Рідна мати Україно!
Ми всі – твої діти.
Тож згуртуй нас воєдино,
Щоб добру служити,
Щоб від лиха, від наруги
Землю захищати,
Щоб не знала більше туги
Україна-мати!
Хай розквітне Батьківщина –
І гори, і доли!
Ні, не вмерла Україна
І не вмре ніколи!
Тяжко волю здобували
Сини твої кращі,
Йшли на смерть, голодували,
Чесні й роботящі.
Та жива душа народу,
Не знищено мову.
І омріяну свободу
Не втратимо знову.
Хай розквітне Батьківщина –
І гори, і доли!
Ні, не вмерла Україна
І не вмре ніколи!
Наша гідність, наша слава
Оживуть в народі.
Шану матиме держава
На Заході й Сході.
Будем, браття, працювати
Дивіться також
- Олександр Грязнов — 02 — Добро і Зло одвіку ходять в парі... (із книги "Якщо вже так судилося мені...")
- Олександр Грязнов — 09 — Коли б я написав сучасний рубайят (із книги "На мілині життя у морі часу")
- Олександр Грязнов — 03 — Не припиняй, любове, свій політ (із книги "Якщо вже так судилося мені...")
- Ще 6 творів →
Щоб скоріше збудувати
Вільну Україну!
Хай розквітне Батьківщина –
І гори, і доли!
Ні, не вмерла Україна
І не вмре ніколи!
* * *
Де славних подвигів звитяжність?
Де нації найкращий цвіт?
Обман, жорстокість і продажність
Заполонили білий світ.
Хапуги роздувають щоки,
Такі успішні і круті.
Де наші генії й пророки?
У забутті, у забутті…
Вони нас кликали до зброї,
До небайдужості душі…
В усі часи були герої,
А зараз – тільки торгаші.
* * *
Всім набридли ігри політичні,
Боротьба амбіцій керівних.
Що там категорії етичні?
Лідерам партійним не до них.
На мораль і совість не зважають.
Жаль мені відверто тих людей,
Що чомусь політику вважають
Боротьбою гасел чи ідей.
Не ідеї ціняться, а влада.
Все заради неї, хай їй біс!
Зрада у політиці – не зрада,
А лише "розумний компроміс".
* * *
Безсовісна брехня
і боротьба амбіцій.
Немов собаки, владу рвуть із рук.
Свобода підкупу,
свобода зраді ницій,
Свобода для мерзоти і падлюк.
То що ж лишилось нам
при цій свободі куцій?
Урвати, по можливості, кусок,
Чи підставляти зад
для екзекуцій
І голову сховати у пісок?
* * *
Німотна пустка замість сіл,
Лани, порослі бур'янами.
Хто скаже, глянувши довкіл,
Чи думав хтось, що взагалі
Таке побачить доведеться?
На благодатній цій землі
Уже не сіється й не жнеться.
Розбіглось плем'я молоде,
Старих викошують хвороби.
Лиш доживають де-не-де
Осиротілі хлібороби.
* * *
Віра перш за все – беззастережність.
Не шукаймо ідолів нових.
Визріє у душах незалежність –
Гідно жити будемо й без них.
В спробі опиратися Росії,
Що тримає міцно нас за карк,
Не робіть із Ющенка месії,
Не робіть із Юлі Жанни д'Арк!
* * *
Кажу не перший раз, можливо, всоте,
До серця близько дійсність беручи:
Люби свою Вітчизну, патріоте,
Та про любов усюди не кричи.
Роби для неї все, що ти умієш:
На те у тебе руки й голова.
Усе, що ти збереш або посієш,
Багато більше важить, ніж слова.
І в час непередбачуваний, грізний
Поміж етнічних і партійних чвар
Не спекулюй любов'ю до Вітчизни,
Не обертай святиню на товар.
* * *
Знову бійки, гризня, блокування…
Не парламент, а цирк-шапіто.
Перемовини – шлях до єднання,
Та єднатись не хоче ніхто.
Висувають вимоги, умови
Лиш для того, щоб час затягти.
Як немає предмета розмови,
То про що теревені вести?
* * *
Ніщо нікому не потрібне,
Ніщо нікого не цікавить,
Хіба що пост чи місце хлібне,
Щоб наживатися і править.
Тому-то й вірші невеселі.
Якщо казати без лукавства,
Мій глас волає у пустелі
Байдужості і марнославства.
* * *
Скликають знов на вибори міські.
Звучать промови, сповнені облуди.
Куди не глянеш – покидьки людські,
Людей нема. Перевелися люди.
* * *
Немає рівності у світі,
В країні нашій – поготів,
Бо люди, заздрісні й неситі,
Своїх обкрадують братів.
Законів приписи іржаві
Шануються лиш на словах.
У некерованій державі
Ти хочеш рівності в правах?
Нещасний, завидющий люде!
Собі до відома візьми:
Ніколи рівності не буде
Поміж неситими людьми.
* * *
Свої в житті у кожного турботи,
Як і свої причини для синців.
Що ж дивного? Усі ми – патріоти:
Хто – нації, хто – власних гаманців.
Політику підтримуємо різну,
Та в кожного у прірви на краю
Болить душа. У когось – за Вітчизну,
У когось – лиш за вотчину свою.
* * *
Напевне, очі у Сірка позичили
"Двомовні" співвітчизники мої:
Своєї мови до ладу не вивчили,
Та гудять і принижують її.
Скажу для маси "русскоговорящої",
Що суржиком чужинцям догоджа:
Немає мови гіршої чи кращої –
Є просто рідна мова і чужа.
* * *
Культура народу –
оцінка суспільному благу.
За щастя і волю
покладено безліч життів.
Культура – це форма,
якій віддають перевагу
У вияві віри
й високих людських почуттів.
Антична доба
вихваляла богів і героїв,
Безгрішність і цноту
вславляли середні віки.
В часи нещодавні
під грім кулеметних набоїв
Цинічне безвір'я
уславили більшовики.
Побачив багато
сваволі й зловісних фігур я.
Яке вже там благо?
Лишитись би просто живим!
Тому й процвітає
нахабне, дурне безкультур'я,
Хіба що старе
безкультур'ям змінилось новим.
* * *
Для догм складаючи загрозу
І зневажаючи старе,
Усе під сумнів ставить розум,
Ніщо на віру не бере.
О Боже! Я – твоє створіння,
Твій неосвічений спудей.
Невже сліпого поклоніння
Ти вимагаєш від людей?
Чому, чекаючи офіри,
Ти запалив наук вогні?
Якщо від мене хочеш віри,
Навіщо розум дав мені?
* * *
Думка душу тривожить і крає
Відчуттями жалю і вини:
Вимирає народ, вимирає
І без голоду, і без війни.
Чи можливо зарадити лиху,
Дочекатися кращих часів?
Вже не чують дитячого сміху
Не десятки, а тисячі сіл.
Обминає, напевне, їх бусел,
Не приносить у дім немовлят.
Залишились діди і бабусі
В безгомінні занедбаних хат.
Молоді подалися у місто,
Дехто й далі – в країни чужі,
Доки в Раді про них гонористо
Дебатують державні мужі.
Вже не сіє ніхто й не збирає,
Заросли бур'янами лани.
Вимирає народ, вимирає
І без голоду, і без війни.
* * *
Порубали верби і тополі,
Що шуміли в юності для нас,
І на думку спало мимоволі:
Як нестримно в вічність лине час!
Рідних вулиць дивна порожнеча
Неприємно й боляче вража,
Хоч дзвенить, як ми колись, малеча,
Хоч крокує молодість чужа.
В рідне місто повертаюсь влітку –
В безтурботність сонячних світань.
Від пилюки струшуючи свитку,
Виглядаю друзів зі скитань.
Хоч свої у кожного мандрівки,
Може, їх прокурені шляхи
Приведуть до рідної домівки,
Де подвір'я глушать лопухи,
Де синіє даль на видноколі
І в дорогу кличе, як тоді…
Порубали верби і тополі,
Та шумлять каштани молоді!
* * *
Місто моє неуславлене,
Де починався мій шлях!
Юність, як всіх, понесла мене
Геть по далеких світах.
Ми, наче птахи, полинули
В сяйво небес голубе…
Вибач за те, що покинули
Легко і просто тебе.
Вибач нам роки бездумності,
Пустощів, ігор і мрій,
Місто дитинства і юності –
Рідний Пирятине мій!
* * *
За свіжий хліб на кожному столі
Із виявом подяки і пошани
Дозвольте вам вклонитись до землі,
Одвічні хлібороби – полтавчани!
Ми – вихідці з єдиної сім'ї,
Нащадки нерозтраченої слави.
Пишаюсь я, що прадіди мої
Козацького коріння з-під Полтави.
Та як мені не гірко, земляки,
А саме ви – реакції фундамент,
Бо в більшовицькі вірите казки
І дурнів обираєте в парламент.
* * *
Виконуючи плани достроково,
Ми все життя тягнули, як воли.
Не варто вихвалятись гонорово,
Що ми чогось і справді досягли.
Культура і освіченість на рівні
Не нам, а нашим предкам завдяки.
Які були цнотливі і наївні
Учителі, наставники, батьки!
Цураючись поспішної огуди,
Згадаймо, друзі, з вдячністю про них.
В усі часи були розумні люди,
Хоч в світі вистачало і дурних.
* * *
Не життя, а суцільний бурдей,
Хоч, здається, одягнені й ситі.
Пам'ятаймо хороших людей,
Всіх, кого вже немає на світі.
Їх любов, їх душевне тепло
Пам'ятаймо і в свято, і в будень.
Ми багаті лиш тим, що було,
Бо майбутнього, може, й не буде.
* * *
Іще живуть відрадні згадки
Про свічі й страви на столі,
Коли співалися колядки
У хаті батьківській, в селі,
Коли великої родини
Збиралась поросль молода
І на порозі щохвилини
Звучала інша коляда.
Тепер колядок вже не чути,
Мов розучились святкувать.
Нам тільки б зиму перебути,
Нам тільки б вік одвікувать.
Та й досі з пам'яті зринає:
Мороз, святвечір і кутя.
Ніщо так швидко не минає,
Як молодість і як життя.
* * *
В часи безчестя і розтління
Важливо, хоч би хто чорнив,
Щоб проти власного сумління
Ти все ж нічого не вчинив.
Моє сумління виглядає,
Немов Пилип із конопель,
Як рік минулий відпливає
У вічність, наче корабель.
Хай забере він із собою
Вагання й сумніви дурні,
Щоб ті незмивною ганьбою
Не окошились на мені.
* * *
Біжать степами кураї,
Сувої долі розгортають,
Бо знову на круги свої
Вітри минулого вертають.
Любов і сум, добро і зло –
Все проминає швидкоплинно.
Усе, що є, колись було
І знову буде неодмінно.
Минуле вигулькне з пітьми;
Та не радій, сучасний люде:
Все буде з іншими людьми,
Бо нас на світі вже не буде.
* * *
Коли доводиться людині
Позбутися земних оков,
Ми, в безутішності єдині,
Між сліз гірких і молитов
Сумнівне твердження у горі
Собі за втіху беремо:
Ми всі – невиліковно хворі,
Бо неодмінно помремо.
Воно, можливо, біль притишить,
Як неспростовний аргумент,
Але нікого не утішить
На тлі надій, розбитих вщент.
* * *
Вже не додасть нам ворожба
До віку нашого й відсотка.
Людської гідності доба
Така прекрасна і коротка!
Дарма пручатися, якщо
Мій власний день уже смеркає,
І я піду у те ніщо,
Яке на всіх колись чекає.
* * *
Хоч вірити не варто ворожбі
Про майбуття, яке нам тільки сниться,
Що на роду написано тобі,
Те врешті-решт відбудеться й здійсниться.
Не поміняєш долю, як взуття,
Не скинеш, наче чоботи подерті.
Ти не господар власного життя,
Ти – раб його, з народження до смерті.
* * *
Смертні всі, а все ж не віриться,
Що навіки мусиш зникнути.
Не з усім людина мириться,
Хоч до всього може звикнути.
Нас давно привчили медіа
І цинічна журналістика:
Смерть людини – це трагедія,
Смерть мільйонів – то статистика.
* * *
Складний процес, хоча й не вічний:
Працює мозок, серце б'ється.
Та, попри зміст біологічний,
Життя простіше, ніж здається.
Фіксую, ніби перехожий,
Усе, що втрапило до ока:
Комусь життя – дарунок Божий,
Комусь – обтяжлива морока.
* * *
Один мудрець, якого всі забули,
Сказав колись, відходячи у рай:
"О, не сумуй за днями, що минули,
І планів на майбутнє не складай.
Живи лиш днем сьогоднішнім".
Так вір же
Пораді безкорисливій мерця!..
А далі що? А далі тільки гірше.
Зате, що день, то ближче до кінця.
* * *
Ніяк не можу я узгодить
Душі і розуму тертя.
Мене до розпачу доводить
Безглуздість власного життя.
Щоб суперечку остудити,
Зусилля трачу чималі,
Бо не наважусь осудити
Його безглуздість взагалі.
* * *
Коли для рідної людини
Надходить неминучий час
З непереборної причини
Назавжди залишати нас,
Не треба плакати і терти
Вже захололі пальці рук.
Не заважай людині вмерти
І врятуватися від мук.
* * *
Кажуть, – мертві не відають сраму,
А живим його треба здолать.
Як же боляче втратити маму,
Не зумівши її врятувать!
Все я змовкнути совість не змушу
І свідомість печаллю трую:
Очі мамині дивляться в душу,
У засмучену душу мою.
* * *
Живе на рівні відчуття
Інтуітивне розуміння,
Що видихається життя
І наступає омертвіння.
То де ж та невловима грань
На стику розквіту і тління?
Життя складається з вагань
І вічних докорів сумління.
Не стишать цих душевних мук
Ані розкаяння, ні прощі.
Життя складається з розлук –
Тим наші зустрічі дорожчі!
Хай повторяються стократ,
Ми ні на що їх не зміняєм.
Життя складається із втрат,
Тож бережімо те, що маєм!
* * *
Інерція життя – то нездоланна сила.
Свідомості людській не кориться вона.
Виштовхує з гнізда, дає обранцям крила,
А іншим – гіркоти напитися сповна.
Жар-птицю за хвоста
не встиг ти ухопити.
За юністю давно не тужиш, не зовеш.
Інерція життя примушує терпіти
І всупереч всьому радіти, що живеш.
* * *
Який маршрут не обирай,
Невдахо,
А занесе тебе на край,
Як птаха,
На край землі, на острівець,
До біса,
І цій комедії – кінець,
Завіса.
Коли стояв я на краю
Несміло,
Що душу скривджену мою
Зігріло?
Взяла надія під крило
Чи жалість?
Любов, якої не було,
Ввижалась.
На тлі самотності, на тлі
Печалі
Душа розквітла у теплі.
Що ж далі?
* * *
Живи, люби, працюй.
І поки ще не смеркло,
Зневіритись собі не дозволяй.
Не поспішай
поперед батька в пекло,
Не прись на спині ближнього у рай.
Дорогу ти обрав
неходжену, тернисту –
Творити для людей.
Отож, собі затям:
Надаючи рядкам
краси, звучання, змісту,
Все тяжче устигати за життям.
Ти змушений без скарг
в щоденній круговерті
Нести тягар турбот,
як торбу на горбі.
Не встигнеш за життям
і не втечеш від смерті,
Тож поспішати нічого тобі.
* * *
Можеш ти фарбувати волосся,
Та не скажеш душі: "Не старій!"
Так багато в житті не збулося
Чистих задумів, намірів, мрій!
Їм тепер не злітати до неба,
Животіють, як в тундрі лишай.
Так і ти.