1. Трудовий день Федька Гуски
Зустрів я недавно свого давнього товариша – Федю Гуску. Сумний він та невеселий. Питаю:
– Чого, Федю, на життя так невесело дивишся?
Сів біля мене Федя, плюнув через губу (за давньою звичкою) та сумно-пресумно:
– Ех, братішка, умов для праці немає, затирають нас, кожен тобі пакость норовить підстроїти, бюром лякає, хуліганом узиває!
– ... Дома то й спокою тобі не дають, – казав далі Федя. – Прокинувся я вчора ранком, а мати ще снідати не зварила. І сказав я їй усього два слова: Мовляв, мамашо, пора вам продукційність праці підвищити, пораєтесь біля печі років тридцять, а кваліфікації ні на копійку.
А вона Й скипіла:
– Тобі й їсти не слід би давати, – бродиш, як барбос той...
– Киньте, – кажу, – мамашо, бухтіти. Не розумієте потреб сьогоднішнього дня, то й не сікайтесь. А не дасте снідати, сам у погріб піду Й молока нап'юся.
Мати за чаплю та в опозицію:
– Я тобі голову розвалю!
І стало мені образливо, і подавсь я геть із хати. Іду собі вулицею, гульк – лежить проти двору баби Одарки собака – хвіст одкинув й очі заплющив.
Не інакше, – думаю, – як скажений, одвернись тільки, а він тебе за ногу цап – і пропадай, Федьку Гуско, не на фронті, а в оточенні мирному.
Думаю – вбити треба, поки людей не поколошкав. Узяв каменюку й ахнув його – так він і не тріпонувся.
Як вибігла тут баба, як заголосить:
– Та чи він тебе чіпав? За що ти собаку безневинного погубив, барбос ти іродський?
Підступив я до неї та на вухо:
– В ГПУ хочеш? Ти бачила, як він очима водив та як хвіст одкинув? Та він у тебе самасшедчий!
А воно мені:
– Сам ти самасшедчий!
Досадно мені стало – як ти її переконаєш? – повернувся й пішов до сельбуду.
– Слиш пацан, – питаю піонера, в сельбуді хто є?
А воно мені:
– Який я тобі пацан?!
Взяв я його за гузир однією рукою, а другою за вухо.
– Та ти, – кажу, – отак на питання старої гвардії відповідаєш? Та ти знаєш, гнидо аліментарна, може я за тебе страждав у революцію. Ех ти, зміна єрундова!
Та керуючою рукою по задниці його, по задниці... Верешить воно, пручається. Пустив я його, а самому досадно: зміни путящої немає!
Зайшов у сельбуд, а там сидить Пріся. Я до неї, як товариш, положив руки на груди й хотів побалакати про внутрішній стан нашої продукції, а вона як заверещить та від мене.
Тоді я їй:
– Ех ти, міщанка, наскрізь прогнивша, може, товариш на політичну тему хотів з тобою побалакати, а ти тікаєш. Міщанка ти!
Вийшов із сельбуду і світ мені немилий.
А тут назустріч суне піп, та в новій рясі. Не витримав я... плюнув на його рясу та голосом, повним пролетарської зневаги:
- Юрій Вухналь — Азіятський аероліт
- Юрій Вухналь — Ініціятива
- Юрій Вухналь — Щирий українець
- Ще 14 творів →
– Ех ти, опіюм!
А він:
– Ви, товариш Федір Гуска, пообережніш, а то я за таку антирелігійну пропаганду жалітися буду.
А я йому:
– Цить, а то вмреш! За себе не ручаюсь...
І сумно мені, пресумно: опіюм, так би мовити, і той огризається.
Іду повз крамницю, а там очищену виставлено – так я з горя й хильнув. Та й подумати так: ну, не питиму я, не питимеш ти, а там третій пити не схоче. Питаю я тебе, хто ж тоді питиме? А випустили: збиток видимий державі.
Не пригадую я після того нічого – не стільки від горілки, як од горя.
А на другий день на бюро мене.
– А. защо? За віщо?
Федько подивився на мене, шукаючи співчуття,
– Та воно, бач, Федю, не добре таки ти робиш. – промовив я.
Федько враз одсунувся од мене:
– Ах ти, угодоваць! ДА ще товаришом звешся! Зачуха ти, а не товариш!
Я змовчав. Правду кажучи, боявся, щоб мій засадничий товариш Федір Гуска по вуху мене не дзенькнув.
2. Як Федька Гуску в театрі качали
Побачив я Федю і не впізнав – усе наче Федьчине, а лице ні.
Не лице, а розруха 1920 року: потоптане та поковиряне, наче череда по ньому пройшла.
Під лівим оком ліхтар темносиній припаяв хтось, а правого не помітиш – запухло і з бровою зрівнялося.
Губа верхня й на губу не похожа, скоріше на перепічку скидається, що тільки-тільки з сковороди гарячої знята, а нижньої губи не видно – покриває її верхня, наче покришкою.
Що про ніс, так і говорити нічого: та ні ніздрі тобі, ні перенісся – однородна маса та й годі, одно слово – не ніс, а груша бергамотська!
– Федю, – кажу, – це ти?
А він голосом трубним:
– Я! Що, пізнати важко?
– Важко! І хто це тебе так?
– Це мене, – каже Федя, – широкі кола трудящих так спаскудили на культурному фронті. Сідай, – розкажу.
Сіли, розказує Федя:
– Дали мені оце, братишка, на днях ролю грати. Думаю – раз грати, так грати, а роля така: ловить червона армія повстанців у лісі, а в тій армії я червоноармійцем. І от ловимо ми гадів отих, коли це з-за куща як стрельне запроданець капіталу й убиває вроді мене. Я падаю, лежу мертвий, а потім підходять товариші й несуть мене геть.
Вивчив, звичайно, ролю оцю добре й жду вистави.
У неділю грати треба було, а я візьми та й прихворни – морозити стало мене, так я, щоб не підводити товаришів своїх, хильнув трохи й пішов ролю грати.
Став я жду виходу, коли чую:
– Виходьте, стріляйте! – шепоче суфлер.
Як вискочили ми; хотів я стрельнути, коли це – бух! із-за куща. Треба мені падати – і упав я, не стрельнувши.
Упав і лежу, вроді на смерть убитий, а за сценою стрілянина, хлопці кричать – ролі свої грають. І так мені досадно стало: яка ж це, думаю, в чорта роля, коли тебе вбивають, а ти хоч би слово! Та так досадно, що не втерпів я й повернувся де суфлерської будки, а там Сашко сидить – суфлірує. Я йому потихеньку:
– Придумай, Сашко, хоч маленьку репліку, а так – вбили тебе, а ти й лежи, як дурень. Придумай, Саша, нехай я вроді хоч помучусь трохи. А то таке – лежи, мовчи... Хіба це роля?
А він:
– Цить, не ворушись, а то все спортиш.
А я знову прохаю його по-хорошому, а він усе своє:
– Цить, не балакай.
Тут ще досадніше мені стало:
– Чого ти, – кажу, – задаєшся? Чого ти з себе режисера гнеш? Дурень ти, а не суфлер! Давай репліку!
А він аж прискає: .
– Іди ти, – каже, – до чортової матері! Не ворушись!
Ех ти, – думаю, – ще лаяти мене будеш?!
Як підсунусь до нього та як попру йому в будку репліку
матюкальну та другу.
Аж чую – беруть мене за ноги – гульк, хлопці нести мене, як погиблого, збираються.
А я дриґаю ногами, мовляв, не руш мене, а вони беруть, бо з будки Сашко шепоче:
– Беріть його. Чого стоїте?!
Ох, як розсердився я тут, як пригону ногою, як гукону:
– Не руште мене, бо я грати вже не хочу!
Та як повернусь до будки, як торохну кулаком:
– Ти що, гад, диктатуру тут проявляти свою хочеш?!
Сашко:
– За-ві-су!
Дали завісу. Публіка регочеться, аж лягає. Вискочив тоді Сашко з будки та як гукне трудящим широким масам:
– Товариші громадяни, вистави не буде, бо Фадько Гуска все спортив і мене бити нахваляється!
А ти знаєш, яка в нас маса. Скажи, що вбий чоловіка – і вб'є. Як заревуть усі тут:
– Де Федько, давай його, сукиного сина, сюди!
Я в підпілля – під сцену.
Витягли мене звідти та як почали качати, так думав, що з Федька Гуски галушку зроблять.
– Невже ото так задоволені були, що качали тебе так дуже? – питаю Федю.
Федя довго дивиться на мене з призирством, а далі каже:
– Зануда ти грішна! Ти думаєш, на руках мене качали? Якби на руках! А то по підлозі, от защо досада бере.
3. Лист Федька Гуски
Минув день, минув другий, а потім третій і четвертий, як бачив я востаннє Федю Гуску.
Наче у воду пірнув мій Федя. Розпитував, але ніхто докладно не міг сказати, де він є.
Одні казали – на хутори пішов, другі запевняли – до дядька в гості на храм чкурнув.
І раптом на п'ятий день увечері отримуємо листа. Сидимо ми в кімнаті осередковій, коли це вбігає Ягор Еко (як ми його прозвали), матлає білим конвертом і гукає:
– Братці, лист!
– Од кого?
– Вгадайте!
– Та кажи від кого? – гуртом кинулись до нього, і Ягор вигукнув:
– Од Феді.
– Та ну? Відкіля ж це він?
– Слухайте! – і Ягор голосно прочитав:
"Комсомольському осередкові від ув'язненого Феді Гуски".
Ми, вражені, замовкли – невже Федя достукався таки тюряги? Ягор розірвав конверт і читав далі:
"Застінки Жабокрюківської холодної, 17 вересня 1927 р.
Дорогі мої товариші!
Третій день я томлюся в неволі, серед глухих стін – ув'язнений і відірваний од усього світу.
Одірваний од вас, товариші, одірваний од села свого рідного, одірваний од рідних своїх. Третій день мучусь у сирих мурах Жабокрюківської холодної й не знаю, коли все це кінчиться.
Я вже оголосив голодівку й третій день нічого, крім хліба, борщу та каші, не їм.
Вже охляв так, що й з ліжка не підводюся, лежачи їм і сплю. Ув'язнили мене ганебно й не по правді. Я протестую!
На тому тижні я пішов сюди на храм до дядька в гості, йшов і втомився, бо спека була сильна. Я заліз у соняшники біля якогось баштана, щоб спочити в холодочку.
В горлі мені сохло, і я поліз далі рачки в холодочок, коли дивлюся – кавун лежить, я й вирвав його, щоб хоч трохи у роті промочити. Коли глянув на хвостик кавунячий, аж він ще не прив'ялий, мабуть, думаю, зелений і вирвав другий. Вирвав та й лежу, відпочиваю. Коли це позаду мене як гукне:
– Ти чого по чужих баштанах лазиш?
Дивлюсь – чолов'яга з кийком. Дивуюсь:
– Хто лазив?! Ти бачив, що я лазив?
Він кийком заміряється і тремтить.
Бачу по обличчі – типовий куркуляка й за кавуна може голову розбити.
– Ти чого кавуни чужі рвеш? – не вгаває він.
Мене це образило:
– Ти, – кажу, – бачив, що я кавун рвав? Ти мені скажи, ти бачив? Кугут ти чортів, тобі тільки кавуни твої й милі, а те, що міжнародна атмосфера напружена. так то тобі й за вухом не свербить?! – Підвівся я й хотів іти геть, а він за руку мене та як гукне:
– Куме Терешку, сюди!
Дивлюсь – летить кум Терешко. Я тікати.
Бачу, що мені діватися нікуди, і навіть не пригадую, чи я вдарив кого, чи мене вдарили.
Щосили подався я геть од цієї несвідомої маси. Щось дивне діялося, товариші мої дорогі, на полі: за мною біг чолов'яга з кілком, за чолов'ягою біг кум Терешко, за Терешком хлопчик з батогом, потім вибігла баба стара й подалася навперейми мені.
Я гукав їй, щоб вона тікала з дороги, бо горе їй буде. Вона не слухала мене й покотилася від мене.
І згодом за мною бігло все живе населення баштанів.
Сил не мав я, братні, тікати, а тут ще десь собаки взялися, й мене впіймали.
Я не пручався, лише спокійно попередив, коли мене потягли до села:
– Товариші, тільки без хуліганства!
Вели мене по всьому селу, тримаючи за руки, та так, що аж пальці отерпли.
Скільки я не протестував – не допомогло.
Зараз сиджу за ґратами.
Звертаюся до вас, товариші, – рятуйте!
Влаштовуйте мітинґи, проводьте кампанію за визволення Федька Гуски.
Надішліть сюди ноту протесту.