *
Свої у нас бажання й поривання,
У кожного щось власне на умі.
Даремно ти чекаєш на визнання
Від тих людей, що пишуть і самі.
Ніхто тебе не чує. І не дивно,
Бо кожний безталанний лоботряс,
Розштовхуючи ліктями активно
Всіх нерішучих, лізе на Парнас.
Твої ж творіння роздраконять вщент:
Для них ти не поет, а конкурент.
* * *
Обходься без трагічних поз –
Хай ними бавляться актори.
Твори природно, як мороз
На вікнах створює узори.
Зима химерні вітражі
То склить натхненно, то ламає,
Оскільки, в принципі, межі
Для досконалості немає.
* * *
Хай лиш для публіки вузької,
Та я – поет, який не є.
Тягар байдужості людської
Мені дихнути не дає.
Я тягаря того не зрушу,
Образ не вимечу, як гній.
Чи варто відкривати душу,
Щоб всі топталися по ній?
Нехай радіють теплій днині
І рохкають у спориші.
Ні бідні, ні вельможні свині
Не варті бісеру душі.
* * *
Як не мудруй, життя минає марно.
Знов літо. Чи давно була зима?
Втрачаю час ганебно і бездарно,
Коли його, по-суті, вже нема.
Нічого не спромігся досягнути:
Вінчає замість лаврів кропива.
Немов при девальвації валюти,
Знецінились віршовані слова.
Не пишеться. На вірші і не гляну.
Знесилився поезії дурман.
І врешті-решт гіпноз самообману
Розвіявся, як вранішній туман.
* * *
Мені і соромно, і сумно,
Бо я, невдячний, не гадав,
Що стільки мук тобі бездумно
Своїми віршами завдав.
Моя засмучена лебідко,
Гнітить мене провина ця.
Пробач за все, що я нерідко
Писав для красного слівця.
Ми разом, вдвох – і тим щасливі.
Любов нам душі зігріва.
Пробач за всі несправедливі
І незаслужені слова!
* * *
Пробач мені, моя єдина,
Той біль, що я тобі завдав,
Хоча уся моя провина
Лиш в тім, що й сам колись страждав;
Бо власні сумніви й вагання
У вірші втілити волів
І, виливаючи страждання,
Не добирав ласкавих слів.
Пробач, моїх синочків мати,
Якщо любов іще жива!
О, краще б зовсім не писати
Оті образливі слова,
Не римувати гарячково
Свої емоції і шал!
Я ще не знав тоді, що слово
Убити здатне наповал.
* * *
Не пишу я вірші про кохання,
Бо давно замовкли солов'ї.
Обману я ваші сподівання,
Любі шанувальники мої.
Земляка, ровесника, сусіда
Час уже на порох розмолов.
Чи не смішно від старого діда
Вам чекати вірші про любов?
* * *
Чом перейшли на прозу ми?
Невже утік Пегас?
Мої постійні роздуми,
Як висловити вас?
Хоч, може, й нерозумні ви,
Наївні і слабі,
Я звик тривоги й сумніви
Тримати у собі.
Ваганнями безплідними,
Безвір'ям дум своїх
Я не ділюся з рідними,
Щоб не смутити їх.
Коли душа примушена
Ховати почуття,
Поезія – віддушина
В безвиході життя.
* * *
Не здатний зламати ту кригу,
Що серце тримала в броні,
Я думав: "Ось видаду книгу
І стану щасливим". Та ні!
Розбити ту кригу прокляту,
Боюсь, намагався дарма:
Вже видав четверту і п'яту,
Та щастя і досі нема.
* * *
Чи є у віршів адресати,
Що їх чекають? Є? Невже?
Я не пишу аби писати
Про те, що для душі чуже.
Але якщо комусь потрібні
Для себе писані рядки,
Дарую вам одноосібні
Страждання, сумніви й думки.
Можливо, з ними ви не згідні,
Це – ваше право. А мені
Усі вони як діти – рідні,
Хоча сумні й непоказні.
Вам адресую сокровенні
Безсонні роздуми вночі,
Мої, нехай і нечисленні,
Та добровільні, читачі.
* * *
Немає приводу для втоми,
Розчарування і плачів:
Тепер я широко відомий
Вузькому колу читачів!
* * *
Коли в словах не здатний описати
Безбарвне існування на землі,
Не варто передчасно розкисати,
Не треба розкисати взагалі.
Хоч би які з'являлися причини
Для туги і зневіри, все одно
Радій життю щоденно, щохвилини,
Аж поки не закінчиться воно.
* * *
Все відбуватись має вчасно,
Не запізнившись ні на крок.
Лише тоді уродить рясно
У точно визначений строк.
І хоч поет не має права
На невдоволення й ниття,
Чи краща запізніла слава,
Ніж повна безвість за життя?
Байдужий світе-баламуте!
Свого співця не прогляди,
Бо те, що вчасно не почуте,
Вже відлунало назавжди.
* * *
В нас до Москви холопський пієтет,
Бо ведемо російською розмови.
Та важко вжитись у менталітет
І в особливий лад чужої мови.
Чужі слова – мов Каїна печать:
Від них – думки і висновки подальші.
Мої російські вірші "не звучать",
Ніяк у них я не позбудусь фальші.
* * *
Я слави собі не ужав,
Знайомство із Музою звівши,
Та довго і щиро вважав,
Що створений саме для віршів.
Повірило серце дурне,
Що обрана вірно дорога,
Коли охрестили мене
В газеті "Поетом від Бога".
І хай надрукований був
В журналах, обкладених глянцем,
Однак, я себе не відчув
Воістину Божим обранцем.
Хоч я намагаюсь знайти
Чи знак, чи відмітину Божу,
Нічого, окрім гіркоти,
У віршах своїх не знаходжу.
* * *
Лишились імена, авторитети,
Та свіжість думки зникла мимохіть.
Побійтесь Бога, визнані поети,
І первісність у вірші поверніть!
Безсовісно словами гендлювати, –
Запасом небагатим і старим, –
Або, як циган сонцем, жонглювати
Набором стертих, нечисленних рим.
Ганебно нескінченно ремигати
Заслуг колишніх жовані книші.
Поет – не той, хто вміє римувати,
Поет – це вічно юний стан душі.
* * *
Моя поезія печальна.
Чому? – не знаю, далебі.
І не зарадить тут повчальна
Сувора проповідь собі.