Група залізного порядку (уривок)

Група залізного порядку

1. До школи не хочеться

Хоч у школі Максим Білан був відмінником і не надто скаржився на те, як перебігають його шкільні роки, першого вересня до школи його не дуже тягло.

Не те, щоб у хлопця зникло бажання вчитися. Навпаки: в світлі пригод, які вже довелося пережити з весни цього року, Максим зрозумів: знає він дуже й дуже мало. Вибратися зі складних, а іноді навіть небезпечних ситуацій йому та його приятелям вдавалося здебільшого через те, що Білан багато читав, а отже — знав трошки більше за інших. Тому вантаж додаткових знань хлопець не вважав тяжким.

Інша річ, що тепер, у новому тисячолітті, за часів розвинених технологій за знаннями до школи йти не обов'язково. Навчившись читати, писати, рахувати та оволодівши інтернетом, кожен, хто вважає себе розумним, цілком здатен займатися самоосвітою. І думки ці прийшли в голову не Максиму, а його татові, Біланові-старшому.

— Скажу я тобі, сину, — просторікував він тепер щовечора після перегляду новин та прочитання вечірніх газет, — що наша система освіти недосконала. Я сам не любив ходити до школи. Але в кожної людини у твоєму, синку, віці трапляються такі періоди. У мене це було швидше вікове. Признайся, хочеться до школи?

— Не дуже, — з батьком Максим намагався бути чесним.

— Чому?

— Ти ж знаєш... Новий директор...

Почасти це було правдою. Влітку, відпочиваючи в селі на Полтавщині, у бабусі свого однокласника і тепер уже бойового товариша по пригодах Дениса Черненка, Максимові довелося чи не вперше в житті зіткнутися з відвертою безкарністю за поганий вчинок. Такий собі Анатолій Федорович, звичайний київський дачник, виявився колекціонером рептилій. Утримувати їх у приватних руках заборонено в Україні. Не те щоб офіційно заборонено — просто не рекомендовано. Бо ці екзотичні тварини потребують спеціального догляду, інакше вони загинуть. Та й завозять їх для потреб приватних колекціонерів незаконним шляхом.

А свою власну колекцію Анатолій Федорович поповнював, замовляючи крадіжки з тераріумів. Тобто по суті був кримінальним злочинцем. Денису з Максимом удалося вивести його на чисту воду. Причому Черненко цього разу ризикував як ніколи. Але виявилося — даремно.

Любитель гадів був не просто київським дачником — Анатолій Федорович Громовець мав десь високо, за словами Білана-старшого, впливових знайомих. Вони могли його захистити від правосуддя і, мабуть, зробили це. А головне — цей чоловік, який мав у студентські роки прізвисько Плазун, з нового навчального року ставав директором їхньої школи.

Мати такого директора — радості мало. Та пригоди загартували Максима, і він був готовий протистояти Плазуну. Тим більше, що не був упевнений, що серед кількох тисяч школярів він вирізнить своїх старих знайомих Білана і Черненка, бо навіть прізвищ хлопців він, здається, тоді не дізнався. Не слід потрапляти на очі Плазуну — от і все.

— Хочу, щоб ти знав, — відразу промовив тато. — Образити тебе я не дам. До іншої школи теж не переведу — надто жирно для якогось там Плазуна Федоровича.

— Що він мені зробить? — знизав плечима Максим. — Зрештою, зустрічатися зайвий раз із тобою йому теж не хочеться. Нехай пацана він не боїться. Зате мусить стерегтися дорослої шанованої людини. Ні, тут я проблем не бачу. Неприємна людина — але хіба таких мало?

— Лише неприємна людина, — погодився тато. — Добре, що ти швидко зрозумів: у житті доводиться мати справу не лише з тим, хто тобі приємний. Отже, до школи тобі не дуже кортить не через нового директора?

— Правда, — кивнув Максим.

— Гаразд, а в чому ж тоді справа?

— Мені там нудно стає, — хлопець знову довго не думав.

— О! — тато переможно підніс пальця догори. — Саме чогось такого я й хотів від тебе почути! Бо коли мене в мої часи питали, чому я не хочу до школи, я відповідав: "Не знаю". Не міг пояснити цього сам собі. А отже, як тепер розумію, давав підставу батькам та вихователям списувати моє небажання вчитися на вікові проблеми так званого перехідного періоду.

— Я читав про такі речі.

— Бач, читав він, — тато підвівся, пройшовся по кімнаті. — Ось про це і пишуть, про такі настрої. В школі стає нудно вчителям. А значить, ця нудьга передається учням. Можна щось змінити?

— Чесно сказати?

— Як завжди.

— Не думаю, тату, — відповів Максим. — В одній, окремо взятій школі — так. На загал — навряд чи. Саме тому доведеться йти до школи через "не хочу". Хоч які б там у нас були вчительки та фізкультурник із хіміком, комп'ютер їх усе одно не замінить.

Хотів сказати, що Плазуна Федоровича охоче перевів би у віртуальний простір — гадом-чудовиськом якої-небудь комп'ютерної гри. Ось де з ним можна воювати. Натиснув кнопку — отримав результат. Голова чудовиська розлітається від віртуальної кулі, посланої точно в ціль. А як не влучиш — теж нічого страшного: гадина тебе не дістане. Бо вона живе лише в комп'ютері.

Та промовчав. Не дуже любив Максим Білан гратися в комп'ютерні ігри. Краще книжку почитати, кіно подивитися. Емоції ті ж самі, а уява розвивається.

Взагалі не треба татові думати, що він справді побоюється нового директора.

І не чекає від нього нічого хорошого.

2. Святковий букет

Перше вересня випало на понеділок — без того важкий день.

Мама за звичкою збирала Максима до школи, наче малого. Костюмчик напрасувала, білу сорочечку накрохмалила, краватку нову поклала. Перед тим навіть до перукарні зводила. Навіть торік у перший шкільний день новоспечений семикласник трошки ніяковів від цього. Нині ж повноцінний восьмикласник десь у глибині душі хотів просто перед виходом з дому скуйовдити розчепіреними пальцями чуприну, ляпнути ніби ненароком чимось масним на комір сорочки, навіть подряпатися напередодні.

Та не вийшло бунту. Подумав Максим, подумав — і махнув рукою. Нехай, це ж лише перший день. Мамі приємно, коли син такий. Для неї перше вересня наче родинне свято, і на вечерю неодмінно буде торт з вісьмома свічками: на день народження нового школяра. Так уже повелося в родині Біланів: тепер Максим міг сміливо визначити це як культ навчання.

Не школи — саме навчання. З яким школа прямо пов'язана: як приміщення, куди школярі ходять.

І все ж таки не стримався Максим. Побачивши пишний букет гладіолусів, приготований мамою, хлопець категорично заявив:

— Лишіть це вдома! Ви ще портфельчика мені купіть, мов первачкові!

— Синку, ти чого? Спав погано? — здивувалася мама. — Завжди ж було все гаразд!

— І правда, чим тобі квіти не догодили? — втрутився Білан-старший. — Подаруєш якій-небудь учительці. Їх у вас ого-го скільки.

— Скажи ще — першій вчительці! — ядуче промовив Максим. — Слухайте, це справді зайве. Мам, якщо вже його треба комусь дарувати — тримай ти. Чесно! — він простягнув святково оформлені гладіолуси матері. — Свято ж сьогодні! Ніхто мені, крім тебе, не потрібен, і взагалі...

— Знаєш, що? — рішуче виступив уперед тато. — Я розумію, що ти вже здоровий козак. Але і ти зрозумій, раз такий дорослий: нема нічого поганого, коли пристойно вдягнений хлопець, нехай з наплічником, а не з портфельчиком, понесе до школи букет квітів. Мама старалася, вибирала, так що розмову, вважай, закінчено. Тримай букет — і вперед, до знань!

Авторитет Білана-старшого був незаперечний. Білан-молодший зітхнув, покірно стиснув у правиці враз такі ненависні гладіолуси й пішов до школи. Добре хоч восьмикласника батьки вже не вважають за потрібне проводжати до шкільного двору.

Швидше б зайти кудись і викинути ці бісові квіти.

До школи Максим через те пішов дворами. Ще зустріне кого знайомого, пальцями тицяти почнуть. Гляньте, мовляв, сьогодні в цього чувака справжнє свято життя. А ввечері він ще їстиме торт із вісьмома свічками, мов той Малюк, друг Карлсона.

Знайшов затишний дворик. Роззирнувся. Замахнувся — і передумав. Ні, не викидати — смітити. Бо раптом просто на нього з підїзду вийшла двірничка у форменому жилеті та ще й з мітлою. Чи здалося це Біланові, чи справді вона недобре глянула на нього? Вірніше, на потенційне сміття в його руці. Поки вагався, з іншого під'їзду вийшла мама з двома святково вбраними малими. Тут же з-за рогу сусіднього будинку якась бабця з онукою в білому фартушку вигулькнула.

Ну не дадуть же свою справу зробити!

Скреготнувши зубами, Максим поправив наплічник і пішов шукати більш зручне місце. Сам того не розуміючи, він рухався не в бік школи, а якось так паралельно їй. Наближаючись до будинку, в якому мешкав Денис Черненко. Однокласник, спочатку товариш мимоволі, потім — добрий приятель і побратим по неймовірних пригодах, і нарешті — друг.

Хоча ці двоє хлопців були абсолютно різними за складом характеру і навіть родинним станом. Денис ріс у неповній родині, де, крім нього, були ще менші братик і сестричка. Мама Черненка змушена була багато працювати, тож на старшого сина цілком справедливо дивилася як на дорослого мужчину, не маючи часу стежити за його навчанням та шкільними успіхами, їх Денис таки мав.