Рідна мати Україно!
Ми всі – твої діти.
Тож згуртуй нас воєдино,
Щоб добру служити,
Щоб від лиха, від наруги
Землю захищати,
Щоб не знала більше туги
Україна-мати!
Хай розквітне Батьківщина –
І гори, і доли!
Ні, не вмерла Україна
І не вмре ніколи!
Тяжко волю здобували
Сини твої кращі,
Йшли на смерть, голодували,
Чесні й роботящі.
Та жива душа народу,
Не знищено мову.
І омріяну свободу
Не втратимо знову.
Хай розквітне Батьківщина –
І гори, і доли!
Ні, не вмерла Україна
І не вмре ніколи!
Наша гідність, наша слава
Оживуть в народі.
Шану матиме держава
На Заході й Сході.
Будем, браття, працювати
Вперто, без спочину,
Щоб скоріше збудувати
Вільну Україну!
Хай розквітне Батьківщина –
І гори, і доли!
Ні, не вмерла Україна
І не вмре ніколи!
* * *
Де славних подвигів звитяжність?
Де нації найкращий цвіт?
Дивіться також
- Олександр Грязнов — 03 — Не припиняй, любове, свій політ (із книги "Якщо вже так судилося мені…")
- Олександр Грязнов — 09 — Коли б я написав сучасний рубайят (із книги "На мілині життя у морі часу")
- Олександр Грязнов — 05 — Летять літа, як тополиний пух… (із книги "Якщо вже так судилося мені…")
- Ще 6 творів →
Заполонили білий світ.
Хапуги роздувають щоки,
Такі успішні і круті.
Де наші генії й пророки?
У забутті, у забутті…
Вони нас кликали до зброї,
До небайдужості душі…
В усі часи були герої,
А зараз – тільки торгаші.
* * *
Всім набридли ігри політичні,
Боротьба амбіцій керівних.
Що там категорії етичні?
Лідерам партійним не до них.
На мораль і совість не зважають.
Жаль мені відверто тих людей,
Що чомусь політику вважають
Боротьбою гасел чи ідей.
Не ідеї ціняться, а влада.
Все заради неї, хай їй біс!
Зрада у політиці – не зрада,
А лише "розумний компроміс".
* * *
Безсовісна брехня
і боротьба амбіцій.
Немов собаки, владу рвуть із рук.
Свобода підкупу,
свобода зраді ницій,
Свобода для мерзоти і падлюк.
То що ж лишилось нам
при цій свободі куцій?
Урвати, по можливості, кусок,
Чи підставляти зад
для екзекуцій
І голову сховати у пісок?
* * *
Німотна пустка замість сіл,
Лани, порослі бур'янами.
Хто скаже, глянувши довкіл,
Війна чи мор пройшли над нами?
Чи думав хтось, що взагалі
Таке побачить доведеться?
На благодатній цій землі
Уже не сіється й не жнеться.
Розбіглось плем'я молоде,
Старих викошують хвороби.
Лиш доживають де-не-де
* * *
Віра перш за все – беззастережність.
Не шукаймо ідолів нових.
Визріє у душах незалежність –
Гідно жити будемо й без них.
В спробі опиратися Росії,
Що тримає міцно нас за карк,
Не робіть із Ющенка месії,
Не робіть із Юлі Жанни д'Арк!
* * *
Кажу не перший раз, можливо, всоте,
До серця близько дійсність беручи:
Люби свою Вітчизну, патріоте,
Та про любов усюди не кричи.
Роби для неї все, що ти умієш:
На те у тебе руки й голова.
Усе, що ти збереш або посієш,
Багато більше важить, ніж слова.
І в час непередбачуваний, грізний
Поміж етнічних і партійних чвар
Не спекулюй любов'ю до Вітчизни,
Не обертай святиню на товар.
* * *
Знову бійки, гризня, блокування…
Не парламент, а цирк-шапіто.
Перемовини – шлях до єднання,
Та єднатись не хоче ніхто.
Висувають вимоги, умови
Лиш для того, щоб час затягти.
Як немає предмета розмови,
То про що теревені вести?
* * *
Ніщо нікому не потрібне,
Ніщо нікого не цікавить,
Хіба що пост чи місце хлібне,
Щоб наживатися і править.
Тому-то й вірші невеселі.
Якщо казати без лукавства,
Мій глас волає у пустелі
Байдужості і марнославства.
* * *
Скликають знов на вибори міські.
Звучать промови, сповнені облуди.
Куди не глянеш – покидьки людські,
Людей нема. Перевелися люди.
* * *
Немає рівності у світі,
В країні нашій – поготів,
Бо люди, заздрісні й неситі,
Своїх обкрадують братів.
Законів приписи іржаві
Шануються лиш на словах.
У некерованій державі
Ти хочеш рівності в правах?
Нещасний, завидющий люде!
Собі до відома візьми:
Ніколи рівності не буде
Поміж неситими людьми.
* * *
Свої в житті у кожного турботи,
Як і свої причини для синців.
Що ж дивного? Усі ми – патріоти:
Хто – нації, хто – власних гаманців.
Політику підтримуємо різну,
Та в кожного у прірви на краю
Болить душа. У когось – за Вітчизну,
У когось – лиш за вотчину свою.
* * *
Напевне, очі у Сірка позичили
"Двомовні" співвітчизники мої:
Своєї мови до ладу не вивчили,
Та гудять і принижують її.
Скажу для маси "русскоговорящої",
Що суржиком чужинцям догоджа:
Немає мови гіршої чи кращої –
Є просто рідна мова і чужа.
* * *
Культура народу –
оцінка суспільному благу.
За щастя і волю
покладено безліч життів.
Культура – це форма,
якій віддають перевагу
У вияві віри
й високих людських почуттів.
Антична доба
вихваляла богів і героїв,
Безгрішність і цноту
вславляли середні віки.
В часи нещодавні
під грім кулеметних набоїв
Цинічне безвір'я
уславили більшовики.
Побачив багато
сваволі й зловісних фігур я.
Яке вже там благо?
Лишитись би просто живим!
Тому й процвітає
нахабне, дурне безкультур'я,
Хіба що старе
безкультур'ям змінилось новим.
* * *
Для догм складаючи загрозу
І зневажаючи старе,
Усе під сумнів ставить розум,
Ніщо на віру не бере.
О Боже! Я – твоє створіння,
Твій неосвічений спудей.
Невже сліпого поклоніння
Ти вимагаєш від людей?
Чому, чекаючи офіри,
Ти запалив наук вогні?
Якщо від мене хочеш віри,
Навіщо розум дав мені?
* * *
Думка душу тривожить і крає
Відчуттями жалю і вини:
Вимирає народ, вимирає
І без голоду, і без війни.
Чи можливо зарадити лиху,
Дочекатися кращих часів?
Вже не чують дитячого сміху
Не десятки, а тисячі сіл.
Обминає, напевне, їх бусел,
Не приносить у дім немовлят.
Залишились діди і бабусі
В безгомінні занедбаних хат.
Молоді подалися у місто,
Дехто й далі – в країни чужі,
Доки в Раді про них гонористо
Дебатують державні мужі.
Вже не сіє ніхто й не збирає,
Заросли бур'янами лани.
Вимирає народ, вимирає
І без голоду, і без війни.
* * *
Порубали верби і тополі,
Що шуміли в юності для нас,
І на думку спало мимоволі:
Як нестримно в вічність лине час!
Рідних вулиць дивна порожнеча
Неприємно й боляче вража,
Хоч дзвенить, як ми колись, малеча,
Хоч крокує молодість чужа.
В рідне місто повертаюсь влітку –
В безтурботність сонячних світань.
Від пилюки струшуючи свитку,
Виглядаю друзів зі скитань.
Хоч свої у кожного мандрівки,
Може, їх прокурені шляхи
Приведуть до рідної домівки,
Де подвір'я глушать лопухи,
Де синіє даль на видноколі
І в дорогу кличе, як тоді…
Порубали верби і тополі,
Та шумлять каштани молоді!
* * *
Місто моє неуславлене,
Де починався мій шлях!
Юність, як всіх, понесла мене
Геть по далеких світах.
Ми, наче птахи, полинули
В сяйво небес голубе…
Вибач за те, що покинули
Легко і просто тебе.
Вибач нам роки бездумності,
Пустощів, ігор і мрій,
Місто дитинства і юності –
Рідний Пирятине мій!
* * *
За свіжий хліб на кожному столі
Із виявом подяки і пошани
Дозвольте вам вклонитись до землі,
Одвічні хлібороби – полтавчани!
Ми – вихідці з єдиної сім'ї,
Нащадки нерозтраченої слави.
Пишаюсь я, що прадіди мої
Козацького коріння з-під Полтави.
Та як мені не гірко, земляки,
А саме ви – реакції фундамент,
Бо в більшовицькі вірите казки
І дурнів обираєте в парламент.
* * *
Виконуючи плани достроково,
Ми все життя тягнули, як воли.
Не варто вихвалятись гонорово,
Що ми чогось і справді досягли.
Культура і освіченість на рівні
Не нам, а нашим предкам завдяки.
Які були цнотливі і наївні
Учителі, наставники, батьки!
Цураючись поспішної огуди,
Згадаймо, друзі, з вдячністю про них.
В усі часи були розумні люди,
Хоч в світі вистачало і дурних.
* * *
Не життя, а суцільний бурдей,
Хоч, здається, одягнені й ситі.
Пам'ятаймо хороших людей,
Всіх, кого вже немає на світі.
Їх любов, їх душевне тепло
Пам'ятаймо і в свято, і в будень.
Ми багаті лиш тим, що було,
Бо майбутнього, може, й не буде.
* * *
Іще живуть відрадні згадки
Про свічі й страви на столі,
Коли співалися колядки
У хаті батьківській, в селі,
Коли великої родини
Збиралась поросль молода
І на порозі щохвилини
Звучала інша коляда.
Тепер колядок вже не чути,
Мов розучились святкувать.
Нам тільки б зиму перебути,
Нам тільки б вік одвікувать.
Та й досі з пам'яті зринає:
Мороз, святвечір і кутя.
Ніщо так швидко не минає,
Як молодість і як життя.
* * *
В часи безчестя і розтління
Важливо, хоч би хто чорнив,
Щоб проти власного сумління
Ти все ж нічого не вчинив.
Моє сумління виглядає,
Немов Пилип із конопель,
Як рік минулий відпливає
У вічність, наче корабель.
Хай забере він із собою
Вагання й сумніви дурні,
Щоб ті незмивною ганьбою
Не окошились на мені.
* * *
Біжать степами кураї,
Сувої долі розгортають,
Бо знову на круги свої
Вітри минулого вертають.
Любов і сум, добро і зло –
Все проминає швидкоплинно.
Усе, що є, колись було
І знову буде неодмінно.
Минуле вигулькне з пітьми;
Та не радій, сучасний люде:
Все буде з іншими людьми,
Бо нас на світі вже не буде.
* * *
Коли доводиться людині
Позбутися земних оков,
Ми, в безутішності єдині,
Між сліз гірких і молитов
Сумнівне твердження у горі
Собі за втіху беремо:
Ми всі – невиліковно хворі,
Бо неодмінно помремо.
Воно, можливо, біль притишить,
Як неспростовний аргумент,
Але нікого не утішить
На тлі надій, розбитих вщент.
* * *
Вже не додасть нам ворожба
До віку нашого й відсотка.
Людської гідності доба
Така прекрасна і коротка!
Дарма пручатися, якщо
Мій власний день уже смеркає,
І я піду у те ніщо,
Яке на всіх колись чекає.
* * *
Хоч вірити не варто ворожбі
Про майбуття, яке нам тільки сниться,
Що на роду написано тобі,
Те врешті-решт відбудеться й здійсниться.
Не поміняєш долю, як взуття,
Не скинеш, наче чоботи подерті.
Ти не господар власного життя,
Ти – раб його, з народження до смерті.
* * *
Смертні всі, а все ж не віриться,
Що навіки мусиш зникнути.
Не з усім людина мириться,
Хоч до всього може звикнути.
Нас давно привчили медіа
І цинічна журналістика:
Смерть людини – це трагедія,
Смерть мільйонів – то статистика.
* * *
Складний процес, хоча й не вічний:
Працює мозок, серце б'ється.
Та, попри зміст біологічний,
Життя простіше, ніж здається.
Фіксую, ніби перехожий,
Усе, що втрапило до ока:
Комусь життя – дарунок Божий,
Комусь – обтяжлива морока.
* * *
Один мудрець, якого всі забули,
Сказав колись, відходячи у рай:
"О, не сумуй за днями, що минули,
І планів на майбутнє не складай.
Живи лиш днем сьогоднішнім".
Так вір же
Пораді безкорисливій мерця!..
А далі що? А далі тільки гірше.
Зате, що день, то ближче до кінця.
* * *
Ніяк не можу я узгодить
Душі і розуму тертя.
Мене до розпачу доводить
Безглуздість власного життя.
Щоб суперечку остудити,
Зусилля трачу чималі,
Бо не наважусь осудити
Його безглуздість взагалі.
* * *
Коли для рідної людини
Надходить неминучий час
З непереборної причини
Назавжди залишати нас,
Не треба плакати і терти
Вже захололі пальці рук.
Не заважай людині вмерти
І врятуватися від мук.
* * *
Кажуть, – мертві не відають сраму,
А живим його треба здолать.
Як же боляче втратити маму,
Не зумівши її врятувать!
Все я змовкнути совість не змушу
І свідомість печаллю трую:
Очі мамині дивляться в душу,
У засмучену душу мою.
* * *
Живе на рівні відчуття
Інтуітивне розуміння,
Що видихається життя
І наступає омертвіння.
То де ж та невловима грань
На стику розквіту і тління?
Життя складається з вагань
І вічних докорів сумління.
Не стишать цих душевних мук
Ані розкаяння, ні прощі.
Життя складається з розлук –
Тим наші зустрічі дорожчі!
Хай повторяються стократ,
Ми ні на що їх не зміняєм.
Життя складається із втрат,
Тож бережімо те, що маєм!
* * *
Інерція життя – то нездоланна сила.
Свідомості людській не кориться вона.
Виштовхує з гнізда, дає обранцям крила,
А іншим – гіркоти напитися сповна.
Жар-птицю за хвоста
не встиг ти ухопити.
За юністю давно не тужиш, не зовеш.
Інерція життя примушує терпіти
І всупереч всьому радіти, що живеш.
* * *
Який маршрут не обирай,
Невдахо,
А занесе тебе на край,
Як птаха,
На край землі, на острівець,
До біса,
І цій комедії – кінець,
Завіса.
Коли стояв я на краю
Несміло,
Що душу скривджену мою
Зігріло?
Взяла надія під крило
Чи жалість?
Любов, якої не було,
Ввижалась.
На тлі самотності, на тлі
Печалі
Душа розквітла у теплі.
Що ж далі?
* * *
Живи, люби, працюй.
І поки ще не смеркло,
Зневіритись собі не дозволяй.
Не поспішай
поперед батька в пекло,
Не прись на спині ближнього у рай.
Дорогу ти обрав
неходжену, тернисту –
Творити для людей.
Отож, собі затям:
Надаючи рядкам
краси, звучання, змісту,
Все тяжче устигати за життям.
Ти змушений без скарг
в щоденній круговерті
Нести тягар турбот,
як торбу на горбі.
Не встигнеш за життям
і не втечеш від смерті,
Тож поспішати нічого тобі.
* * *
Можеш ти фарбувати волосся,
Та не скажеш душі: "Не старій!"
Так багато в житті не збулося
Чистих задумів, намірів, мрій!
Їм тепер не злітати до неба,
Животіють, як в тундрі лишай.
Так і ти.